Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

Той спохмурнів і, крекчучи, звівся на рівні. Дівки підхопилися теж.

– А ви куди? Султан вас іще не кличе! Розважайте мандрівця хоч до ранку, поки я не повернуся від султана…

Пішов він, та вухо моє, як я не прислухався, не вловило, щоб хазяїн зі слугами полишив свою розкішну оселю.

Знову мені пастку влаштовано. І я знав, яку! Тому заковтав того африканського зілля і вирішив чекати, що ж почнуть робити підговорені служниці. А вони запалили ще другий світильник і почали по черзі танцювати. Нарешті сказали, що їм важко дихати і поспускали свої сорочки до пояса, підперезавшись рукавами, щоб сорочки зовсім не злетіли з них.

Але куди їм до Рустемового жіноцтва!

Вони ж, хизуючись одна перед одною, геть розібралися. Тоді я підвівся, щоб загасити світильники. Але обидві злякано схопили мене за руки.

– Не треба, не треба! Без світильників буде нецікаво! – в один голос завищали вони і ствердили своїми криками, що катіб підглядає за нами.

Мене ж охопила шалена лють, як і тоді, коли я побачив "подарунок" Рашида ібн Хасана! Тільки в Софалі мною опанувала лють і відчай, а цього разу я знав, що переграю найсильнішого бугая! І справа не тільки в африканському зіллі. Я в катіба відіспався, від'ївся і пив добру воду!..

Під ранок, слава Аллаху, я приморився, та й дія зілля почала слабшати. І я зміг хоч годину поспати. А ці з кімнати просто виповзли, підтримуючи одна одну та хапаючись за стіни.

Наступної ночі з'явився катіб зі страшенно вимученим обличчям, В його погляді я вловив острах і повагу.

– Мій повелителю і спасителю! Мені треба з тобою поговорити віч-на-віч. Без очей чужих і зайвих вух…

Він кивнув головою, і ми піднялися потаємними сходами на дах палацу.

Я запропонував йому за свободу весь запас африканського зілля. Тільки нехай він поклянеться на Корані. Коли він виконав клятву за всіма правилами шаріату, я сказав йому, що зіллям позакладені всі бамбукові палиці в остові моєї шкіряної скрині. Він знає, в кого скриня. Нехай принесуть скриню, а я на його очах вийму з трубок порошок.

Так і було зроблено.

Але щоб йому не сваритися з каді та богословами, мене відправили назад до в'язниці.

Потім зібралися судді на чолі з головним каді Адена. Книгу спалили в мене на очах, а попіл примусили з'їсти.

Тростинами били майже до смерті і відпустили. Іти я не міг. Доповзти до першої вбогої халупи мені допомогла одна з вуличних музик. Вона мене й доглянула, поки я видужав.

Потім я потяг до Маската на благенькій дерев'янці без палуби. І та музика помандрувала зі мною. Знову я став старцем. 3 усіх моїх багатств у мене лишилася тільки бамбукова "дудка" із запасом стріл-голок і отрутою.

Падуча Зоря Морів і вулична дівка!.. Ще до мого покарання їй наговорила всяких чудес про мене звідниця, а звідниця про мої "подвиги" довідалася від наложниць катіба. От вона з чужих побрехеньок і мала мене за вершину мужських можливостей… Не знаю, чим би все скінчилось… Певно, посварились би та розбіглись… Тільки її вбили. Вже в Сірафі мене хотіли сплячого захопити хашашіни, а вона мене стерегла. Вона одному виколола око, а другому проткнула груди. А їй встромили ножа в спину, просто в серце. Навіть не скрикнула і сконала.

А хашашін, що без ока лишився, впустив свій гілянський ніж. Так я мав доказ, що вони знову натрапили на мій слід. Але тепер у мене є поміч… Та про друзів нічого тобі не розповім, щоб у тих не було спокуси тебе мордувати і випитувати про моїх друзів… А тепер, прошу тебе, щоб вони не могли тебе звинуватити у змові зі мною, візьми, випий цього зілля. У тебе за якийсь час почнеться лихоманка, схожа на болотну пропасницю. Нехай тобою опікуються сусіди-купці. Слуги їхні всім розпатякають, що ти важко хворів, ледь не помер… Може, навіть хтось із шакалів навідається, щоб перевірити, чи справді ти хворий… Мій вчителю, мій му'алліме! Вибач мені, що я знов об'явився перед тобою і знов через мене навідалися до тебе ці скажені пси…

Алі схилив свою лискучу голову і цілував руки старого звіздаря.

– Алі! – жахнувся старий.– Ти плачеш?!!

– О му'алліме! Як же мені не плакати, коли вони стільки років не полишають мене в спокої? Як же мені не плакати, коли я не зміг перейняти твоєї науки?! Як мені не плакати, коли людям зовсім не потрібні мої правдиві слова про заморські дива?! Як же мені не плакати, коли своєю появою в місті я загрожую моєму му'алліму, моєму взірцеві?! Як мені не плакати, коли мене весь час дурять?! Моя музика розповіла, що коли я пояснював катібові свого книгу, два його сини за запиналом списували всі слова про шлях до Софали…– Алі заскреготів зубами і впав крижем на плавучий острів. Тіло його били корчі, і він рвав пальцями осоку, ламав очеретини.

Враз Алі підвівся і омив лице.

– Мій му'алліме! Помолимося, щоб удача не полишала мене. Бо я почав стомлюватись. Будь моїм імамом!

І старий предстояв на молитві імамом перед Алі.

Потім Алі витяг трьох добрих сомів на кукані й прив'язав їх до лоцманового човна. Старий випив зілля і зразу ж поліз у човен.

– О шейх! Поспішай, щоб тебе не почало лихоманити далеко від оселі…

Й Алі виштовхнув мандейцевого човна на чисте плесо протоки.

На півдорозі до купецької вілли лоцмана почала тіпати лихоманка. І рибалки-сусіди, що теж поверталися з риболовлі, пригнали човна до купецької оселі з "хворим" лоцманом.

Ще до вечора на віллу прибув Ібн Юсуф, страшенно постарілий, розжирілий. На його завжди червоні від вина та читання очі напливали сльози – чи то від безсилля допомогти своєму старому другові-співрозмовнику, чи то просто від слабості, пияцтва та старості.

Того ж вечора, коли замовкло квиління муедзинів, і вузька скибка місяця заколивалась у струменях припливної хвилі, до оселі мандейця швидко приплив човен, Один човняр-куфаджі, другий перс-моряк – у червоних шароварах, шкіряній куртці з мідними наклепками; повстяна шапка обгорнута тюрбаном, довгий вільний кінець тюрбана закривав бородате обличчя майже до очей.

Він розплатився з куфаджі срібною пайсою 16 і легко видерся на хідник. У лівій руці тримав маленького єменського топірця на предовгім бамбуковім держаку. Дивно тримав – кулак на рівні підборіддя, й пальці затиснуті під самим топірцем. Правиця вільна, зігнута трохи і пальці ледь розчепірені.

Озирнувся на всі боки, постояв, поки куфаджі відпливе, і в кілька легких стрибків був біля дверей лоцманового будинку. Легенько постукав дверним кільцем у дошки, трохи відхиливши тюрбан від уст, прошепотів:

– Му'алліме! Відчини мандрівникові.

І зразу ж відступив на два кроки попід стіною.

За дверима мовчали.

Тоді він кінцем дивного предовгого топорища поторсав кільце.

В будинку щось зашаруділо. Двері тихо відчинились на ширину людського тіла. Але перс-моряк завмер під стіною і не заходив. Нарешті двері тихо рипнули і розчинилися ширше. В отвір визирнув бородатий чоловік у білім вбранні, дуже схожий на мандейця.

Зразу ж почулося легке "хух!", ніби хто різко видихнув повітря, округливши губи.

– О-оо-о-о! – тихо опадаючи, застогнав бородатий і став рачки на порозі. Він не рухався, стоячи коліньми в сінях, а руками на вулиці.

Хтось пробував його затягти досередини, та бородатий щосили вчепився в поріг. Тоді якийсь чоловік вискочив на вулицю і почав відривати руки бородатого від порога…

Знову почулось легке і водночас різке "хух!". Другий чоловік різко випростався і схопився обома руками за шию.

– Що там? Чого вовтузишся? Тягни його сюди! – люто сичав хтось в глибині сіней.

Перс-моряк швидко підступив до дверей і, приклавши до вуст кінець бамбукового топорища, щосили дмухнув.

Різке "хух!" злилося із стогоном і лайкою.

В той же час неподалік за будинками, на розі каналу, спинився човен, і з нього вийшов стрункий молодик у чорнім плащі. Плат добре закривав лице, тільки очі були відкриті.

Він, як і перс-моряк, обдивився на всі боки. Потім тихо свиснув, як нічна птаха, і йому відповів з-під паркану такий самий писк. Трохи згодом звівся на ноги убогий дервіш-каландар.

Молодик і дервіш зблизилися, пошепотіли про щось, і далі молодик продовжив свій шлях до лоцманового дому-вежі. Тільки взявся за кільце на дверях, як вони відчинились, і молодик переступив через поріг. У ту ж мить на нього накинули сітку-вахаб і затопили кулаком в лице. Удар прийшовся по носі, і в тиші було чутно, як хруснула носова кістка. Невідомий захитався, застогнав і прихилився до стіни, намагаючись підняти поборкані сіткою руки. Чути було, не дивлячись на важке дихання кількох людей, як швидко крапле кров. Він вовтузився, намагаючись звільнити руки, і щось белькотів, захлинаючись власною кров'ю. Поки він не встиг вивільнитись, моряк обкрутив його линвою по руках та ногах, затягнув на шиї зашморг і прохрипів приглушеним голосом:

– Рипатимешся – сам себе вдавиш! А писнеш – я вдавлю. Покрути руками – чуєш, як затягує петля горлянку?!

У двері умовно пошкрябалися, і моряк відчинив. Спочатку в дім вступило двоє чоловіків, і один з них підняв над головою скляний корабельний ліхтар. Певно, до того тримав його під полою чорного широкого плаща.

Потім з вулиці штовхнули в дім каландаря-дервіша. За ним теж зайшли два чоловіки, як і перші, у чорних плащах бедуїнських…

Підтягли гнота і при світлі добре обдивились.

На підлозі під стіною валялися двоє незнайомих і важко стогнали. Трохи далі, біля порогу в кімнату, скоцюрбився господар харчевні Абу Сабах. Він стис пальцями шмати подертої сорочки і важко дихав. 3 грудей у нього стирчала маленька стрілка-голка, не більша вказівного пальця. Замість оперення на кінці мала обкрутну із бавовняної вати.

В того, хто спочатку виглядав подібним до мандейця, така ж стрілка стирчала із щоки. В третього з міцної воластої шиї визирав лише уламок такої самої стрілки…

В підставного мандейця відвалилася біла борода, і він виявився рудобородим купцем, що недавно в мандейця грав на аль-уті.

Перс-моряк крізь запинало прохрипів:

– Поки вони здуріли від болю, в'яжіть їх! А каландаря дайте мені!

Моряк обшукав дервіша по всьому тілу,

– Дивіться – ось як треба ножі ховати!

І витяг з-під дерги дервіша два довгих і гострих, як бритва, кличі.

Пов'язаних перетягли в кімнату і посадовили, притуливши до стіни.

В молодика все ще напливала кров з носа.

Моряк поправив кінець тюрбана, підступив до побитого і надавив йому на шиї, потім на потилиці.

– Тепер перестане… Тільки скажи – хто з них зарізав мою Зухру? Оцей кривий одноокий каландар? Може, ці купці? Абу Сабах не міг – у нього торгівля на місці… Так хто зарізав Зухру? Мовчите? Я вас усіх потоплю.