Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Смертний присуд не сквернив,-

Облекши́ свої калити:

П’ятсот п’ястрів заплатити

Мусиш так, як завинив.

Триста п’ястрів на святині,

Сто мені за труди нині,

Вартовому п’ятдесят,

Решту на весь люд сей чесний!» -

«Ось прису́д тобі чудесний!» -

Всі присутні верещать.

Абу-Касим на коліна!

«Пане, се ж моя руїна!

Де ж сі гроші я візьму?»

Та суддя рік по хвилині:

«Як не зложиш їх ще нині,

Повандруєш у тюрму!»

Як часо́м у темній пущі

Блуд кого візьметься злющий,

Помотає всі стежки,-

Чоловік у дикім страху

Там і сям біжить без шляху,

Мов овечка, навпрошки,

Коли гонить вовк лапастий,-

І чим більше він попасти

Силуєсь на правий шлях,

Тим густіша оболока

Світ йому краде з-під ока,

Щоб в знесиллі він поляг,-

Так і Касим бідолаха,

Видко - волею аллаха,

Що скупар був світовий,

Через капці ті суціги

У такі впав рештабіги,

Що хоч сядь та вовком вий.

І чим більш він силкувався,

Наче в сіті в’юн, звивався,

Щоб їх збутись накінець,

Тим впертіш вони вертались,

За полу його хватались,

Мов заклятий в казці мрець.

Ось тепер, як ті шкрабища

Зо святого кладовища

З-під землі злий дух відгріб,

Як ще Касиму вдодатку

Стоп’ястрівок видер п’ятку -

Геть весь скарб його, весь хліб,-

То сердега вже не плакав,

І не охав, не балакав,

І не торгав бороди,

Лиш сидів, неначе змитий,

Мов мертвець, рядном укритий,

Що не знає вже біди.

Так без мови, і без руху,

І без болю, мов без духу,

Довго, довго він сидів;

В хаті пусто, голі стіни,

Та він вперто, без відміни

Все на капці лиш глядів.

Капці ж клятії, безбожні,

Мов пани які вельможні,

Знай пишались перед ним -

Повні глини і каміння,

Мов не божі сотворіння

Видом пу́джали грізни́м.

Абу-Касим стуманілий

Чув, як капці гомоніли

Ось таку до нього річ:

«Дурню! нас ти відцурався!

В п’ястрах, скарбах ти кохався!

Де ж тепер ті п’ястри? Пріч!

Де олійок твій рожевий?

Де котел є твій спіжевий,

Що в нім гроші ти душив?

Ну, за чим ти бігав, тюпав?

Зуб судьби усе те схрупав,

Тільки нас не розкусив.

Ми одні, чи чуєш, друже,

Так тобі все вірні дуже,

Як ти сам був вірний нам.

Стілько літ проживши спільно,

Вже розстатись нам не вільно

На потіху ворогам!

Що вони собі міркують?

Най із тебе й з нас кепкують,

Ти, старий, про те не дбай!

Нас державсь, як був багатий,

Нас до смерті мусиш мати,

В нас ввійдеш і в божий рай».

Абу-Касим стуманілий

Враз підскочив, мов здурілий,

Кинувсь бігти до дверей;

В руки голову зціпивши,

Вуха пальцями закривши,

Простогнав він: «Боже крий!

Я дурію! Я дурію!

Двох думок злічить не вмію,

А промову капців чув!

Що вони від мене хочуть?

Чом життя моє лоточуть?

Щоб їм вік поганий був!

Ні, не витерплю я з ними

Ані днини, ні години!

Сам їх вид мене уб’є!

Або сам втечу де з хати,

Або мушу їх запхати

Так, що й чорт їх не найде».

Так він, душу облегчивши,

Міцно се постановивши,

Ладитись в дорогу став:

Ноги вбув, оперезався,

Плащ накинув, геть зібрався,

Капці в міх запакував.

Чи снідавши що, чи з постом,

Кладкою, чи, може, мостом

Через Тігріс перебравсь

І тоді вже шахом-махом,

Не стежками, ані шляхом,

В чисте поле він попхавсь.

Ходить, лазить, життям важить,

А тут зверху сонце пражить,

Мов наняте для біди;

Абу-Касим сохне, в’яне,-

То присяде, то знов стане,

Та пищить: «Води! води!»

Втім - чи чорт оце чарує,

Чи направду вухо чує

Під землею: буль, буль, буль!

Касим скуливсь, схопивсь духом

Та й побіг кудись за нюхом,

Наче жид той до цибуль.

Біг, біг, біг ще з півгодини,

Аж ось глянь: на дні долини

Невеличке озерце

Холодочком подихає,

Мов від сонця в тінь ховає

Кришталевеє лице.

Сів наш Касим, покріпився,

І обмився, і напився,

Свободніше відітхнув,

Богу дяку дав сердечну,

Що в сю спеку безконечну

Хід його сюди звернув.

Спочивав тут добру хвилю

І таку чув пільгу милу,

Волю в серці і простір,

Мов уся біда віднині

Геть забігла в багна сині,

Щезла в темних зворах гір.

І в душі його старечій

Шибло враз: «Ану ж, до речі,

Моїм капцям місце тут?

Ся вода глибока та́ки,

В них тяжкії каміняки,-

Кину, буде їм капут!

Адже тут, де гляне око,

Як далеко і широко,

І душі людей нема!

Рибаки сюди не ходять,

Стражники сюди не бродять,-

Тут спокій, тиша сама!»

І, недовго міркувавши,

Капці, добре розмахавши,

З міхом бух до озерця!

Навіть серце не здригнулось,

Прочуття не окликнулось

В бідолашного старця!

Де там! Він ще рад-радіський,

Наче той коняка міський,

Що на поле вирвавсь раз;

Рже, і фирка, й сам не знає,

Чи пасеться, чи гуляє,