Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Схо́пивсь, наче лев на лови.

Го-го-го! Вже ж буть біді!

Чисто вмившись, помолившись,

Поснідавши та й убравшись,

Мовив він до посіпак:

«Зараз кличте вартового!

Чародія нам ось того

Нині треба ще на гак!»

Як для зла, то вартового

І шукать не треба довго -

Він і сам десь близько ждав;

Пан суддя вже в уніформі,

З вартовим по всякій формі

Протокол як стій списав.

«А тепер гляди, небоже!

Докінчить се діло гоже -

Твій найперший заповіт!

Правду своїх слів докажеш,

Як нам зараз же покажеш

Чародія того слід!»

Пан суддя в одну хвилину

Вдяг тюрбан на головину,

Посіпак узяв сім пар -

І готов був до походу

Хоч в огонь, а хоч у воду,

Мов козак той на татар.

Рушив похід вулицями,

Та не просто, манівцями,

І щохвилі ріс, міцнів,

Бо щокрок юрба цікава,

Чуючи, яка се справа,

Пристає до них з боків.

За малої півгодини

Натовп люду незлічимий

Гоготів, неначе грім,

Вулицями плив, як слиж вивсь,

Аж нараз спинивсь і сти́жбивсь

Там, де Касимів був дім.

Вартовий сказав: «Ось тут він!»

Пан суддя сказав: «Мабуть, він

Ще не вилетів, ще спить.

Ну-ко, живо, якнайтихше

З всіх боків отсю хатище

Щільно треба обступить!»

Люди хату обступили

Та гармидер учинили,

Шум такий, і гук, і рев,

Що збудився Абу-Касим,

До вікна підскочив разом:

Зловлений, мов в сіті лев!

Ще не знає, що за штука,

Вже суддя у двері стука:

«В ім’я права! Відчиніть!»

А народ реве та кличе:

«Де ти, клятий чарівниче?

В комин на метлі не їдь!»

Абу-Касим відчиняє.

Весь тремтить і сам не знає,

Чи живий він, чи мертви́й.

Пан суддя відразу к ньому:

«Ти господар сього дому?

Бе, ми знаємось, старий!»

Тут всі люди мов здуріли.

Засміялись, заревіли:

«Абу-Касим! Чарівник!

Он хто зорі краде з неба!

Он кого спалити треба!

Стережіть, щоб нам не зник!»

«Люди добрі»,- мовить Касим…

Та суддя як крикне разом:

«Стій! Ні слова! Ні мур-мур!

Хлопці, гей! для остороги

Разом в нього руки й ноги

На один зв’яжіте шнур!»

Абу-Касима щосили

У обарінок скрутили,

Положили на поміст,-

Оттоді суддя сідає

І допроси починає.

Що то Касим відповість?

«Як зовешся?» - «Абу-Касим».

«Чим жиєш ти?» - «Хлібом, м’ясом…» -

«Люди, чуєте? Блюзнить!

Хліб та м’ясо він вживає,

Ласки ж божої не знає,

Що живими нас держить!

Маєш нам тепер сказати,

Як не хочеш, щоб у п’яти

Ми пекли тебе огнем,

Що за чар вночі ти діяв,

Де й яке ти лихо сіяв?

Говори, бо ми почнем!»

«Люди добрі,- стогне Касим,-

Хоч печіть, хоч бийте плазом,

В чарах несвідомий я!

Капці, капці ті прокляті,

Що хотів я поховати,-

Ось уся вина моя!»

«Що, брехуне ти проклятий?

Капці хтів ти поховати?

Чи здурів, чи дуриш нас?

Зараз все признай для суду,

Бо як ні, то зараз буду

З шкіри в тебе дерти пас!»

Бідний Касим стогне, оха,

Заїкаєсь та потроха,

Путаючись в купі слів,

Хоч безладно та нескладно,

Та тим більш для всіх принадно

Своє горе розповів.

Та чим більш він плакать хоче,

Тим сильніше люд регоче,

Аж тримаєсь за боки;

Лиш суддя, мов чорна хмара:

«Брехо, жде на тебе кара

Справедливої руки!

Хоч ти крутиш і циганиш,

Але нас не отуманиш!

Ну-ко, зараз нас провадь,

Де ті капці поховав ти!

Та як в тім не буде правди,-

Будеш тяжко відбувать!»

Тут зайшла маленька хрія:

Як старого чародія

Аж до цвинтаря дігнать?

Чи йому розпутать ноги,

Чи тягнути край дороги,

Чи для нього віз нанять?

Бачте, вірять мусульмане,

Що як лиш на землю стане

Чарівник, то дідьчих сил

Набереться, напоганить,

Всіх одурить, отуманить,

Щезне, полетить без крил.

Та на те найшлася рада.

«В міх його!» - кричить громада.

Вперли Касима в мішок,

Зав’язали чуб, до речі,

Два драби взяли на плечі,

Просиливши на дрючок.

Як колись із Галааду

Добрий кетях винограду

Два жидове, взявшись враз,

На дрючку несли під гору

До жидівського табору,

До Мойсея на показ,-

Так у місі на дрючині

Абу-Касим бідний нині

На кладовище чвалав,

А за ним суддя престрогий,

А довкола люд премногий,

Мов рухливий пестрий сплав.

Та ось збилися тісніше.

Стражник мовить: «Ось се місце!»

А суддя: «Розпутать міх!»

Виліз Абу-Касим з міха,

Та слаба йому потіха

Серед тих людей усіх.

Мусив місце показати;

Зараз кинулись копати,-

Живо капці віднайшли;

Втішились, мабуть, капцюги

З пана свойого наруги,

Та й що їм не гнить в земли.

Абу-Касим, мов розбитий:

Сумовитий, не сердитий

На ті капці кинув зір.

Ну, програв остатню пробу!

Вже тепер лягай до гробу,

Але капцям більш не вір!

Ой, зітхнув бідак, похнюпивсь.

Тим часом суддя насупивсь

І до Касима мовля:

«Святотате! Тле мерзенна!

Твоїм ділом осквернена

Ся посвячена земля!

Варт би ти на паль за теє!

Та