Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Пощо так мене волочеш?

Чи втекти від мене хочеш?

Чи забув, як випав суд?

Коли любиш, люби дуже,

Коли любиш, не жартуй же,

Сплату дай мені ось тут!»

Щоб від баби відчепитись,

Мусив Касим знов поритись

В своїм чересі як стій:

Триста п’ястрів добуває,

Важко стогне, і зітхає,

І дає, і мовить їй:

«Бий тебе суха коцюба,

Ти, красавице беззуба!

На́ отсе та подавись!

На́ добро моє, натішся!

Шнур купи собі й повісся,

Лиш від мене відчепись!»

Баба гроші загорнула

Та на Касима зирнула,

Мов її він батька вбив.

«Ти без серця! Що монети!

Та чи справді ж так мене ти

Ані раз не полюбив?»

Люд регочесь, рака лазить,

Абу-Касим тільки й пазить,

Щоб від баби драла дать.

Сплюнув люто, відвернувся,

Між юрбою протиснувся

Та й попер, куди видать.

Біг отак, не зупинявся

І назад не обертався,

Бо мороз дер по хребті;

Аж додому причвалавши,

Двері всі позамикавши,

Відітхнув у самоті.

Відітхнувши, відсапнувши

І на капці позирнувши,

Мало знов він не здурів:

Бачилось йому в тій хвили,

Що вони йому грозили:

«Впадеш через нас у рів!»

Абу-Касиму аж тісно,

В животі зробилось млісно,

В лівім вусі дзінь-дзінь-дзінь!

Рогом очі витріщає,

І на капці поглядає,

І тремтить увесь, мов тінь.

Далі каже: «Боже правий!

Певно, дух якийсь лукавий

В тії капці увійшов!

Вже ж я, певно, бідний, згину!

В нещасливую годину

З ним собі я в спір зайшов!

Що ж мені тепер робити?

Сього ворога не вбити,

Ні прогнати патиком.

Злого духа не підкупиш,

Ані іншим не відступиш,

Ні не кинеш геть тайком!

Та стривайте! Маю раду!

Чей же в більший гріх не впаду,

А позбудусь, може, зла!

В тії капці з добра-дива,

Певно, пакісна, злослива,

Грішная душа ввійшла.

Відбуває тут покуту

І на мене пізьму люту,

Певно, мусить мать за те,

Що над нею збиткувався,

А її не здогадався

В місце схоронить святе!

Адже ж кажуть мудрі люде,

Що душі такій не буде

Супокою, хоч пропадь,

Поки хто її зостанки

Із молитвою до ямки

Здогадаєсь закопать.

Грішна душечко покутна!

Ох, даруй, що баламутна

Мисль моя, мов те дитя,

Досі вперто так блудила

І тебе не нарядила

До спокійного бутя!

Та тепер, свій гріх пізнавши,

Стільки кар за нього взявши,

Я, мов брат, мов рідний твій,

Ще сю нічку з молитвами

В затишку тебе до ями

Схороню на супокій!»

Хто б побачив, як наш Касим

У побожність вдаривсь разом,

Як над капцями прикляк,

Як молився, в груди бився,

Охав, на землі стелився,

Рік би: «Стікся, неборак!»

Е, та добре нам судити,

Як так збоку все слідити!

А стрібуй гіркої пить,

То весь світ тобі затьмиться,

І здуріти не дивниця:

Будеш капці хоронить!

Так до ночі промолившись

І водою окропившись,

Абу-Касим заступ взяв,

Капці зав’язав в мішище

І на близьке кладовище

Серед ночі почвалав.

Там, довкола озирнувшись,

Коло муру в лук зігнувшись,

Став глибоку яму рить,

Потім, капці в ню вложивши,

І присипавши, й прикривши,

Помоливсь і щез умить.

Всюди темно, тихо, глухо.

Напружає око й ухо

Абу-Касим всяку мить,

Та дарма! Мов у могилі!

Незвичайного не в силі

Нічогісінько зловить.

Та зла доля, хоч незрима,

Знай очима злобно блима

І слідить за ним, слідить!

Лист шелесне, гілка хрусне,

Пес загавка, хвіртка лусне -

Абу-Касим знай тремтить.

Вбіг до дому, за хвилину

Вліз у ліжко під перину,

Богу дякує, що так

Все пішло йому щасливо,-

Та зла доля, хоч ліниво,

Все повзе за ним, як рак.

Як се так вона зновила,

І кому найперш відкрила -

Се втопила в пітьмі ніч:

Та досить, що до схід сонця

Від віконця до віконця

Бігла ся кумедна річ:

Вартовий сказав Селіму,

А Селім знов Ібрагіму,

А від сього чув Ахмет,

Від Ахмета дід та баба,

А від сих ціла громада

Сей нечуваний предмет:

Сеї ночі в пізню добу

Край халіфового гробу

Хтось стогнав і землю рив,

Щось шептав і щось мурликав,

Знать, нечистих духів кликав,

Потім скарб у землю скрив.

Мусив бути скарб здоровий,

Бо мішище двокірцьовий!

Як він там його заніс?

Певно, не о власній силі,

А заніс і при могилі

Закопать нараяв біс.

Скарб у землю закопавши,

Притоптавши й приплескавши,

Він те місце так закляв -

Стражник чув на власні вуха,-

Щоб відразу впав без духа,

Хто б копать там починав.

Вдравши вчинок сей поганий,

Чародій той окаянний

Знявсь угору, наче птах,

І через паркан лиш фуркнув,-

Вже ж то біс його так штуркнув!

Аж згадати теє - страх!

Ну, та стражник не таківський!

Вчинок бачачи дідьківський,

Хоч зимниця ним трясла,

За чарівником тим адським

Повз по вулицям багдадським

Геть аж до його житла.

Ледве рано зазоріло,

Донеслося вже се діло

До багдадського судді;