Морозів хутір - Самчук Улас
Над самим ліжком в темнуватих тонах — "На Івана Купайла" Куїнджі. Таємнича ніч, далекі яскраві вогні, дівчата у стрічках та вінках, побравшись за руки, танцюють довкола багаття. Збоку відблискує вкрита лілеями річка, а над усім косаті верби і стрункі тополі, таємнича, хвилююча густота.
І все довкруги своє, знане, приємне. Навіть той визувак під ліжком, навіть та попільниця на столі. І як довго до цього йшлося, які були хвилясті, нерівні дороги! В ухах все ще шум брудних, мокрих, холодних, завошілих станцій. Скільки днів, ночей, ранків. І нарешті Київ, гостина у Петра, незвичайний шум, якийсь ще не чуваний розгін, добровільці, на Хрещатику червоні штани і німецькі ковані чоботи. Бурхливі, повні крику ночі, шум музики, кабарети, бурхливі трійки по Бібіковському, трибарвні прапори і оголошення в незвичній мові…
Київ. Як він страшно змінився. Прозоре, сонячне місто, з виразом півдня, а одночасно з надихом древньої мудрості, що застигла на всіх горах, на привітних, білих, веселих храмах. Там тепер зовсім чужі люди — стрижені й голені якимись іншими голярами, дами з якоюсь незвичною посмішкою і в широких завуальованих капелюхах. Загнані візники із завжди замисленими рисаками і завжди захльостаними болотом бричками. Авта з написами великими літерами, з прапорцями спереду та шоферами в кубанках. І що це за дивна така піна розбурханого моря?
А далі довга, нелегка дорога в товаристві братів до хутора. Це те, нарешті, найважніше. Кожне село зворушувало його. Бо знову те саме — села, люди, природа. А Дніпро! Та чудова, широка й свавільна ріка. Старий провінціональний пароплав повільно пливе, ті самі береги, скелі, ліси, зарви і острови з кущами сріблистої верби, що тепер уже обсипали своє срібло і стали наскрізь прозорими.
А остання дорога до хутора. Він дивився перед собою, але бачив усе довкруги. І те, що тепер є, і те, що було, і навіть, здається, те, що бути має. Кожний стовп, стріха, зворот вулиці, стара верба, несподіваний собака, вибоїна на дорозі, ширінь лугів, шум вітру і сухого бадилля — все це вникає десь до серця і підносить захват. На кожному перехресті хочеться зупинитися, дивитись у небо, бачити там живого Бога і проказувати нову молитву.
І ось уже дома. Немає ніякого більше сумніву. Можна простягнути руку і переконатися, що це так… Тільки ряд ялин за вікнами значно повищав, тільки молоді горіхи стали вже не такими молодими, тільки якісь нові бур’яни в кущах бозу, тільки Кудлай стовстів та скудлатів, тільки бляха на даху місцями вкрилась іржею, тільки від стін де-не-де відколупалися шматки тинку. А можливо, що все те було і раніш…
І після того Іван вдруге поволі народжується, шукає і знаходить себе у власному ліжку, дивиться довкруги старим, досвідченим для цього довкілля оком. Добре, що це не звичайний гарний сон, а справжня гарна дійсність. І, можливо, він буде тут завжди і тут закінчить колись своє земне буття. Він уже має досить за собою світа, хвилювань, гострих переживань, людей і подій. Залишається з повною силою взятися за плуг, нажити нові мозолі, вставати з сонцем, лягати з темнотою, їсти добрий, міцний, житній хліб, пити свіже молоко, ходити звичними полями та лугами, вмиватись росою і вдихати повними грудьми благодать свіжого повітря поля, лугу, лісу.
Усміхнувся. Підносить догори руку. Вона біла, майже прозора, з довгими кістлявими пальцями. Скільки років вона дармувала без справжньої роботи? Розглядає її і дивується — так дивно все це створене. Вставати!
Біля постелі на стільці — його колишній святочний одяг бурої краски. Лежить біла накрохмалена сорочка, на ній комірець, на помості чисті, дещо пім’яті черевики. Лежачи, Іван мацає матерію одягу. Стільки років він десь лежав, але зовсім у порядку. Встає, надягає білизну, зворушується її дотиками, взуває ті самі черевики, що взував їх багато років перед тим; ось вони знов на ногах, вільно і м’яко ворушаться пальці, відчувається тепло і чистота шкарпеток.
Сопрон все ще спить богатирським сном на канапі. Вона для нього коротка, тому приставлено два стільці… Рука вправо, рука вліво, ніс догори, вуса догори. Ця людина звикла до великого кроку. Він не сидів, як Іван, за дротами, він шугав на експресі через сибірські простори. Батьківщиною для нього не тільки цей хутір, він чується дома там, де знаходиться. Тому він зараз і спить. Тому, можливо, не зробили на нього такого вражіння слова старого Григора: — Ну, хлопці! Лягайте. Завтра встаємо о сьомій. Молебень буде. Мусимо бути всі в соборі..
— Сопроне! — гукає Іван, але на того цей вигук не діє. Іван чується бадьорим, дарма, що спав мало, на душі легко, настрій піднятий. Поглянув у дзеркало і бачить рудувату щетину, яку треба здмухнути з того міцного підборіддя. Виймає свою привезену бритву "Золінґен", куплену в Сосновці на Горішньому Шлезьку, бадьоро намилює підборіддя, при тому посвистує, відхиляє вікно, щоб впустити повітря, і дивиться на горобців, що іноді шмигають попід вікнами, ховаючись від дощу, розглядає верхи ялин, що повільно шумлять і хитаються, чує гамір десь з подвір’я, стукіт у кухні і навіть дзвінкий сміх свого сина, що також встиг уже встати і щось там робить на кухні з Танею. Таня. Знов її голос. Носив її в споминах, як дорогоцінність, читав писані її рукою від цілої родини листівки в Сосновці, в Ґляйвіці, в копальні Кастен-Центрум, в бараках, де спали. Вона вже, напевно, готує сніданок і при тому співає "Віють вітри, віють буйні" — свою улюблену пісню.
Десять-п’ятнадцять хвилин — і твердий, плечистий мужчина, що має за плечима тридцять вісім років, готовий з ніг до голови. Краватка зав’язана рівно, туго і певно, волосся чітко розділене проділом і пригладжене щіткою. Піджак застебнутий на всі ґудзики. Став і звисока дивиться на Сопрона.
— Вставай! Ну! — і злегка штовхнув брата під бік. Той прокинувся відразу.
— Що! — вирвалось йому спросоння…
— Нічого. Тільки вже сьома минула…
— Ах! — покликнув Сопрон і без слова, без спротиву, без чухання і позіхання зірвався з канапи, а його довгі ноги стали п’ятами на голому помості…
— Кажеш, уже сьома? — поспіхом говорить Сопрон. — А батько? Хто поганяє?
— Я. Але ти можеш бути спокійний. Це станеться за годину. Йду до стайні.
І Іван вийшов. Сопрон ще чув його голос:
— Добридень, татуню! Добридень, Василю! Що там решта? Йому відповіли і словами, і сміхом.
В кухні Іван натягнув на голову кепку. Широким, твердим кроком вийшов на подвір’я. Сховзаючись по мокрій стежці, він дійшов до шопи. Тут уже рух. Під повіткою дві брички, шлеї почеплені, біля бричок батько та син Кандора Дмитро.
— Добридень! — сказав Іван. — Здоров, Дмитре? Як там батькові?
— Дай-бо! Та нічо… Кашляють.
Іван пішов до стайні. Він уже знає, що коні опорані. Це було трохи запізно на порядного господаря. Шість їх, темно-гніді, дві сиві кобили. Не можна назвати їх "стаєнними". Звичайні, костисті, широкозаді коняки, чималого зросту, без всякого расового пашпорту. Старий Мороз не вміє "форсити" кіньми. Кінь у нього не на око, а для плуга, жниварки, воза… Старий не вміє робити гонору — хай його роблять кращі і багатші.
Іван увійшов між коней, звичною рукою поплескав їх по задах…
— Неех! Ти! Мишатий… Це ще той самий! — питає він батька, знаючи, що той його зрозуміє.
Батько щось там робить, не дивиться в його бік.
— Той! Молодших усіх забрали… На мобілізацію. По сто карбованців дістав за штуку. Забрали четверо, — каже між іншим і з перервами старий.
— Треба б на них трохи стерва, — каже Іван.
— Обійдеться… Ось уже були тут у мене… Ледве відкупився від німоти… Хотіли забрати. Та й наша Татяна деколи мусить з ними морочитись. Ці дві пари підуть до запряжки, — вказав старий. — Я беру ці, ти ті…
І це все. Зрозуміло. Іван ще тільки заглянув до жолоба. Потім вийшов і обтрясав з піджака соломини…
— В такому до коней не ходять, — докинув старий йому вслід. Іван розуміє, що мова про його одяг. Батько, як батько… Той самий, що колись, що від початку. На ньому старий, неозначеної барви кашкет, полатаний кобеняк і старі чоботи. Борода його розвівається. Він майже суворий. У нього всі члени в русі. Він знає, що там лежить, а що там. Знає, що куди треба, і робить все напомацки, відчиняє, зачиняє, стукає, інколи бурчить під ніс. Бог і чорт чергуються, під ногами вештаються кури — завада і кара всіх порядних господарів: "оте паскудство, щоб воно виздихало".
Кури на нього не ображаються. Вони навіть не дуже його бояться, бо поки він зайшов до магазину, щоб узяти пару гарнців вівса, туди вже встиг пролізти великий, огненної барви півень, який відразу опинився на купі пашні і зчинив там неймовірний репіт, закликаючи на бенкет усю свою численну родину…
— А киш! Щоб ти здох! — кидається на нього старий; півень встигає підстрибнути саме в той момент, як товстий березовий деркач шумом падає якраз на місце його бенкетування.
То нічого. Півень забуває образу в ту саму мить, як тільки доривається до нової купи зерна. Зрештою, він, здається, і не пробував ображатися на цю звичайну і зовсім маленьку пересварку, що так доповнює співжиття цих двох володарів. То — бородата людина, а я — чубатий півень. Кожний на своєму місці. Виконуємо приписані ролі…
Іван обійшов короварню, свинюшник… Все, що там є живого, вже ремиґає. Пара тузенів корів червоної масті і не менше білих свиней займається своєю щоденною роботою… їсть… Все їсть… Ті якусь пашу — сіно з молодим очеретом, ті щось рідке — помиї з ґрисом та картоплею; підтикана вище колін Горпина носить цебри, Дмитро — оберемки сіна, між усім тим бігає сюди і туди запаморочений, з виразом господаря Кудлай. Інколи він пробує пару разів кудись у безвість послати кілька своїх собачих слів. Але він уже досить набрехався за своє життя і тому робить це не так з бажання чи потреби, як просто з довголітньої звички.
Над усім осінь. Сіра і мокра. В її атмосфері вичувається, як кажуть сентиментальні люди, тоска, але тут, на цьому дворі, ніякої тоски не помічається. Просто осінь і все. Сіє з брудного неба дрібний і набридливий дощ, з жердини на жердину мовчки і зщулено перешмигують горобці, інколи десь у тумані несподівано крякне ворона, вітер робить невеличке хвилювання в саду, між ялинами та у верхах стрімчастих високих топіль при виїзді з хутора.
