Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Купець і Аль-Джаубарі спускались вниз уздовж струмка.
– Просто не віриться, що так можна видресирувати тварину! Дивишся– і аж мороз по шкірі йде: ну зачаклована людина, а не мавпа!
– А ти скрізь шукаєш таємниці і шахрайство. Тут і дитині ясно, чого він відмовився, чого просив собак тримати. Мавпа – то зачарована людина! Тільки от хто він – добрий чи злий чаклун?
-Ти знаєш, мій дорогий друже,– він таки колишній моряк. Я колись бував у Басрі– старі моряки всі чимось схожі, хоча не можу сказати чим… А він уже не молодий. Йому не менше сорока – сорока п'яти. І зовсім він не ворожбит, а просто геніальний, неймовірний, казковий дресирувальник!.. Це ж треба таку розумну мавпу віднайти і так вишколити!..
— А я тобі кажу – він ворожбит і чаклун! І думаю, ні, здогадуюсь, що він магрібінець! Усі вони чаклуни!..– доводив купець.
— О мій меценате! Не опускайся до віри всяким книжкам, складеним для простолюдинів, Бачу, що ти просто повірив цим казкам "Тисячі та одної ночі"…
– По-твоєму, там неправду написано, що всі магрібінці – чародії та чаклуни?!
Отако сперечаючись, вони прийшли до свого становища і сіли до розкішної трапези.
Тим часом колишній моряк, що назвав себе Падучою Зорею Морів, добре приладнавши на м'язисті ноги сандалі, підхопив свої дві йєменські торби, довгу бамбукову палицю і по крутому схилу навскіс почав підійматися на дорогу.
Мавпа скочила з колони і поспішила за ним, біжачи то на задніх, то на трьох, бо однією передньою лапою та зубами притримувала килимок.
І купець, і Аль-Джаубарі, і вся прислуга та раби перестали їсти й повернули голови до схилу. Просто не вірилось, що по такому схилу можна підійматися так легко вгору!
Вони обоє – і мавпа, і странній – моряки. Зовсім не бояться висоти і привчені до всяких несподіванок.
Ні, він чаклун! От я тобі правду кажу!.. – гарячкував купець. І раптом схаменувся.– Ахмед! Збери коржів медових та солодощів, та всякої городини, наздожени й віддай їм!..– Він махнув рукою на схил, де вже мандрівець з мавпою закінчував сходження і вибирався на дорогу.
Гарненький гулям-текінець1 швидко зібрав у кошик пригощання, скочив на коня і погнав його чвалом по дорозі навкруги.
Як він наздогнав перехожого з мавпою, не було видно. Але повернувся швидко. Тримав порожній кошик, руки в нього тремтіли і з коня він не злазив.
– Що?! – с жахом, спадаючим голосом спитав купець.– Джин?!!! Мана?! Розвіявся з пилом?..
— Ні, господине!.. Я частину лакітків сховав собі, а ця… тварюка… Цей зачаклований принц… він скочив на коня і витяг… Тільки мені повернув мій хліб позавчорашній і шмат в'яленого м'яса, що я вже п'ятий день як собі купив…
— Звідки ти знаєш, що мавпа – принц, та ще й зачаклований?! – аж підскочив купець.
— Він, той… чародій… так його назвав… Він йому сказав; "Принце, віддай рабові рабове! Він теж їсти хоче!" І цей перевертень подивився на все, помацав, попробував зубами і віддав мені… моє…
— А що цей говорив? Що він тобі сказав?!!
— Він… він… він… наказав передати… що погода буде добра… чотири дні… для соколиних… ловів, а потім щоб ти… полював з гончаками… Дякував за пундики.
— Ну що я тобі говорив?! Він чаклун, без усякого сумніву!
— За всіма чародійствами і чарами завжди стоїть або фокус, або шахрайство… Він моряк, найкращий дресирувальник, якого…
— Я вже це знаю!
– Але цього інші не знають, інші!..
І знов сперечалися Аль-Джаубарі та його меценат, і кожен на користь своїх доказів проводив безліч прикладів…
Як напророчив колишній моряк, перших три дні купець та Аль-Джаубарі розважалися соколиними ловами. На четвертий день птахи нараз кудись зникли. Повіяв легенький вітерець, і тоді замість соколів – шахінів настала черга гончаків.
Коли вони після вдалого полювання десь на шостий день стомлені поверталися через містечко, купець не витримав:
– Я просто вмираю від голоду, о мій любий Аль-Джаубарі! Спинимось і хоча б трохи бургулю з кисляком перехопимо в оцім хані.
Хан був один у містечку, і будинок господаря виходив у хан глухою стіною.
Він сам прислужував високим гостям, старався з усіх сил. Навіть десь у бедуїнів, на всяк випадок, дістав степових печериць і підсмажив їх у теплім коров'ячім маслі. Пригостив дорогих гостей і молозивом та смаженою сараною з верблюдячим кисляком – хотів у купця винайняти шмат поля під баштан.
Наситившись, купець солодко відригнув і задоволено виголосив:
— Добре, що ми тоді підійшли до цього чаклуна з мавпою! Бо я збирався спочатку з гончаками відправитися в степ, а тоді вже побавитись із соколами…
— Господине,– низько кланяючись, вибачився господар хану,– маю тобі сказати, що два дні тому в моєму заїзді перебував подорожній з мавпою. Тільки то не мавпа, прошу мене вибачити, а зачарований принц. А сам він був при ньому адміралом. І всі того нещасного
Принца покинули, крім нього, тобто Адмірала. Він, колишній Адмірал, побивається, що зразу не навернув Принца в нашу віру! Може, тоді вдалося б цих чарів позбутися зразу… А тепер вони вдвох бродять по світу і шукають порятунку від проклятої…
— Від кого, від кого?! — стрепенувся зачудований купець, а Аль-Джаубарі зневажливо і поблажливо засміявся.
Господар хану нахилив бородате лице до вуха купця і голосно прошепотів:
— Принцеси з країни Чампу! Вона страшенна чародійка! Заграбастала всі коштовності принца. Його слонів, золото, каміння і чорних рабів-воїнів. Вони там у височенній ціні. Слон ненабагато дорожчий за зінджа-воїна! Вона хотіла підбити принца проти його батька.
— Та не Принц ця мавпа, і не Адмірал цей колишній моряк! Він дуже шляхетний і обережний пройдисвіт, ні, штукар! І до всього ж розумний настільки, що ні в кого нічого не просить! Чи я брешу? Він у тебе, хазяїне, хоча б щось попросив?
— Нічого. Хіба тільки кімнату на другім поверсі або дозволу лягти спати па даху…
— Для чого? – поцікавився Аль-Джаубарі – Він не пояснив?
– Він, добродію, мені нічого не пояснював, але я сам допетрав, коли почав за ним спостерігати. Знаєте, мене якийсь неспокій охопив, недовіра, підозра. Спочатку, щиро кажучи, я всьому повірив, що він сказав, а згодом почав сильно сумніватись. Надто вже він не схожий на пройдисвітів, яких мені тут, в хан, довелось надивитись. Не міг я спати, випив настою, щоб бадьоритись, і дивлюся, чекаю, коли він вийде з комірчини. Виходить. Один. Вийшов на галерою і став зорі роздивлятись. Потім вийшов на середину двору. Собака до нього кинувся, загарчав. Він поговорив із собакою, і той пішов від нього. Тоді він витяг щось з-за пояса. Ніби дощечка з дірочками і шворка з вузликами до неї прикріплена. Почав він, один кінець шворки в роті тримаючи, по тій шворці дощечку совати і на зорі крізь ту дощечку дивитися. Потім запхав своє начиння в свій широкий пояс і пішов зробити омовіння. Затим по приставленій колоді з галереї виліз на дах. І зразу ж, я й не помітив, бо він не кликав, з'явився на даху Принц, тобто, мої любі гості, мавпа. Обернулись вони до кибли точнісінько, це я свідчу твердо, і почали творити нічну молитву. Говорив Адмірал неголосно, але я чув окремі слова і на такій відстані. Вони скінчили молитву і спустились на галерою, а звідти зайшли в свою комірчину, і я добре чув, як вони засували у двері брус… От так… Потім, вдень, він читав Коран у комірчині. А Принц, тобто мавпа, сидів на даху комірчини і споглядав за тим, що діялось у дворі. У полудень, коли настав час салят-аз-зухр, мавпа, тобто Принц, скочила на галерею і почала шарпати Адмірала. Адмірал сховав Коран, вийняв свою дощечку з дірками і виміряв сонце, а тоді зробив омовіння і на даху сотворив молитву. Разом з Принцем, тобто мавпою. Я спитав у нього потім, чому він не піде до мечеті. А він відповів, що боїться темних людей, які не зможуть відрізнити зачарованого Принца від звичайнісінької мавпи. Я почав наполягати, щоб він усе ж пішов до мечеті з Принцом, тобто мавпою, що наші люди богомільні й доброзичливі, і якщо Аллах з ним, то вони всі його признають. Щиро кажучи, я знову почав сумніватись, чи не шахрай він. Якраз була середа. І він, тобто Адмірал, сказав мені, щоб я його пустив на дах будинку, він там молитиметься і цілу добу нічого не візьмуть вони в рота, ані води, ані крихти їжі. Бо він дуже хвилюється і хоче, щоб Аллах дав йому знамення.
Він пішов з мавпою, тобто Принцом, на дах мого будинку. І молився там з Принцем, тобто мавпою, цілу добу. І не пив, і не їв. Тільки безбожний насмішник та айяр, різник Омар всім говорив, що він бачив, як мавпа, тобто Принц, на льоту ловив горобців і жер їх, тільки пір'я летіло! Але, скажіть мені, як він міг бачити подібне блюзнірство, якщо його будинок аж на добру сотню ліктів від мого хану і висота його даху сягає лише низу моїх віконних решіток?!! От же бувають люди!.. Та якщо ти, господине мій ласкавий, даси мені в найми поле під баштан, я цього безбожного притисну!.. Бо, звичайно, поки достатку в нас майже рівно, то його багато хто й слухає. Але…
— Ти мені про різника облиш! Кажи, що далі було?!
— А далі нічого особливого не було. Настала п'ятниця. І всі пішли до мечеті. І Адмірал з мавпою, тобто Принцем. Розстелили вони килимки свої в самім куточку під стіною, що мулла їх спочатку й не помітив. А я мовчав, що Адмірал збирається на салят-аль-джума 2. Хоча все містечко, навіть всі мандейці знали, що в мене проживає якийсь дуже дивний чоловік з мавпою. Я дивився, давився на мавпу, пробачте, на Принца, і відчував, що в мене голова обертом іде. Сидить вона, тобто він, позіхає, як наш швець Хасан на кожній п'ятничній молитві, потім почухається, як кравець Абу Касем, а потім почне плюватись і плювки ховати під килимок, як чинбар Сахл, що весь час кожі зубами пробує! Людина – ніякого сумніву! Та ще, знаєте, одяг,-просто потворний карлик, а не мавпа!
Десь під кінець казання мулла нарешті вздрів мавпу, тобто Принца. Змінився на виді, але скінчив казання. А тоді як почне поносити безбожників усіх, єретиків, поган, християн та іудеїв, аж луна по мечеті пішла. Почав закликати правовірних знищити брудну тварюку і перехожого шахрая!
Тоді підвівся Адмірал і попросив уважно його вислухати, а там хоч нехай його каменують, якщо знайдуть винним. Ось що він сказав:
– Правовірні! Це не брудна тварюка, а нещасний, який уже з поганства почав повертатись у нашу істинну віру.
