Останні орли - Старицький Михайло

Жаліслива черниця заговорила із своїми гостями пошепки. Через кілька хвилин до келії ввійшла Дарина. Вона висловила подив, що Євлалія ще й не бралася перев'язувати рани. Та збентежилась.

— Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, — поспішила загладити розгубленість черниці одна з селянок, — ми самі відмовились. Віддирати од ран ганчір'я — це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання — відпочити; ниють кості, а від утоми й руки не підіймаються.

— Все-таки ліпше, — порадила Дарина, — перев'язати рани зараз, ніж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться... Але селянки жалібно застогнали.

— Змилуйтеся, панно, ми люди прості... хлопи... на хлопській шкурі й так загоїться, присохне, як на собаці...

Дівчину прикро вразили ці грубі й презирливі слова селянок про самих себе, а особливо оте "хлопи".

— Нащо ж ви називаєте себе підлим лядським прізвиськом? — обурилася вона. — Ви такі ж люди, як і вони; це пани, захопивши наш край, перетворили вільних людей на своїх рабів.

Одна з селянок, та, що голосніше стогнала, притихла й обпекла Дарину лютим поглядом з-під насунутої хустки, а друга, навпаки, збуджено підхопила її слова:

— Ох, так, так! Кляті, каторжні ляхи і віра їхня клята... Щоб їм добра не було! Щоб вони щезли навіки! Це вони, кляті, прозвали нас хлопами й бидлом... Це вони завзялися усіх нас винищити: ой, коли ж до нас прибуде допомога від московської цариці, коли вона перевішає всіх ляхів? Ми чули, що війська її вже тут, під лісом!

Кволий голос жінки раптом зміцнів і лунав тепер сильно й твердо. Це здивувало дівчину.

— Ні, війська імператриці поки що під Києвом, — зауважила вона, — і цариця пошле їх тільки тоді, коли сейм відмовить їй у всіх її клопотаннях. Та селянка, яка було притихла, закашлялась і знов почала стогнати.

— Ну, сестро Євлаліє, — спроквола мовила Дарина, пильніше придивляючись до жінок, що сиділи на лаві, — якщо бідолашні мучениці так стомилися, то треба їм якомога швидше приготувати постіль... Трьом у цій келії тісно... Нехай хтось іде до мене.

— Спасибі, милостива панно, — відказала та, котра щойно стогнала, й перезирну-лася з своєю товаришкою, — ми не гідні такої честі... Турбувати ясновельможну... Можливо, посланницю цариці... Задля підлого люду...

— Що за дурниці! — обурилась Дарина. — Я не царська посланниця, а руський люд не підлий... Щось ви занадто вже себе принижуєте.

— То я збігаю до сестри Вероніки за коберцем, — перебила дівчину Євла-лія і, не дочекавшись відповіді, швидко вислизнула з келії.

Дарина мовчки провела її очима, а потім почала приглядатися до втікачок; та вони сиділи похнюпившись, а світло лампади було надто тьмяне. У серці дівчини заворушилась якась невиразна підозра.

— Де ваш хутір? — спитала вона.

— Там, далеко... Біля Мотронина... — відповіла селянка, що лаяла ляхів, а друга почала знову стогнати.

— Біля Мотронина? А що там чувати? — пожвавішала Дарина.

— Чули, що гайдамаків перебили, тамтешнього ігумена схопили, а монастир пристав на унію...

— Не вірю! Не такі нині гайдамаки! А про монастир — брехня, мерзенна брехня! — вигукнула обурена панна. — Поки й світ стоїть, руські не зрадять своєї віри! Розбійники ляхи можуть вирізати благочестивих, спалити храми, та немає в світі сили, яка б змусила нас зрадити свій народ і перевернутися на підлих латинян.

Обидві жінки, що, згорбившись, сиділи на лаві, від останніх слів Дарини пересмикнули плечима й схопилися з місця. Почувся шепіт, і дівчина вловила в ньому щось дуже схоже на "пся крев". Та через мить жінки знову впали в апатію.

— Що з вами? — підозріливе спитала Дарина.

— Ох, морозить і трусить... Зовсім погано! — застогнала одна з селянок. — Чи не огневиця, бува?

— Не гнівайся на нас, ясна панно, — додала, стогнучи, друга. — За що купили, за те й продаємо... Люди брешуть, то й ми брешемо... А звісно, руський люд благочестивий, не те що католики... Та я б сам... — тут селянка, наче подавшись, закашлялась.

Дарина встала. В цю мить до келії ввійшли сестри Євлалія і Вероніка з ковдрами й подушками в руках.

— Я до себе візьму одну хвору, — промовила Вероніка.

— От і добре, — всміхнулася Дарина й вийшла з келії.

Нічна прохолода, напоєна тонкими пахощами й вологою, остудила її розпашіле обличчя й дала полегкість грудям. Дівчина зупинилася, щоб надихатись живлющим повітрям і обміркувати, що діяти далі. Ці втікачки своєю поведінкою і розмовами одразу збудили в неї підозру, а тепер ця підозра перейшла в упевненість, що вони зовсім не селянки, а тільки прикидаються й брешуть, і що навіть, можливо, вони й не жінки... А коли так, то це — вороги!

В цю мить хтось виглянув крадькома з келії і відразу ж зник. Гаятись далі було годі, й Дарина швидко пішла до матері ігумені, щоб повідомити її про небезпеку й вжити завчасу якихось заходів.

Стара була ще на молитві. Коли дівчина сказала їй про свої підозри, вона жахнулась. Негайно розбудили матір економку і матір казначею. На короткій раді вирішили негайно розвести селянок по інших келіях, приставити до них сторожу, попередити воротаря й послати його сина в сусідній виселок, щоб звідти ще вночі прибула допомога.

Спершу пішли до Євлалії... Та як же всі здивувалися, коли, відчинивши двері, побачили, що келія порожня; мати економка кинулась в сусідню келію до Вероніки, але й там не було нікого...

— Бийте на сполох! — звеліла ігуменя. — Біжіть до брами, щоб нікого не пропускали!

Дарина побігла до брами. Вона була напіввідчинена; а коло неї лежали воротар і його жінка...

Дівчина нахилилася, щоб розбудити їх, і потрапила рукою в теплу липку рідину: воротар і його жінка лежали мертві в теплій іще калюжі крові.

На страшний Даринин крик ігуменя з ключницею кинулись до брами, а сполохані дзвоном чернички спросоння заметушилися, не розуміючи, що трапилось, де небезпека, і шукали очима вогню...

— Господи, спасе наш! Що сталося? — волала перелякана ігуменя, підбігаючи до Дарини.

— Рятуйте! — кричала та в нестямі, піднявши вгору руки. До брами почали збігатися чернички.

Одна наблизилася з ліхтарем і освітила панну. Усі побачили, що в неї руки в крові.

— Зарізали! Брама! — не вгавала Дарина, показуючи рукою на прочинені ворота.

Черниці перелякано закричали, але всі спершу подумали, що лиходії поранили панну.

— На бога! Хто тебе поранив, дитино моя? — кинулась до дівчини ігуменя.

— Не мене!.. Воротар... жінка... зарізані... Брама відчинена!

Тільки зараз усі побачили трупи, що плавали в крові, й заціпеніли від жаху

— Замкнути ворота! — першою опам'яталася мати ігуменя й сама підбігла до брами, щоб допомогти черничкам у цій незвичній для них роботі. Слідом за ігуменею кинулася до важких воріт і Дарина. Та було вже пізно.

Греблею мчали до брами озброєні вершники. За мить дужі руки налягли зокола на ворота, й вони розчинились, примусивши кількох черничок відскочити вбік.

— За мною, діти, в трапезну! — твердим голосом промовила мати Серафима, звертаючись до закам'янілих черничок. — Там помолимося... На все божа воля! Без неї жодна волосина не впаде з голів наших!

Усі пожилиці монастиря, і старі і молоді, кинулися до трапезної. Із спотвореними жахом обличчями, заламуючи руки й б'ючи себе в груди, юрмилися вони навколо своєї матері; зойки, стогін та істеричні ридання нещасних черниць лунали під темним склепінням, освітленим лише однією лампадою.

— Зміцніться духом, діти мої! Настав-бо час постояти за нашу благочестиву віру та послужити відважно й твердо розп'ятому богові! Погляньте на цього божественного страдника, — ігуменя показала рукою на образ спасителя в багряниці й терновому вінку. — Погляньте, з якою усмішкою високої любові гряде він на хрест за гріхи наші, за спасіння наше" То чому ж тут лунають стогін і плач? Не ридати, а втішатися душею треба, благоговіти серцем, що господь сподобив нас постраждати в його ім'я: хіба може бути більше щастя, вище блаженство на світі? Розбійник, який увірував у Христа в годи'ну мученицької смерті, зазнав серцем раю, і душу його осяяла радість... Невже ж ми, сповідуючи благочестя, люблячи вітчизну свою, покажемо малодушність перед мучителями, перед ляхами, панами, ксьондзами, які ненавидять нас?.. Наш страх і зневіра впадуть на наші голови довічною ганьбою і будуть зустрінуті презирливим сміхом ворога, а наша твердість і стійкість викличуть у насильника-супостата повагу... Заклинаю ж вас в ім'я господа сил... Станьмо кріпко і з непохитною вірою, без страху перетерпімо за святу велику справу! Будь-яка мука, будь-яка ганьба, прийняті за Христа, є чистим, променистим сяйвом вінця мученицького...

Натхненне слово матері ігумені, сказане твердим голосом, справило враження: голосіння і стогін одразу стихли; черниці підбадьорились, їхні очі загорілися завзяттям і жагою подвигу.

— Сестри мої! — в екстазі заговорила Дарина. — Перетерпимо, але не марно! Відкиньмо і дівочу боязкість, і лагідність жіночої душі... Дорого продаймо своє життя лютим звірам! Ми беззбройні й безсилі... Але проти наших катів ми знайдемо в собі й хитрощі лисиці, й підступність змії. Згадаймо, сестри мої, Юдіф! Ця жінка славним подвигом врятувала свій рідний народ: вона пішла у ворожий стан до азіата, пішла, озброєна тільки своєю вродою та залізним серцем, і за свою ганьбу відтяла голову супостатові... Будьмо ж, мої любі подруги, такими, як Юдіф!

— Благословення боже над усіма вами! — закінчила ігуменя, перехрестивши всіх навколо.

Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, і ватажок банди з десятком шляхтичів-гусарів та челяддю кинувся до церкви; оточивши її жовнірами, він звелів привести до себе схизматського попа й ігуменю, а потім і всіх черниць.

Це був той самий хорунжий із команди Младановича Фелікс Голембицький, який нещодавно ганебно втік з Турової і в жалюгідному вигляді прибув на раду до Умані. Нині він, перед беззахисними жінками, хизувався пихатою відвагою і горів диким бажанням помститися на нещасних за своє ганебне боягузтво в сутичці з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що він швидше й ліпше за нього обертає хлопські хліви на католицькі кляштори й костьоли.

Тепер Голембицький був невблаганний і лютий; здавалося, що ніякий зойк страждання не може зворушити його серця.

Незабаром два жовніри привели до хорунжого худенького, маленького, згорбленого священика з ріденькою білою борідкою, майже лисого.