Морозів хутір - Самчук Улас

Служив спочатку, перед війною, в Саратові, але як збільшилась його родина, перевівся до Хабаровська, щоб дістати більший "оклад". Водив транссибірський експрес.

Не встигли привітатися свої, як почали з’їжджатися покликані з приводу такого важливого випадку гості. Таня послала коні по свою приятельку Мар’яну Лоханську з Канева, а з нею також прибув знаний навкруги капітан Водяний. І Лоханська, і Водяний — цікаві молоді люди, приятелі Татяни ще з Петрограду. Перша — товаришка по університету, другий — добрий старий знайомий, кавалір і гвардієць, герой війни, відзначений Георгієм за хоробрість та добру службу цареві й батьківщині. Лоханська — дочка лікаря з Канева, Водяний — син дячка з Андрушів, з тих самих Андрушів, з яких походить також старий Григор.

— А! Іван Григорович! — викрикнув Водяний, коли побачив таке несподіване товариство. — Це вже чогось варте.

Міцно трикратно цілуються. Мар’яна також сильно здивована.

— Невже Іван Григорович? — каже вона і так само сердечно його вітає.

Вітаються всі. Сопрон також дуже рідкий гість.

— Прошу всіх — хто де може — сідати! — каже Таня. Мар’яна підсідає до Івана.

— Ну, так, Іване Григоровичу, оповідайте, — швидко каже вона, а її прекрасні карі, великі очі горять цікавістю.

— Дуже багато оповідати, — каже Іван.

— Ну, як же там у тій Германії? У нас же тепер також німці. Ні. Краще на вас надивитися. Так вас давно ми тут не бачили, а стільки передумали. Ми вас уже поховали. Де ж так довго не давати про себе ніяких вісток!

— З полону не завжди вдається відразу подати вістку, — каже Іван.

— Але це ж тривало! Десь біля року. Бідна Таня, вона у вас герой. Трималася, мов капітан корабля.

Розмова швидко перекидається з теми на тему. Водяний повідомив, що у Василькові роззброїли німців. — А сьогодні отуди десь надвечір бухкали, — говорить старий Григор.

— Це все Тараща. На них німці наперли, і вони хотіли переправитись через Дніпро. Все йде повним ходом.

— А як ваш шановний батько? — питає Мар’яну Петро.

— Нічого. Дякую. Все своє. Приймає пацієнтів і політикує. Для нього тільки "учредітєльноє собраніє".

— Кінець з тим "собранієм", — каже Сопрон. — В Петрограді вже давно Ленін — Троцький.

— Для мого батька це імена порожні, — каже Мар’яна.

— А що це була за така маніфестація в Каневі? — питає Мар’яна Водяного.

— Самостійники, — каже коротко Водяний. Іван виявляє зацікавлення.

— То й тут також вони є? Я думав — тільки в Києві.

— О! Поживемо — побачимо, — каже на це Петро. — Але ось цікаво, як це той Ленін прийшов до влади?

— А! Це було ясно, — каже на це Сопрон.

— Кажеш, ясно? — дивується Петро.

— А хто ж це такий, той Ленін? — питає старий Григор.

— А, це старий революціонер. Поміщик десь звідти, з Саратовщини, — каже Петро. — А чому ти думаєш, що все було ясне? — звертається знов до Сопрона.

— Бо Керенський прийшов до нас передчасно, — коротко кидає Сопрон.

— А що це значить?

— А те, мій брате, що Росія на демократію ніяк не готова. Сотні літ деспотії — і зненацька демократія. Це все одно, що спустити собаку, що ціле своє життя був прив’язаний.

— А чого ж той Ленін хоче? — питає повільно старий.

— Диктатури робітничої класи, — каже Сопрон.

— Якось я того не дуже второпаю, — каже на це старий.

— Робітнича класа, — каже Петро. — Все робітники. Вони мають диктувати. Пролетаріат, як це у них тепер кажуть.

— Ну, а як же так: одним усю власть у руки? — каже далі старий.

— Ну, так, як і до цього часу було, — заговорив Сопрон. — Тільки до цього часу владу тримали верхні класи.

— А тепер, виходить, будуть нижні, — каже старий.

Іван при цьому мовчить. Він уже в Росії пару тижнів, був і в Києві, але поки що для нього дуже багато в цьому невиразного.

— Хто був нічим, той буде всім, — каже задоволено Петро. — Як у Євангелії.

— Ну, ну! Побачимо, — говорить спокійно старий. — Я тільки не завжди довіряю тим, що були нічим. Людина, що не потрапить вибитись…

— Тату, — каже Сопрон. — А хіба ви не знаєте, як то з нами було?

— А все-таки ми ось не на останньому місці, — відповідає на це старий.

— А нащо взагалі та революція? — питає Іван так тільки, аби щось сказати.

— Революція була потрібна, — каже Петро. — Передовсім велика нерівність. Далі візьмімо ту саму земельну справу. А найважніше — страшна відсталість від решти Європи. Ми тут чванимося, що маємо ті простори, але своєї фабрики автомобілів ще не маємо. В Америці вже давно їздять автомобілями, а у нас як були воли — так і зістались. Які у нас, візьмімо, дороги? А залізниці? Коли нам треба дістатися до залізниці… Самі знаєте, як то є.

— Але хіба цього не можна було без революції? — вставляє слово Мар’яна.

— Ну, Мар’яно Миколаївно, — каже Галантно Петро. — Очевидно, але у нас, як знаєте, без революції не потрапили навіть до цього часу обстригти бороди.

— То це ж у росіян, — каже Мар’яна.

— А у нас же хто задає тон? Не ті самі росіяни? — каже Петро. — Зате ось тепер приходять українці.

— Ну, от… Хочуть зненацька ділитися. Жили, жили разом, — каже Мар’яна, — і раптом ділитися. Дуже дивно. Почули б ви, що каже наш добрячий Афоген Васильович.

— А, це жарт, — каже поблажливо Сопрон. — Романтика.

— Ну, Сопроне, — зауважує на це Петро. — Романтика часом може стати й неромантикою.

— Ніколи, ніколи, я тобі кажу! Ніколи! — рішуче заговорив Сопрон і навіть досадно повернувся назад, відкинувши рухом голови свій великий чуб.

— Е! Я так думаю, що у нас в Росії місця досить для всіх, — зазначив старий Григор. — І нащо там його ділитися. Але нема в нас доброго хазяїна. Росіянин не вміє вести хазяйства, а це головне.

— Ах, — каже Петро. — Ти, Сопроне, кажеш — ніколи. Росія — твір непевний. На нього складалась зброя, нагай і кайдани, а це якраз делікатні складники. А що ти зробиш, наприклад, з тією могилою, що отам у нас над Дніпром? Там лежить динаміт, і спробуй його порушити. Цар ставив варту — помогло?

— Шевченко наш! — твердо сказав Сопрон, зрозумівши, про що Петро говорить.

— Ти це знаєш краще — наш чи не наш. Государ імператор ставив над ним все-таки варту. Цікаво, для чого. А чого то він висилає того свого кріпачка в ту пустиню? Щоб возвести в пророки. Тут і є та карколомна нелогічність. Наш і не наш! Тут, друзі мої, взагалі нелогічність в ідейній суті нашої держави. Чому ставити на могилі варту, як над скарбом яким. Люди ж це бачать. А далі? Заборона живого слова — це заборона живого життя, а все, що живе, — живе, і ніяк його не заборониш. Чому не дати йому спокійно лежати в сирій землі, яка була, без сумніву, і його землею?

— То ти за розподіл? — питає з серцем Сопрон.

— Я цього ще не кажу, — каже Петро. — Росія сама жене до того. І зажене, — закінчує рішуче.

— Чудні діла твої, Господи, сказав тарган, що попав під решето. І дірок багато, і вилізти годі, — зазначив Іван.

— Ось прийде Ленін і він знайде вихід, — каже Сопрон і продовжує далі: — Я знаю тільки одно: мусимо втримати єдність. За всяку ціну… А що випустили того Петлюру, це, по-моєму, велика хиба.

Не всі розуміли, де то і як то випустили того Петлюру, але не хотіли розводити теми.

Збоку, благорозсудливо і благопристойно, не втручаючись особливо до розмови, сидів і курив цигарку капітан Водяний, Його бистрі чорні очі пильно вдивлялися в обличчя кожного розмовця. Ніхто не звертав на нього особливої уваги, хоча саме він належав до тих, хто "все знає і все сам бачив", бо ще недавно був у Петрограді і служив чи не в самому Волинському полку Гвардії, що саме революцію заварював. За ним гналися десь там, над Невою, матроси і, приставивши до носа бравнінґ, здирали з нього його капітанські погони, а на додаток до цього, як нагороду за свої труди, звільнили його від золотого годинника. Це був перший, можна сказати, хрещеник революції, перша риска рівняння, а він сидить мовчазний, мов риба, майже байдужий, гордий і недоступний. І ніхто ще не може сказати, що саме діється в його буйній, міцно замкнутій душі.

Таня перша звернулась до нього. Мовляв, приятель і друг, а мовчить.

— А ось ви, Миколо Івановичу, так і не висловили своєї думки, — сказала зачіпно вона, голови повернулися в бік Миколи Івановича. Його кострубате, дещо монгольське, мужнє й виразне обличчя опинилося в центрі зору тузеня очей.

Капітан перш за все посміхнувся. Докладніше — його широкий з тонкими губами і чорними короткими вусами рот зробив не менш широку й тонку усмішку.

— По-моєму, друзі, щоб "музикантом бить, так надобно уменьє", як казав один соловей одним музикантам. А я належу до тих, що такого "уменья" якраз не посідають. Знаю, чого вчили: командувати, маршувати, стріляти. Але революцію робити наше прекрасне "атєчество" нас не вчило. У моїх ухах все звучать знані столипінські слова: "Вам, ґаспада, нужни бальшіє патрясєнія, а нам — бальшая Расія". І коли почали полювати на "пагончікі", і коли мені за них давали нюхати револьвера, я їх зняв і віддав. Нате і тіштеся. З цього часу я перестав бути "русскім офіцером". Дуже-бо російський народ не злюбив своїх російських погонів, а моєму другові, що не досить зрозумів свій чудовий народ і пробував обстоювати честь російського офіцера, зняли також "пагончікі", але разом з його власною шкірою під ними. І сьогодні я вже ясно знаю: "бальшіє патрясєнія началісь".

Слова ці впали, можна сказати, несподівано. Всі замовкли. Водяний вийняв цигарничку з тонкими, довгими папіросами і звернувся до Тані: — Дозволите?

— Дякую, — каже Таня. — Я вже давно не курю.

І оді він подав цигарничку мужчинам, але всі, за винятком Сопрона, також відмовились. Водяний закурив сам. Цигарка в його устах стреміла звично й допасовано. Пальці правої його руки енергійно робили своє діло. Дим пружною струмкою виривався з-під його вусів.

З мови Водяного всі зрозуміли, що ніхто з них не знає, що саме тепер діється, чого вони всі разом і кожний, зокрема, хочуть, до чого, властиво, воно йде. Розгортається і набирає розгону страшна, незбагнута сила, без початку і кінця, без напрямку і без завдання. Темнота, що розправляє чорні крила над всесвітом і готова його закрити від обличчя сонця.

Це відчування виразно торкнуло уяву більшості присутніх, а дехто з них чітко, майже намацально вичув приявність суті того, що діється. Щоб затерти це вражіння, змінили мову.