Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Здоровенний, аж горить,

Хап його за руку живо:

«Ось де, пане, ось те пиво,

Що ви вспіли наварить!»

І притяг його до баби,

Абу-Касимові лаби

Її кров’ю обмаза́в.

«Бачте! Бачте кров невинну!»

Потім вбитую дитину

В руки Касиму поклав.

«Нате, пане, понесіте!

Або хоч собі зваріте!

Саме добре у окріп!

Певно, сього ви бажали,

Як ті капці заставляли,

Мов на вовка в лісі сліп». 30

«Ганьба! Ганьба! - крикнув разом

Тлум весь.- Ганьба, Абу-Касим,

Що забулись ви аж так:

Баб та діти розбивати!

Бо нащо ж би пакувати

В капці стільки каміняк?»

«Людоїде з серцем драба! -

Скрикнула кровава баба.-

Ти не думай се собі,

Що свою тяженьку рану,

Свою внучечку кохану

Подарую я тобі.

Люди добрі! Присвідчіте!

І зо мною враз ведіте

До судді його як стій!

Всяк щоб знав його провину,

Най він сам несе дитину,

Капці ж двом тра взять на кій!

Абу-Касим, як заклятий,

Слова ще не вспів сказати,

Спам’ятатися не міг,

Як усе те, мов невольна

Візія якась пекельна,

Так його і збило з ніг.

Весь він кров’ю обагрений,

Мов розбійник навіжений,

А мертве дитя в руці,

А при нім кровава баба,

Перед ним два кріпких драба

Носять капці на дрюці.

А довкола тлум-громада!

Отака чудна парада

Вулицями потяглась.

Крики знай гудуть завзяті;

При судейській ось палаті

Вся ота юрба зляглась.

Пан суддя вже жде на ганку.

«Абу-Касим! А, коханку!

Ми знайомі вже, мабуть.

Ну-ко, що ти вдрав нового,

Що людей привів так много?

Що се так вони ревуть?»

Довгу хвилю се тривало,

Напотів суддя немало,

Поки розпитав як слід,

Хто й яку зробив провину,

Хто і як убив дитину

І роздряпав бабі вид.

Та судді хоч ясно стало,

Що було в тім ділі мало

Абу-Касима вини,

Та вже мав на нього пік він

І для того так орік він:

«Поєлику капцани,

Що зробили всю ту страшність,-

Абу-Касимова власність,

І її повинен він

Пильнувати, зберігати,-

То й одвіт повинен дати

За дитини сеї скін.

Поєлику ж ся дитина -

Баби внучечка єдина,

Вся надія її дому,

То, крім кари за убійство,

Має Касим се злодійство

Відплатити по закону.

Мусить з нею подружитись.

На нове дитя розжитись,

Щоб її не вигас рід.

А за кару п’ястрів двісті,

Других двісті тій невісті

За каліцтво дати слід».

Так премудро розсудивши,

Двісті п’ястрів получивши,

Пан суддя потяг домів,-

Касим же, мов громом вбитий,

Став, не знає, що робити,-

Остовпів і занімів.

Я не знаю, як там тому,

У кого в розпалі злому

Кат всю шкіру з тіла здер;

Та, здається, менше-більше,

Ані ліпше, ані гірше

Касим чув себе тепер.

Він стояв, мов остовпілий,

На лиці, мов крейда, білий,

Радше жовтий, наче віск;

В голові його мішалось,

Серце в груді знай стискалось,

В ухах чувся шум і тріск.

Далі шепнув: «Боже, боже!

Що то людська злоба може!

Бий вас божий грім усіх!

Я знесу ті всі ругання,

Чень вас ще мої зітхання

Здують, мов ковальський міх!»

Так побожно він зітхнувши,

Вид тюрбаном завинувши,

Скулився, щоб геть іти;

Та в тій хвилі руки штири

З двох боків його вчепили:

«Гей, куди ж то справивсь ти?»

Абу-Касим аж здригнувся,

Зупинився, озирнувся,-

Бачить, се поліціянт.

Він держить його за поли

Та й кричить: «Агов! Поволі!

Пане, ось де є ваш фант!»

«Що за фант?» - «Ну, ваші капці.

Пане, ми не голодранці,

Ми не ласі на чуже!

Ось вони, ше й на дрючині:

Нате вам їх! В тій хвилині

Забирайтесь з ними вже!»

Весь народ зареготався.

Абу-Касим не змагався,

Капці на коркоші впер.

Та й махає - та поволи!

Знов щось сіп його за поли

Та й кричить: «Що ж я тепер?»

Знов оглянувсь Абу-Касим

Та й аж весь здригнувся разом,

Мов в кропиву голий сів:

Се ж та баба, що з-за неї

Він зазнав біди сієї,-

Щоб її де вовк із’їв!

Вся розпатлана і боса,

І брудна, і кривоноса,

В роті чорні зуби два,

Руки, мов граблі, худії,

Щоки, мов та грязь, сідії,

А голосить, мов сова.

Оттака-то краля мила

Абу-Касима вчепила,

Наче грішну душу кат:

З ним під руку забираєсь,

Примиляєсь, усміхаєсь,

Мов він муж її чи брат.

«Абу-Касимцю, мій друже!

Не смутись мені так дуже!

Вид свій милий розпогодь!

Вже ж тобі за всі ті страти

Скарб великий і багатий

В мні отсе дає господь.

Ах, я так тебе кохаю!

Все віддам тобі, що маю,

Всю себе тобі віддам.

Ох, як рада я безмірно!

Лиш мене люби ти вірно,

Рай правдивий буде нам!»

Абу-Касим, теє вчувши

Та хребет в дугу зігнувши,

Силкувався утекти,

Та бабиця не пускає,

Його к собі притискає

Та й говорить: «Що ж се ти?