Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

А відомо – човни на хвилях шляху не лишають…

Був приплив, і довелося, може, добрих два фарсахи проплисти в мангрових заростях, поки дістався по-справжньому до твердого берега.

Миттю з'явились озброєні зінджі. Серед них багато молодих дівчат з луками і стрілами. Я сказав їм кілька слів їхнього мовою, ті, що запам'ятав. Вони були вкрай здивовані.

Я показав їм, щоб вони забрали собі весь крам, крім скрині, і повели мене до їхнього царя Н'бого… Вони всі витріщили очі, кинулися до човна і розподілили, кому що нести. І зразу ж поспішили вглиб материка. Та хіба я міг з ними, найкращими бігунами в світі, змагатись? Побачивши, що відстаю, мене оточили дівчата і почали штрикати стрілами!.. Довелося бігти без віддиху. Тому на головнім майдані селища я не втримався на ногах, гепнувся в порох. Поруч носії поклали мої товари і шкіряну скриню. Нарешті віддихався і підвив очі. Наді мною стояв Н'бого – сивий велет із пошматованим бородатим лицем. Споглядав мене із хижим спокоєм. Нарешті отворив спотворені вуста і препоганою арабською мовою проказав:

Чужинцю! Як у тебе вистачило духу дістатись сюди?!

Царю! Одного разу ти врятував мене від лева. А тепер я прийшов, щоб ти допоміг мені. Я привіз Китайський шовк і трохи порцеляни. Мені потрібен золотий пісок. Не заради пожадливості, а щоб посоромити моїх недругів.

Як, це ти?! Але ж на тобі смерть моїх хлопців-стражів! Бо це ти підпоїв їх сонним зіллям!

Я, царю! Я дуже боявся, що вони виріжуть усіх, а мене заберуть до вас назавжди! Але то було давно, а зараз, о царю! Десь тут біля узбережжя пливуть людолови на чотирьох добрих кораблях! Я плив на одному з них…

Н'бого порухом лівиці відіслав усіх подалі.

– Ще раз скажи мені – це ти?

– Я, царю! Намалювати камені з черепами?

– Малюй!

І я вістрям ножа намалював святилище в гаю.

Царю! Вони збираються по золото в країну Мошона!

Ти продаси мені їх за золотий пісок?

О Н'бого! – Я впав навколішки.– Дай мені стільки золота, скільки варті мої товари! І ні піщинки більше!

Я кинувся до паки із шовком, розв'язав вузол і розкрив першу й другу обгортку… Те, що я побачив, кинуло мене в порох без всякого дихання!.. Цей перевертень в паку з-під чудового шовку поскладав пошматовані, закривавлені халати китайських купців, куртки матросів і солдатів! Я сів на землю і заридав – усе для мене скінчилось! Видовбають раби царя Н'бого залізними теслами дірку у вапняковій брилі і поставлять туди мій безокий черепок!…

Н'бого схилився наді мною і торкнувся мого плеча.

– Мореплавцю! Тебе обдурили купці, як і мене колись! Зав'яжи свою паку, щоб ніхто з моїх людей не бачив. Сам сиди тут. Потім тебе проведуть до мене.

Я вмить ожив тілом і просвітлів душею.

А цар Н'бого разом із старійшинами відійшли в інший кінець майдану. Вони предовго радились, а потім загуркотів барабан, і до Н'бого за наказами підходили командири загонів. Як тільки цар кінчав напучування, вони зразу кидались бігти до своїх воїнів. І з усіх боків почали гуркотіти барабани війни.

Той гуркіт враз усе змінив – з міста почали виходити люди. Скарб жінки несли на голові, а малих дітей за спиною, більших вели за руки. Тихо, без галасу, як ото йдуть поле колупати червону пісну землю. З багатьох дворів потягло димом і різним зіллям. Особливо наче гірчавим молоком молочаю. Я все зрозумів умить –варили свіжу отруту!

Потім прийшла за мною дві оголені красуні і відвели в один з куренів царя.

Цар Н'бого пригостив мене доброю печенею і пальмовим вином, а по трапезі пояснив:

– Ти своєчасно приніс звістку про грабіжників. Але час непевний, а на тобі кров моїх воїнів… Тому, щоб не було у людей спокуси, я дам тобі охорону, носіїв і стільки золота, ніби твої товари були справжніми. Ти їх лишиш на моїм подвір'ї. Поки вони в мене, ніхто не зачепить їх і пальцем… Але не спокушай долю і поспішай!.. Я пробув у важкій роботі з матросами аж чотири роки на одному кораблі… І знаю тепер достеменно – все треба робити своєчасно… Зараз тобі треба поспішати!..

І ще до вечірньої зорі я знову був у дорозі. Його люди провели мене до земель сусіднього племені. А там я сплатив трохи золота, і мене повели далі. Так я йшов два місяці без упину. Коли ж мені ставало зовсім непереливки, носії тягли мене, поклавши на мою скриню.

На прибережне торжище, де зустрічалися зінджі погани та зінджі-мусульмани, араби-купці та купці-яванці, я ледь дочвалав власними ногами, а скриню мою несли четверо рабів, яких я купив в останнім племені.

Коли здибався з правовірними, то зразу ж при свідках відпустив усіх чотирьох на волю. Думаю, о шейх, що нема потреби тобі пояснювати, чому я так вчинив… Проте їм не було куди подітися. Вони й попросились зо мною в Аравію. Та по дорозі руббан і нахуда наші щось передумали і повезли свої товари замість Джідди з Аден. Отут я й припустився помилки, що зразу ж не пересів на інший вітрильник та й не поспішив до Хормузу. Частину своїх дивин, що були в моїй скрині, я вигідно продав і заходився описувати свою останню подорож по африканських лісах та степах. Я втратив пильність і, замість того щоб тримати відпущеників при собі як охоронців, відпустив їх до порту працювати носіями. Не те, що я пожадливий. Думав: нехай потруться серед людей, швидше навчаться мови, буде їм легше потім.

Отож я забув про тих гієн, що колись полонили Н'бого. Я зрідка бував у порту, там зустрів кількох знайомих по мандрах по Китаю та на Суматру. А родичі тих підлюк, а вони були ще учнями на кораблі, коли я відпустив Н'бого, по розмовах у порту і по моїх зустрічах уяснили собі, що я і є той хлопець Алі, друг Н'бого. Почалося за мною полювання. Їхні посіпаки навіть підглядали за мною крізь дірочку в гіпсовій стелі. І, вивідавши, що я пишу книжку з малюнками та, найголовніше, не нашим письмом… Мене схопили, коли навколо зовсім не було людей. Притягли до раїса аденського порту, а потім відвели до каді та богословів. Як доказ моєї вини виставили книгу мандрів. Усі вони намагалися прочитати і хоч трохи зрозуміти. Та справжніх книжників і тлумачів серед них не було! Почали мене звинувачувати в найтяжчих гріхах – ніби я єретик. Ба більше – безбожник! Не дотримуюсь Корану і хадисів! Навіть гірше – ніби я відступник і потай перейшов до християнства! За це вже мені могла бути вірна смерть!

Але інші звинуватили мене у чародійстві, ворожбі, дружбі з африканськими чаклунами-людоїдами, що я напускав порчу на людей, хвороби і заговорював вітер! Як доказ притягли перед каді мою шкіряну скриню з усіма заморськими штуками. Ще мене звинуватили в несплаті закяту за моє майно і несплаті мита за ввіз до Адену чотирьох рабів-зінджів. Хоч я клявся всіма присягами, вони не повірили, що я відпустив чорних на волю. Моїх відпущеників схопили люди раїса. У раїса їх за безцінь купили мої вороги й продали нещасних кудись на індійський корабель. Скарби моєї скрині частково продали, а частково знищили… Гасаб 15, чистий гасаб!!! А я чекав уже страти! Власне, вироку, бо без Салах-ад-Дінового родича-еміра схвалення жодна страта не відбувалася!

Я чекав у глибокім підземеллі.

Раптом охоронці сполошились. Їхні голоси стали запобігливі, улесливі. 3 мене зняли пута і повели до лазні під охороною, й мили у лазні чотири гарні, як сон, невільниці. Вони вмащували благовоннями моє зболіле тіло. І я заплакав, бо згадав про свого бідного тата Хасана, якому так потрібна була хороша жінка!.. Та ще я знав – мене відмивають і вмащують не від співчуття до моїх мук!

На мене накинули після лазні довге чорне покривало, щоб я не запам'ятав дороги, і повели якимись вулицями.

Потім через безліч кімнат провели до невеличкого потаємного помешкання, де сидів сам катіб аденського султана. Катіб був чоловік рослий, а лице мав драглисте. Хоча борода починалась у нього зразу від очей, проте була якась рідка й кущами. Він саме розглядав малюнки в моїй книзі, і мовчки показав мені сідати. Охоронці нас полишили наодинці.

Випитував він усе гречно й спокійно. Про те, звідки я, якого роду, як став матросом. Не перебивав і не намагався зловити на якихось недоречностях чи брехні.

Мандрівцю! – нарешті виголосив він.– Справа твоя дуже заплутана. Проти тебе страшні звинувачення. Всі твої діла слід уважно й справедливо дослідити. А для цього потрібен час і твоя щирість. Коли в мене буде час, тоді буду з тобою займатися розслідуванням. А поки що живи тут. Тільки пам'ятай – ніяких розмов про свої мандри і справи зі слугами чи охороною. Хоч одне слово їм ляпнеш – відправишся до в'язниці!

Тікати не раджу. Ти не знаєш людей, які віддали тебе в руки сторожі. Вони тебе таємно замордують, бо хто ж тобі вибачить царя зінджів –софальських людоїдів?..

О господине! Я не зможу все добре пригадати, бо найголовніші діла викарбувані в мене на бамбуковій палиці. Умовними знаками на ній є те, чого я й у книгу не написав!

На третій день палиця віднайшлась. Хоч за мною стежили, я відкрив свою дудку, витяг потрібне зілля і стріли-голки з отрутою. А щоб охоронці нічого не зрозуміли, я по кілька годин крутив палицею, як китайці-фіглярі на базарі в Гуанджоу…

Нарешті через кілька днів, коли я від'ївся і відіспався, прийшов катіб. Тепер уже все питав по книзі. Хто мене навчив християнській абетці, де я вчився і в кого нашій грамоті, хто може підтвердити мої заняття. Слухав він уважно, по кілька разів перепитував, Просив деякі місця досконально із подробицями пояснити. І весь час цікавився, де жінки хтиві, а де байдужі, де зрадливі, а де вірні, де найкрасивіші, де як одягаються.

Спочатку в мене була думка дурити його по дороговказах зірок, місяця та сонця. Але зразу ж блискавкою зринула інша думка: у неволі так ласкаво з тобою ще ніколи не поводились. Це страшно! Будь певен, книги тобі більше не бачити!.. Тільки б вирватися звідсіля на зелені хвилі, під ясні зорі!

І я виказав йому всі стоянки місяця й сонця та заходи й сходи зірок по всіх своїх шляхах… окрім володінь Н'бого…

Мій же господар усе випитував мене про Софалу, з якої я виніс золото. Тільки не про золото питав, а про людські звичаї, зброю, знову про жінок та їх прикраси…

Тієї ночі нам принесли їжу дві служниці. Ми їли, а вони звеселяли нас співом та грою на бубоні. Та куди їм до Ніссо!

Раптом прибіг слуга і щось зашепотів катібу на вухо.