Останні орли - Старицький Михайло

У цей час задзвонили до ранньої обідні. Ігуменя встала, перехрестилася і хотіла вже вийти, та, помітивши, що дівчина заметушилася, зупинила її ласкавим жестом:

— Не утруднюй себе, дитино моя, а відпочинь після довгої й важкої дороги;

і тобі, і нам твої сили потрібні... Встигнеш іще помолитися і вклонитися нашим святиням... А зараз краще засни до трапези... Тебе нам господь послав, бажана й довгождана госте, твоє гаряче серце, уповаю, зігріє серця наших черниць, зміцнить їхній дух і, може, навіть заблудлих овець наставить на путь істини...

— О, віддам на це всі сили, всю любов мою...

— Іди ж з миром, дочко моя, спочинь, а ми за тебе й за твою велику справу щиро помолимося, — і, перехрестивши Дарину, мати Серафима тихо вийшла з келії.

Після літургії ігуменя, щоб не порушити сну дорогої гості, навіїь не заходила до своєї келії, та коли вдарив дзвін до трапези, вона обережно ввійшла і здивувалась, заставши Дарину на ногах і бадьорою. У трапезній ігуменя відрекомендувала почесній гості і заслужених черниць, і новеньких — білиць; до значних і найстаріших черниць дівчина підійшла за благословенням, а з молодими сестрами дружньо обнялася. За трапезою мати ігуменя почала розпитувати Дарину про царицю, про очікувану від неї допомогу, про новини з сусідньої України і взагалі про надії на визволення нещасного краю з польського ярма, причім розпитувала так, немовби до того не розмовляла з панною про все це. Дарина з великим запалом переказувала радісні новини: що народ уже весь піднявся на захист своєї віри й волі, що на чолі народної боротьби стали великі герої — полковник запорозький Залізняк і лицар-чернець Найда, посланий богом, що завдяки клопотанню славного заступника, найпревелебнішого отця Мельхіседека, цариця російська, як ласкава матір, звернула погляд на багатостраждальний, рідний по крові й вірі народ, що вона вже зібрала на кордоні непереможні сили, щоб допомогти йому, і що вся Лівобережна Україна горить одним бажанням — за знаком цариці кинутися в обійми своїх братів.

— Уповайте ж, сестри, — закінчила свою натхненну оповідь Дарина, — на допомогу милосердного бога й великої білої цариці. Вона твердо вирішила вирвати своєю всесильною рукою цей край із лядської і латинської неволі... Отже, біді й насильству незабаром прийде край, і дні згубної сваволі уже полічені. Кожний, хто перетерпить, матиме спасіння не тільки там, де панує вічна правда, але буде нагороджений і тут, на землі, щедротами великої монархині, а всяк, хто спокуситься і не встоїть, буде затаврований вічною ганьбою й покараний як зрадник і Каїн!

Натхненна мова дівчини всіх підбадьорила, почулися радісні вигуки й палкі молитви до бога. На обличчях у всіх засвітилася надія, очі загорілися вогнем святої віри... Тільки дві молоді чернички при останніх словах Дарини помітно зблідли й похнюпились, ховаючи збентежені погляди.

Келійку собі Дарина обрала по сусідству з запідозреними сестрами — Євла-лією і Веронікою, щоб частіше бувати з ними й тісніше зблизитись та по дружбі дізнатися про їхні думки, а потім і вплинути на них, по можливості. А втім, перші Дарини-ні спроби не дали бажаних наслідків: Євлалія залишилася замкнутою, мовчазною, Вероніка, правда, виявилася чутливішою і податливішою, але й вона в розмовах була дуже обережна, насторожена й більше сама випитувала, ніж задовольняла цікавість сусідки; проте дівчина ще не втрачала надії.

На третій день кульгавий з побратимами зібралися рушати назад і прийшли до монастирської брами попрощатися з панною. Дарина вийшла до них і попросила кульгавого переказати лицареві, який прислав їй подарунок, що вона дякує йому від щирого серця і що за його бажанням прибула в монастир, щоб він знав це й пам'ятав...

— Та ще ось що перекажи: над цим монастирем нависло лихо, і кожної хвилини над беззахисними черницями можуть вчинити звіряче насильство.

— Це правда, — хитнув головою кульгавий. — Сторож нам такого наговорив, що аж серце похололо!..

— Ну, отак і передай, що панна чекає.. — закінчила Дарина. — І що без охорони їй страшно вертатися, що вона, мовляв, рада, дякує і чекає.

Тихо потекло життя Дарини в схованому від житейських бур і хвилювань монастирі. День проходив у молитвах, церковному співі й побожних розмовах. Розкішна природа й молитовний настрій гоїли душевні болі, гасили вогонь у крові й наповнювали серце дівчини лагідним, примирливим почуттям. Та коли вночі монастир поринав у тихий сон і в тісній келії, освітленій тільки тремтливим вогником лампади, западала насторожена тиша, тоді прокидалися в голові Дарини бентежні думи й летіли далеко-далеко за стіни монастиря, через ліси, до її найдорожчого друга, до дивного лицаря, який уявлявся їй в ореолі слави, з булавою в руці. До нього простягалися з вдячним захопленням тисячі рук, звільнених од тяжких кайданів... А вона, вона стояла там, не зводячи з нього очей, і палала від щастя... І серед незліченного натовпу лицар впізнавав її, і йшов до неї, і говорив голосом, що тремтів од хвилювання: "Ось вона, обраниця мого серця, дружина моя на все життя!"

Але світлі картини часто змінювалися похмурими, уява малювала Дарині її героя порубаним, умираючим десь серед поля чи скривавленим і розтерзаним катами на тортурах. Тоді вона схоплювалася з постелі й кидалась із палкою молитвою до розп'ятого бога...

Тільки коли лунали удари дзвона, що сповіщав про північ, і нічний сторож клепалом починав будити луну, тільки тоді влягалися сполохані Даринині думки, і вона склепляла стомлені очі.

Та чим більше минало днів, тим сумніше ставало дівчині. Болюче питання — де Найда, що тепер з ним, чи він очікує слушного часу, чи вже кинувся у вир кривавої розплати, — невідступне стояло перед нею не тільки в нічній тиші, але й під час спільного моління в храмі; а замкнуте життя в цих глухих стінах, схованих у глибокій долині за неозорими лісами, не давало на те запитання ніякої відповіді.

Минув тиждень; він не приніс сюди із зовнішнього світу ні звісточки, ні листа, ні живої людської душі. Це починало гнітити й тривожити Дарину; адже вона вирвалася з Києва для того, щоб стати ближче до народної боротьби, стежити за її розвитком, жити її тривогами, навіть брати в ній участь, — і раптом потрапила в таке місце, куди зовсім не доходили звуки життя і звідки вибратися було майже неможливо. Досада почала заповзати в Даринине серце, досада, яка межувала з відчаєм. Невже вся її місія обмежиться цим монастирем? Велична ідея визволення Правобережної України й возз'єднання її з другою половиною, для створення великого цілого, — ось що цілком полонило дівчину. І раптом вона виявиться відрізаною од боротьби, замкненою на німому кладовищі безцільно й даремно, бо вплив її на двох непевних сестер здається сумнівним, а в разі прямого насильства і розбою хіба могли б принести якусь користь її кволі руки...

Дарина сказала матушці Серафимі, що їй вкрай потрібно якомога швидше повернутися додому чи принаймні в Мотронинський монастир, звідки жвавішими були зносини з Києвом; але стара рішуче не пускала дівчину саму без належної охорони, побоюючись нападу польських розбійницьких ватаг, яких з кожним днем ставало більше. Сторож, котрий мав зв'язок з сусідніми висілками й хуторами, щодня доповідав ігумені про нові криваві вісті, які долітали в його хату з лісових околиць. Нарешті ігуменя вирішила послати в Мотронин до отця Мельхіседека гінця з листом. В листі Дарина просила його превелебність прислати за нею, якщо знайдуться в монастирі чи його околицях вільні люди, хоча б чоловік із десять охорони, а ігуменя повідомляла, що довкола Лебединського монастиря нишпорять конфедерати і якщо не буде прислано озброєної допомоги, то нападу можна чекати кожної хвилини. Минуло кілька днів, а з Мотронина не було відповіді, й сам посланець пропав безвісти; вирішили, що він потрапив до рук поляків і, певно, загинув. Коли це й справді так сталося, то небезпека, яка загрожувала затворницям, ще збільшувалася: адже відібрані листи виказували їхню цілковиту безпорадність і беззахисність, а прохання прислати озброєну охорону могло тільки спонукати ворогів до нападу...

Та поки що в монастирі було тихо, глухо, тоскно. До Дарини почав підкрадатися розпач...

Якось пізнім вечором, коли черниці виходили з церкви і останній звук дзвона, хвилюючись, летів удалину, де згасав у сизій імлі, хтось енергійно постукав у браму. Пізній нетерплячий гість у такий неспокійний час усіх стривожив. Дехто поспішив до ігумені, щоб сповістити їй про прибуття невідомої особи, інші кинулися до брами.

З переговорів через замкнені ковані ворота з'ясувалося, що під захист монастиря, вирвавшись з рук мерзенних убивць, які розгромили дальній виселок, прибігли дві жінки: плачучи й стогнучи, благали бідолашні впустити їх якомога швидше в монастир, бо вони помирають од ран, виснаження, спраги й бояться погоні...

Дарина перша почала просити матір ігуменю, щоб вона звільнила сердешних од зайвих розпитувань і дозволила відчинити браму, хоч сонце вже й зайшло.

Врешті браму відчинили. Жертвами польської сваволі виявилися дві ще молоді жінки, міцної статури й високі на зріст. Своїм виглядом вони справили на всіх гнітюче враження: скривавлені обличчя були закутані в хустки, крізь діри подертої одежі виднілися синці й почорнілі рани.

Нещасних оточили зворушливим піклуванням: та особливе співчуття виявила до них сестра Євлалія: вона попросила матір ігуменю дозволити їй прихистити жінок у своїй келії, взявшись обмити й перев'язати їм рани і доглядати їх, поки вони не одужають. Цей порив співчуття запідозреної у зраді сестри, співчуття, яке вона виявила до православних селянок, потерпілих від уніатів, переконливо свідчив, що напрям її думок змінився, що колишні симпатії повернулися. Мати ігуменя була врадувана такою зміною, приписавши її впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу Євлалії.

Селянки ввійшли до її келії і, озирнувшись довкола, якось особливо перехрестилися.

— Іменем найсвятішого Ісуса, — промовила, стишивши голос, одна з них.

— Вся побідиши, — відповіла Євлалія.

— А чи є добре зілля? — спитала друга.

— Загубив ранковий вітер... — і черниця показала рукою на схід сонця.

— А ніч оживить! — усміхнулася перша.