Останні орли - Старицький Михайло

— Може, якогось вельможного пана в сильце спіймала чи генерала, а може, й самого князя або графа?

— Спіймала, тітусю, спіймала не князя, а самого гетьмана!

— Бач, чого захотіла! — тяжко зітхаючи, промовила тітка. — Ну, вдягайся ж хутчій: батько чекає.

Тітка вийшла з кімнати, а Дарина почала одягатися. Усе горіло того дня у неї в руках, на серці було так легко, так ясно, що дівчині здавалося, ніби вона не ходить, а пурхає, і тіло її стало легким, мов пір'їнка.

Хвилин через п'ять Дарина була вже готова. Радісна й сяюча пішла до трапезної. Тітка кудись вийшла — на столі стояв її незакінчений сніданок, — батько сидів у кріслі понурий, невдоволений і читав "Петербургские ведомости", привезені з Києва.

Дівчина привіталася й сіла за стіл.

Кілька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потім обернувся до Дарини й докірливо сказав:

— А я тобі, дочко, ще не подякував: спасибі за розумну бесіду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька.

— Не розумієш! — похмуро вів далі генеральний обозний. — А вчора що ти наговорила панові губернатору: "Гайдамаки своїх не чіпають", — передражнив він дочку. — Га?

— То й що? Хіба це неправда, тату?

— Правда, правда... Не з усякою правдою в очі лізь. Та й зовсім неправда, — вигукнув він, вдаривши по столу кулаком. — Не гайдамака я, не розбійник, і гайдамаки мене за свого не мають. Я — генеральний обозний війська її пресвітлої царської милості! По лісах із ножем не ховаюсь і добрих людей не грабую!

— І вони не грабують, вони за хрест святий ідуть!..

— Ха-ха! За хрест ідуть, — перебив дочку із злобним сміхом обозний. — А кишені не забувають. Розбійники, гвалтівники, лотри! Га! Ніякого послушенства знати не хочуть. Для них і шибениці мало!

— Батьку, та хіба ви забули про те, що казав нам отець ігумен і вся братія в Мотронинському монастирі? Хіба не крають вам серця страхітливі вісті, що їх приносять утікачі з польської землі? Господи боже! — Дарина сплеснула руками. — Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпів ще ніхто на землі!

— Терпить, терпить! — пробурчав обозний. — Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого — на все його воля: отже, треба їй скоритися.

— Скоритися? — з запалом вигукнула дівчина. — Ні, ми повинні об'єднатися всі, всі — козаки, гайдамаки й запорожці — і визволитись од поляків.

— Тс! — просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. — Схаменися, що ти верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твій прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашої братії вже зробив цей веселий променад.

Дарина мовчала похнюпившись, тільки груди її високо здіймалися та на щоках горіли яскраві плями.

Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокійніше:

— Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогодні ми б з тобою тут не сиділи... Гей, дочко, покинь ці химери, не дивися на дурнів, які, певно, за канчуками скучили. Щоб я більше таких слів не чув! Бач, хвилюються, галасують... А яка користь? Навіщо нам встрявати в чужі справи? Моя хата скраю — нічого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи і пам'ятай завжди: на чиєму возі їдеш, того й пісню співай.

Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анітрохи не збентежив доччин погляд, він навіть не зрозумів його і вів далі:

— Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тільки за те, що я їздив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотів я — ти умовила... Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачніші. — Обозний важко зітхнув і сів у крісло. — Добру новину скажу тобі, дочко.

А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмішкою вів далі:

— Жених трапляється, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш ніж поглянеш на нього.

У відповідь дівчина здригнулась і насилу вимовила:

— Хто ж такий?

— Хто? Наче й сама не здогадуєшся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогодні-завтра генералом буде!

— Ви жартуєте, тату! — тремтячим голосом промовила Дарина.

— Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: приїде до нас для остаточної резолюції.

— Тату, я не піду за нього, — рішуче сказала Дарина.

— Що-о?.. — обозний підвівся в кріслі, притримуючись руками за бильця, і втупив очі в дочку, немовби не зрозумівши сказаних нею слів. — Не підеш? То якого ж тобі ще принца треба? Самого губернатора чи сіятельного князя?

— Не князя і не губернатора, а нашого козака.

— Козака?! — обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. — Щоб я тебе, доньку генерального обозного, віддав за козака? Ні, не для того я видряпувався і боком, і поповзом нагору, щоб знову скотитися в багно... Годі дуріти! Будеш за полковником.

— Тату, та він же москаль...

— То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чуєш? Та з таким зятем можна он куди вилізти! Дарина спалахнула.

— Хоч би там що, а за полковника не піду! — промовила вона твердо. — Я його не люблю, а шлюб без любові — то великий гріх перед богом, і на такий гріх мене ніхто не змусить піти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю.

— Ти, ти... Ти смієш? — обозний схопився з місця, обличчя його палало гнівом. В цю мить двері відчинилися, увійшов козачок з пакетом, повідомивши, що його привіз гонець од генерал-губернатора з Києва.

Почувши це, обозний одразу змінився на обличчі. Відпустивши козачка, він розірвав конверт і швидко пробіг очима присланий папір; обличчя його набрало стурбованого виразу.

— Губернатор кличе негайно до себе у важливій справі, — промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. — Дай боже, щоб се не було наслідком твоїх слів. Зараз вирушаю, довідаюсь, в чім річ. — Він склав папір, сховав його в кишеню каптана і, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотів, щоб слова його голками впились у мозок дівчини: — Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогодні... Якщо без мене приїде полковник, прийми його пристойно, як і личить нашому званню і рангу. Та пам'ятай, щоб я більше від тебе дурниць не чув... Піст незабаром кінчається. І коли на те буде божа воля, через два тижні ти будеш дворянкою, полковницею.

Обозний круто повернувся і вийшов.

Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так і закам'яніла посеред кімнати. Тим часом у дворі зчинилася метушня, і хвилин за п'ятнадцять дівчина побачила, як з двору виїхав ридван, у котрому поважно розсівся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слідом за ним помчав і губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота і, перемовляючись, пішла до своєї роботи. Незабаром затих і стукіт коліс ридвана.

З Дарининих грудей вирвалося полегшене зітхання; знесилено опустилася в крісло, та, помітивши у дворі тітку, яка швидко йшла від льоху до хати, квапливо підвелася й вийшла через другі двері в сад. Дівчині хотілося нікого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самій; на одну думку про розпити, нарікання і умовляння тітки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад і, відчинивши хвіртку, ступила в ліс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пішла повільніше. Їй раптом пригадалося, як на цій самій стежині страшна циганка ворожила Найді... Дарині здалось, ніби вона й зараз чує той сухий і скрипучий голос... Дівчина здригнулась, але тривожні думки одразу ж стерли цей спогад...

Після розмови з батьком Дарині все уявлялося в похмурому світлі. Очевидно, він твердо вирішив віддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна річ, не зверне уваги ні на її сльози, ні на її благання, ні на її відразу до нього, то батько, певно, схоче силоміць доскочити свого. У неї лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихід. Що ж робити? Як врятуватися від цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди і як? Повідомити Найду? Але ж він покинув монастир, і хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, ховається в лісах, збираючи гайдамаків? А може, вже підняв десь повстання? Та якби вона навіть і знала, де він нині, то кого б послала до нього? Немає в неї такої вірної людини.

Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли її силоміць потягнуть до вінця! О господи, як це їм обом не спало на думку, що батько може віддати її заміж? Адже повстання триває не день і не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамаків, може переїхати з нею десь на лівий берег, куди не долетить навіть звістка про коханого! Та вони тоді й не подумали про це... А тепер що діяти?

Дарина зупинилась на мить у затінку розлогої липи, з болісним напруженням перебираючи можливі відповіді на своє запитання, і, не знайшовши жодної задовільної, пішла далі. "Невже ж він, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарешті її віддадуть заміж за полковника? Ні, ні! В неї не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де він, що з ним, щодня ждати звістки про його смерть у бою або страту? Ні, такої муки вона не витримає! Туди, до нього! Так, до нього! — ще раз рішуче мовила сама собі Дарина. — Батька покине, бо який же він батько, коли сьогодні вранці міг таке їй сказати? Авжеж, вона поїде до коханого, щоб поділити з ним усе — і небезпеку, і смерть, і славу!

Але як знайти його, як добитися до нього? Немає в неї ні охоронного листа, ні вірних супутників; одразу ж на кордоні її схоплять ляхи і, в кращому разі, відішлють назад, до батька. А якби їй і пощастило пробратися через польські форпости, скільки б небезпек чигало на неї у вирі повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увірвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що їй небезпеки? Що навіть сама смерть у порівнянні з цією страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихід — втекти звідси. Але як?" — охоплена тривожними думками, Дарина все далі й далі заглиблювалася в ліс. Розпач у її душі змінювався надією на порятунок, а надія знову поступалася місцем розпачу.

Нарешті, втомлена й розбита, дівчина сіла спочити край глибокого урвища. її охопила якась дивна байдужість... Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчасті верхівки лісу, що збігав схилом яру.