Розгін - Загребельний Павло

Зінька привезла концтабірника додому, змаловаживши зітхання, стогони й відверті погрози свого хитрого батька, стала лікувати й відгодовувати визволенця. Він був кулеметником, родом з Там-бовщини, Лебедев, але Зінька сказала, що для зручності його тут зватимуть Лебідь, принаймні поки він стане на ноги. Що там було тоді між тими двома, ніхто не знав, бо часи настали — не до чужих таємниць. Можна було припускати, що й Зінька, і її кулеметник спробують знайти партизанів, які десь орудували понад Дніпром і в степах, але щойно зима оголила шелюги в плавнях і дерева в степових байраках, як командира партизанського районного загону Олександра Карналя, виданого зрадником, фашисти спіймали і після катувань і знущань розстріляли в Потягайлівському глинищі, згодом у те глинище возили ще багато партизанів, хто вцілів, подався до лінії фронту, здавалося, цей край безнадійно відданий окупантам, і ось тоді Зінь-ка разом з Лебедєвим зникла з Озер і не з'являлася аж до самого визволення, хоч усі знали, що вона десь тут, може, на хуторах, може, в якомусь з довколишніх сіл, може, з Лебедєвим, а може, й ще з кимось, Зіньчина присутність не просто вгадувалася,— вона стала наявністю, волею, наказом. Якась дітлашня, не ховаючись (бо й від кого б мали ховатися діти!), приходила вдень то до того, то до іншого, вибираючи, щоправда, колишніх активістів, колгоспних бригадирів, ланкових і кожному вручаючи коротеньку записочку: "На час окупації ви призначаєтесь бригадиром колгоспу. Голова колгоспу 3." Записочку одержав і Андрій Карналь, якого вигнали з куркульської хати і мало не розстріляли, знайшовши в полові захований Одаркою Харитонівною великий портрет Сталіна. Таємничий 3. сповіщав, що їхній довоєнний колгосп стає бригадою в колгоспі "За перемогу", а він, Карналь, призначається бригадиром. Дивний колгосп охопив мало не половину району. Бригадирам надійшло розпорядження зберігати весь реманент, не роздавати колгоспної землі в індивідуальне користування, обробляти землю спільно, як було й до війни, не ховаючись з цим і перед окупантами, яким видасться зручніше здирати хліб і м'ясо з великих господарств. Далі надійшло вже не письмове, а усне, таємничо-невловиме, незадокументоване, отже, розпорядження про те, що всі плани державних поставок мають бути виконані сповна і зерно, належне державі, повинно бути сховане до приходу Радянської Армії. Відомо ж, що ніхто так не вміє ховати хліб, як селянин. Він лишиться голодний сам, голодними будуть діти його, але що голод для людей, які народжуються і живуть під стихіями, змалку призвичаюються робити все, на що глянеш, працюють уперто, запекло все життя так, що в ліжко лягають лиш для того, щоб вмерти. Не наживають багатства, ніколи не жадають його, вдовольняються завжди найменшим, може, тому не лякаються і в найтяжчі часи і люблять свою землю навіть тоді, коли вона стає нещедрою до них, і ніколи ні-" кому не віддають її, хоча би треба було заплатити за це власним життям. Що нижчий рівень життя, то більший патріотизм у людини — так хочеться думати, дивлячись на селянина. Ситі їй жирні не можуть вважатися ^патріотами — вони залюбки поступаються цією високою честю бідним. А ці бідні вмираючі, катовані, розстрілювані, палені, нищені уперто й несхитно билися скрізь, де стояли, з ворогом, виказували героїзм, сказати б, відвертий або вдалися й до хитрощів, перед якими безсилою ставала будь-яка зла сила.

Фашисти, здається, так і не збагнули, чому в Озерах не вдалося їм за всю окупацію вирвати в селян бодай крихту того хліба, що викрасовувався в полях, звабливо шелестів під

високими степовими зорями, сповнював золотими пахощами безмежний простір, викликаючи млість у споконвіку недогодованих, ласих на чуже загарбників. Загадково-загрозливий колгосп не дав фашистам майже нічого ні першого літа, ні другого, їхній хліб мав стати хлібом перемоги, з цією думкою хтось організував дивний колгосп — так часом найпростіша думка може несподівано зматеріалізуватися й стати грізною зброєю навіть там, де, здавалося б, умерли всі надії і згасли всі вияви сили й енергії. Кому належала та зухвала думка — Зіньці чи Лебедеву? — так, здається, ніхто й не довідався, бо Лебедев одразу пішов на фронт, а Зіньку забрали в район організовувати комсомолію.

Карналь, приїхавши з далекої Туркменії, потрапив на Зінь-чине весілля. Лебедев знову повернувся до Озер з фронту, знов був увесь у ранах, привіз з війни орден Слави й дві медалі "За відвагу". Виходило, що він мовби завоював Зіньку, чого Карналь зробити не зумів. На весіллі, поки Лебедев хвацько видзвонював медалями і обіймав розм'яклу од любові Зіньку, Петро, хоч і з безнадійним запізненням, розповів про свої ще довоєнні затаєні почуття й з горя вперше в житті напився п'яним, від чого в нього відкрилися рани, і він тоді навіть запіз-< нився на початок занять в університеті. "В коханні серця не половинь, одне життя, життя — одне..."

5

"Озера. 20/ХІІ 1954 р. Дорогий синок Петрик, дорога невістка Агуль!

Уже сьогодні 13 днів, як відбулося Жовтнево свято, де я одержав од вас поздоровлення з Жовтневою революцією, де я кров проливав під час зверження царського гніту, де моїх товаришів багато й багато загинуло, а нас осталося старих більшовиків мізерна частка.

Як святкувалося? Мені було добре. Я на свято нікуди не пішов, а пішов до рідної мами, а твоєї бабусі, Петрику, вона виплакалася добре, і я коло неї, й позгадувала нас усіх, а особливо дядька Сашка, розстріляного фашистами, і тебе, Петрику, що бився з фашистами й зазнав від них стільки лиха й страждань.

Вдома в нас трудненько, чуть-чуть я корівчини не збув, у нас уже багато корів попродавали через пашу, але я затримав, коли тут після свята в колгоспі стали видавати на трудодні кукурудзяне бадилля прямо на пні, в степу. Мені дали сорок сотих. Одарка Харитонівна, хоч і старенька вже, три дні рубала, а я на роботі й по хазяйству; нарубала цілу гарбу, й привезли додому, а тут багато колгоспників не мають скотини ї це своє бадилля продають, то ми ще й підкупили. На Жовтневі свята мені видали в додаткову оплату теличку Зорьку, і тепер Одарка Харитонівна втішається, як з малою дитиною. Свинку ми поставили на відгодівлю, бо сьогодні в колгоспі нарахували по двісті грам на трудодень, а мені на десять місяців припадає 193 кілограми в качанах, так що свинку до Нового року підгодуємо.

Тепер яка моя робота? Працюю фуражиром. Робота неважка, пішов, видав колгоспним коровам гарбу соломи, попідгрібаю і сидю собі, тепер корму і грама не може ніхто взяти без вимоги. Зараз у нас в Озерах через стихію в колгоспі на зимівлю всього тваринництва залишають за планом корів і нетелей та волів 450 штук, а решту 750 голів реалізують, коней залишають тільки 40 штук, а решту 143 вбивають у день по три коняки і варять свиням. Свиней оставляють 250 штук, а решту 910 реалізують. Так само з птицею. Оце таке положеніє склалося в нас з кормами. Тепер відносно клімату. У нас зараз дощі через кожний день, тепло, скотину пасуть, паші багато, озимий хліб небувалий, жита такі, що в стрілку пішли, так що доводиться скошувати або спасувати. В колгоспі ждемо зими, роботу кінчили, я тепер маю вільний час, саме почитати б можна, бо такі ж ночі довгі. Я коли був у вас в Одесі, то здивувався, що у вас так багато книжок, і просив у Агуль, то вона мені дала книжку, зветься "Журбіни", і я перечитав її тоді, а тобі, Петрику, й не сказав, бо там про старого якогось діда робочого, а я ще дідом не хочу, ще з молодими позмагаюся. Тепер учора вечором 19 листопада приїхав до Карналів мій племінник, син покійної тьоті Полі Женько з Казахстану, де привіз з собою торбу грошей, а на собі торбу вошей. Це він був там добровільно два місяці і розказує, що там дуже добре було, але ж такий худий, тільки очі блищать, він там вантажив хліб на машини й з машини, саму пшеницю, і два місяці не переодягався й не мився, бо води немає, тільки пити, та варити їсти, та для машин, привіз повен чемодан одежі й білизни, а на собі порвав троє штанів і грязний їхав звідти поїздом десять днів. Так що вчора нагріли кип'ятку й ошпарили турицю на нашому "казакстаиі", й трохи я почортував його, що він не вдався в Карналів і такий засвинячений там позорився серед людей і наше прізвище ганьбив.

Тепер посилаю вам палке вітання, й бажаємо якнайлуччого в вашому житті.

З пошаною остаюся я твій батько, цілую крепко, Андрій Карналь".

Минуле, перестаючи бути таємницею, втрачає всі свої чари, і часто з'являється спокуса відкинути його, як зношений одяг. Та чи й таке вже воно минуле, коли йому — лише двадцять літ? Батько, мовби в намаганні порятувати сина від захоплення несуттєвим, як він вважав, з пережитого, у своїх листах був гранично діловий і точний. Не було в його листах переказів, легенд, казок, таємничої підоснови селянського буття, в якій цілі покоління черпали темну поезію поєднання з вітрами, сонцем, землею, зорями, всесвітом. Легенди й перекази належали безповоротно світу жіночому, казки лишалися в ері дідів, що вже пішли з життя, малий Петько ніколи не чув од батька жодної казки, тільки дід довгими зимовими ночами, лягаючи з онуком на гарячій черені за високим комином, на якому баба Марфа накладала брусків господарчого мила (висушене не так швидко змилювалося), швидко й нерозбірливо бубонів йому казку за казкою без перепочинків, без пояснень, без називання, сплітаючи все в якийсь безкінечний фантастичний епос, в якому губилися, власне, й слова так само, як губилися вони під час дідових молитов перед іконами, і коли й сам мов не розбирав нічого з дідового бурмотіння, то Петько й поготів був вимушений задовольнятися самим звучанням дідового голосу й згодом збагнув, що, мабуть, у казках важить найперше й не зміст, а настрій, вони мов музика, мов оті сто тисяч українських пісень, сплетених у кільце захватів, зачарувань, страхів і надій. Може, тому батькове покоління входило в життя без казок і синів своїх вело за собою з бадьорою пісенькою: "Ми рождены, чтоб сказку сделать былью..." Чи не ставало занадто одновимірним і нудним життя без казки? Карналь не міг би сказати з певністю, казки лишалися для нього в якійсь прекрасній, але недосяжній далині, коли ж чув, що поряд з ним живуть люди, які, скажімо, обрали собі за фах складання нових казок, то дивувався незмірно.