Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Надивився там усіляких дивин і багато чому навчився. Особливо поводженню з горючими засобами – селітрою, нафтою та порохом… Усе в Китаї було б добре, бо люди там навдивовижу гречні, працелюбні й ощадливі. Але китайські кадіби багаточисленні і в'їдливі, мов кровососні п'явки! Все вони роблять, щоб іноземець продав свої товари найдешевше. Та кадіби скрізь однакові. Одним дав хабаря грошима, інших обдарував індійським зіллям, третім підніс корали. За це мені дозволили винайняти джонку і плисти вгору по річці та продавати свої товари… Жив я в Китаї дуже щасливо, тільки багато гараздів пішло на хабарі й дарунки… 3 Китаю повернувся на кораблі суматранських мусульман. Завдяки їхній допомозі зміг вивезти аж чотири порохових ракети у бамбукових стовбурах! Якби ти знав, яких грошей мені коштували ці ракети!

На Малакку ми прибули зарання, і там я зміг пересісти на арабський вітрильник. Минулого сезону вони боялися ураганів і чекали змінного вітру майже рік.

У протоці між Малаккою та Суматрою напали на корабель пірати-баркі. Отут стали в пригоді мої знання, здобуті в Китаї.

Нас наздоганяли. Перший їхній корабель був уже на відстані пострілу з арбалета. Я швидко поставив жолоб із тикових дощок на кораблі і по ньому запустив ракету. На жаль, вона навіть не долетіла до піратів… Відстань зменшувалась. Небавом їхні стріли почнуть знімати наших людей! А я ніяк не міг запустити другу ракету. І почав чингалом розколупувати хвіст ракети, бо думав, що від вологи порох у запалі затвердів. Та вогонь якось збоку, повз запал проник усередину. Порох миттю рвонув і підкинув ракету вгору. А мені спалило тюрбан, волосся на черепі і всю бороду, обпекло плечі. Одяг мій зайнявся, я катався по палубі й ніяк не міг згасити вогонь!

Ракета (я сам не бачив, бо від болю і диму просто осліп) понеслася вгору, перекрутилася кілька разів у повітрі й впала просто на піратський корабель! Лупонула, наче грім, закрила все димом, ще й засипала вогненними скалками другий корабель. Обидва пірати запалали, наче святкові смолоскипи! Інші кинулись їх рятувати.

Як ми тікали далі, я не пам'ятаю. Бо впав без тями. Але від чого це було – від того, що наковтався порохового диму, чи від болю, їй-богу, не знаю!..

Бо, щоб ти знав, о мій шейх, після тортур у портовій касбі8 я став витримувати дуже сильний біль. Траплялося. що могутні воїни і борці втрачали свідомість від болю, а я тримався. Однак недарма кажуть, що за всяке надбання треба платити повну ціну. Спочатку, ще юнаком, відчув, що не хочу спати вночі, а на сон починає хилити десь у кінці другої денної трьохгодинки, і потім ще раз, коли сонце опадає до вечірньої молитви. Це було і незручно, і небезпечно, бо коли мене тягло на сон, не міг мене врятувати ні відвар зміїної трави, ні чампська тигрова масть. Та варто було мені поспати двічі на добу хоча б по годині, весь останній час я був бадьорий і при силі!

Але, як кажуть у цих нісрані, "І що було потаємним, стане явним!" Так і мені відкралася таємниця, чому в мене таке зрушення в голові, що я не можу спати, як усі люди. Все стало зрозумілим після зустрічі з лікарем Чжаном. І де б ти думав, о шейх, ми з ним здибались? У Китаї? Гай-гай! У славній африканській стороні, в багатющому краї зінджів – Канбалі!.. Трапилось, що його покликали до хворого, а назад він повертався один, без слуг, берегом до міста. Чогось йому заманулося пройтися пішки берегом моря-океану. Я ж у той час був на узбережжі, бо взнав, що туди винесло кита-кашалота. Допомагав рибалкам-зінджам, бо їм було потрібне сало, амбра та спермацет. Мені ж хотілося знайти в китовім череві дзьоби велетенських кальмарів, як доказ того, що я бачив боротьбу велетенського кальмара із китом-кашалотом ще в мою першу подорож із Адена до Канбали. Гроші на той час я вже зібрав добрі, а скриня з різними дивинами була повна майже до верха.

Рибалки-зінджі поспішали з роботою, бо під шаленим сонцем з кожною хвилиною мертвий велетень псувався все більше й більше, а вони ще й половини багатства із нього не здерли. Тому вони й не помітили, як я полишив роботу і побіг за Чжаном.

Наздогнав його в найзручнішім для мене місці – берег повертав і навколо зводилися піщані пагорби. Тричі гукнув Джанові, щоб він спинився. Та він продовжував свою ходу. Він упізнав мене, хоч я був уже дорослим, бородатим мужем, бувалим моряком.

Тоді я перегнав його і переступив йому шлях. Тільки побувавши в Китаї, я зрозумів, який він уже старий, цей лікар! Не знаю чому, а дивлячись на посіріле обличчя Чжана, свого страшного ката, я згадав свого підсліпуватого батька. І в мене зникло всяке бажання порахуватися з ним за тортури. Я тільки спитав його:

– Страшно побачити свою смерть, старий?

Він перевів дух і тихо відповів:

– Поки живий і при тямі, завжди страшно!

А мені от не страшно! Мене тільки лють проймає, коли я зустрічаюсь із смертю!

Лють теж від страху… На кожного страх діє по-різному. Як і кохання. Один ллє сльози, інший викрадає кохану. А обидва кохають… Ну та що ми, Алі, стоїмо тут серед пісків? Ми почали розмову, значить, ти мене зараз не позбавиш життя. я піду додому й приготую добре прирощення. Я тобі розповім, як мене знайти, і ти приходь, коли вщухне спека і повіє прохолодний вітерець. Я відкрию тобі всі загадки. А я знаю: вони тебе мучили всі ці роки!

Е ні! – сказав я.– Мене скільки разів намагались отруїти. Пішли назад до риби-кашалота, я заберу свого частку здобичі… А поки ми прийдемо до риби-кашалота, ти мені все розкажеш. Згода?

– Важко ходити мені… Знову такий шмат шляху повторювати… Я тебе почекаю тут.

Я розлютився від його скиглення і оголив свій ніж-сікач – добре ним і кокоси розрубувати, і ворожі панцирі протинати.

– Добре бачу, який ти старий. Знаю, що тобі важко, але поки що не вірю тобі. І якщо моя підозра посилиться, я не втримаюсь і розрахуюся з тобою за всі тортури.

Він повернув і поволі пішов зі мною до риби-кита. Я за два кроки осторонь. Він недовго мовчав і відповів на мою погрозу таке:

І зробив би дурницю. Бо тоді у портовій касбі я врятував тобі життя. Ти спитаєш, як же я тобі врятував життя, якщо мордував тебе у варварський спосіб? А справа в тому, що я непомітно проколов тобі праву й ліву руки біля ліктів, і ти втратив здатність розмовляти. Бо ще трохи, і ти б усе виклав їм, як воно було насправді. І про те, як перстень з лалом ти намалював, і як синій діамант носив Бен Сахлу…

О китаєць! Дивуюся твоїй прозорливості і знанням. Ще зустрічав тільки одну людину, яка б могла так все розслідувати і доходити розумом до всякої таємниці.

Він знаєш, що відповів?

– Ще одна-дві невдачі, і ти станеш третім після мене і твого му'алліма. Але ти не тільки розгадуватимеш таємниці, а й сам плестимеш загадки. Отож слухай, які були мої дії для твого порятунку і порятунку Бен Сахла водночас. Я надіслав по вино свого слугу, бо ніби він розбив глек з котрабульським І0, а я саме запросив до себе друзів. Я знав, що мій слуга доносить на мене. Він сам у цьому признався. Та вони не знали, що я його вилікував від слабості, яка псує чоловікам усе життя. І він знав, що поки мені служитиме, я завжди допоможу йому своїм мистецтвом, і він без страху ходитиме до дівчат з Дар-ель-Кихабу. Я ж написав Бен Сахлу листа індійською мовою. Сповістив, що зробив усе, і хлопець не зможе нічого їм сказати про малюнок персня. Він, певно, спочатку злякався мого листа, як раїсової пастки. Та швидко отямився і вирішив ризикнути – передав мені п'ять золотих оздоб. Бен Сахл мудра голова – добре розрахував, що золотом я ні з ким не поділюся.

По тих золотих прикрасах виходило таке – Бен Сахл просить мовчати і зберегти життя хлопцеві. Та якби я не одержав цього золота, все одно вирішив тебе врятувати.

Тому й обез'язичив голками па цілу добу. Потім я тебе обпоїв зіллям найскладнішого приготування. Потім, через кілька років, від моїх голок і від зілля в тебе змінилося відчуття болю. І сну. Можу тобі навіть сказати– ти ночами майже не спиш. Але вдень сон тебе незборимо долає, хоч на годину. І ти не можеш цьому анітрохи противитись. Тобі навіть не допомагає ваш напій "бон". Чи, може, я хоч у чомусь помилився? Я розумію, що я тобі перевернув усе догори ногами. Перемінив тобі ніч на день! Та в мене не було іншого засобу! Ти сам добре пригадай – чи не з казковою швидкістю заросли в тебе рани під нігтями? Чи не за день чи два перестала боліти твоя пошматована спина?.. Але все ж тюрок чимось тебе залякав і зламав твоє мовчання. І тоді ти йому видав одну якусь таємницю. Як тільки він вирвав у тебе таємницю, то зразу ж вирішив тебе позбутись. Надіслав за тобою одного зі своїх різників. Одначе тобі вдалося вислизнути із лабет того вовкодава і ти навіть поранив його стрілою. Мені довелося лікувати його. Можеш пишатися – ти потрапив йому точнісінько межи бровами. Маю надію, що й зараз у тебе рука несхибна та око зірке, як і раніше…

Що я міг сказати? Він усе оповів, як воно було зі мною в Басрі, і що потім коїлось зі мною в мандрах. Тоді мені закортіло спитати (бо не збираюсь, о шейх, критись перед тобою – мені хотілося теж зажити якоїсь слави серед людей, чимось їх вразити):

— О лікарю! А чи всі ці роки ти про мене хоч щось чув?

— Чув. Хоча не можу сказати, що називали твоє ім'я і місто твоє. Але мені здалося – до подібних вчинків ти найбільш здатний…

— Які ж ті вчинки?

— Два яйця птаха Рух майже цілі з Аль-Кумру ти дістав. І напевно, що це ти допоміг втекти з корабля полоненому царю зінджів!..

От який був цей лікар Чжан!..

Ми прийшли до кита-риби. Того дня фортуна посміхалася мені: серед пошматованих смердючих нутрощів я знайшов добрячий шмат амбри. А трохи згодом два здоровенних дзьоби від велетенських кальмарів!..

Потім я прийшов до нього. Та їжі його не схотів, ми просто розмовляли. І я побачив у його житлі серед стосу паперів і книг туго перев'язану колоду карт. Я зразу ж навчився в Китаї цієї гри. Китайці говорили мені, що якби я більше вправлявся у картах, то міг би жити лише з самої картярської гри.

– Старий, давай зіграємо? – запропонував йому, звертаючись до нього без всякої гречності та поваги… Він згодився, і ми сіли грати.

Спочатку гра не йшла ні в мене, ані в нього. Він, видно, добряче забув усе за стільки років, а я крім гри пильно стерігся, щоб він не дав мені понюхати якогось порошку чи не вколов голкою або кличем.