Морозів хутір - Самчук Улас
— Завтра зайдемо до нього.
Було повно, шумно. Встали від столу, розбрелися по кімнатах. Іванові хотілося бачити кожний кутик. Випите впливало на нього, і кожна дрібничка, навіть який-небудь чайник у кухні, говорив до нього своєрідною мовою. "Здоров! Ти мене ще пам’ятаєш?" — казала кожна річ. У своїй великій кімнаті, так званому кабинеті, Іван не знав, як себе поводити. Передовсім то з дрібничками: ріг тура, мушля на попіл, приладдя до писання. Витертий одинокий шкіряний фотель — близький і свій. Столи, стільці, його ліжко, застелене так само, з тією самою білою прикривкою, а над ним — краєвид Куїнджі. А найголовніше — портрет Марусі. Іван якось уникав зустрічі з ним, але уникнути взагалі не було можливості. Коли він підійшов до портрета, що майже на цілий зріст людини велично висів між двома вікнами над письмовим столом, то в той самий момент увійшли сюди Таня і Мар’яна. Мар’яна розігналась до Івана, Іван зробив рух повороту, і Мар’яна зупинилась. Це була дуже коротка мить, але вона затямилась усім. Іван був зворушений.
Потім зібралися знов у гостинній. Мар’яна хотіла танцювати. Таня мусить заграти пару вальсів, а Іван хай пригадає собі давні часи, коли то він так добре танцював. Мар’яна і Таня взяли його під руки, і всі троє вийшли до гостинної.
За вікном чорна, брудна, тривожна ніч. її гущу протинає ряд світляних стовпів, що падають з великих вікон морозівського дому. Світло падає на знищені клумби, засохле бадилля квітів, на кущі бозу біля паркана і навіть сягає до ряду молодих ялинок, що ділять в їздову вуличку від краю поля, за яким починається великий дніпровий луг.
Довкола хутора глибока, сторожка, здається, готова до якогось вибуху, тиша. Лише дощ, що безвольно спадає згори з густої, чорної порожнечі, творить легкий, підступний шерех. І старий, неспокійний Кудлай нервово бігає під дощем від повітки над погребом до в’їздової брами і назад. У брамі він зупиняється і бреше в бік Ліпляви. Гамір, що виривається з дому разом зі світлом, перебиває його настрій, і він, кинувши кілька поглядів на вікна, вертається з трохи легшим серцем до своєї буди.
ІІІ
Вже багато років не було на Морозівському хуторі цього звичного родинного гамору. Багато років було тут зовсім тихо. Вікна багатьох кімнат були постійно закриті віконницями. Гостинна кімната була зовсім замкнена, і все, що стояло в ній, було завішено намітками з селянського доморобного полотна.
В перших днях початку війни Івана, як офіцера артилерії в запасі, було негайно покликано до армії. Спочатку прийшло від нього кілька листів з різних місць західного краю, але потім раптом все затихло, і, здавалось, він канув у воду. Він мав нещастя належати до армії Самсонова, що загинула у знаній мазурській кампанії, спричиненої протинаступом Гінденбурґа.
Петро не був мобілізований, бо він викладає в Київській академії мистецтв, дуже рідко мав нагоду бувати на хуторі. Сопрон перевівся вже тоді до Хабаровська, і про виїзд додому в такий час і при такій віддалі він не міг і мріяти. На другому році війни Таня вступила на медичний факультет Петроградського університету. Це, розуміється, не було якраз до речі, однак на цім наполягав сам старий Григор, і іншої ради не було. Андрій учився в Черкаській класичній гімназії.
На хуторі лишився старий з Кандором, Омелянчихою і молодою службою. Йому помагали з Ліпляви, особливо стриєчний брат покійної Григорової жінки Катерини — Микита Боровик зі своєю дочкою Наталкою.
На хуторі в ті часи було завжди тінно, навіть коли світило сонце. Особливо, коли не було вісток від Івана — головного спадкоємця хутора. У Морозів немає звички виявляти свої почуття назовні. Все у них закрите на замки терпеливості. Старий Григор був між людьми, але ніхто не бачив, щоб він якось особливо занепадав духом, і ніхто не чув від нього зайвих слів. Зробився тільки більше мовчазним. Раніше він любив, як збереться відповідне товариство, проявити себе. Тепер завжди мовчав. Ходив, як звичайно, до церкви, як звичайно, суворо постив, як звичайно, говів, сповідався і брав раз на рік святе причастя, але поза тим — все, як було. І тільки дома, у своїй комірці (мешкав у комірці, між коміркою на харчі і великою кімнатою з входом із кухні), коли зіставався сам, брав до рук свою улюблену Біблію і завжди з неї читав. Тут також курив свою цигарку, бо на людях уже не курив багато років, І тут також читав листи "від дітей", що приходили з далеких і ближчих міст імперії.
Першою вернулась на хутір Таня. Вона не могла далі лишатись далеко від дому у такий тяжкий час Вона писала батькові: "Як собі, тату, хочете, я мушу вернутись додому. Медицина моя не втече, а як я тільки подумаю, що ви там самі, на мене находить страх і сором. Ні. Я вертаюсь!" І вона дійсно вернулась. Після зимового семестру шістнадцятого року приїхала на хутір і тут уже залишилась. Головне — Василько. Він потребував справжньої жіночої опіки. Як і ціле велике хазяйство, що саме перед війною набрало справжнього розмаху.
Влітку був удома також брат Андрій. Його цікавили більше книжки, але це нічого не значило, і він повинен був ціле літо від світання до пізньої ночі бути на господарстві. Він сильно ріс, був справжній Мороз, подібний до матері, що була з роду Боровиків, міцний, розмашний, твердий юнак. Після роботи на полі він ще встигав перечитувати "Братів Карамазових", Дантову "Божественну комедію", "Одіссею". Любив класичну, давню поезію. Вчив греку й латину, читав уже в оригіналі "Фавста", хоча з допомогою словника.
З початком сімнадцятого року на хутір нагло прибув Петро. За останні роки він дещо змінився. Раніш він мав міцну, круглу, рудувату борідку. Тепер борідка пішла в офіру моди, лишився тільки з вусиками, які також старанно стриглись. В одязі зайшла також переміна. Свій літний солом’яний бриль, а взимку чорний, крисатий фетровий капелюх замінив він на звичайну, сірої барви, кепку.
Чого він прибув на хутір? Появився він не сам, а й привіз з собою цілий віз своїх і не своїх картин. Старий і Таня перелякались: де вони те все складуть? Нічого. Петро знайде для всього місце. Дещо з того він розмістив по стінах усіх кімнат, а решту зложив у шафі і поставив у великій Івановій кімнаті — збоку, зараз від входу. Йому видавалося, що тихий хутір значно безпечніший, ніж шумливе Брест-Литовське шосе в Києві. Тому він і запакував ті свої скарби аж сюди.
Інколи на хутір приїжджали до Тані її приятельки. Найчастіше Мар’яна Лоханська — міцна, дещо округла, повна життя і соків панна з огненним кучерявим волоссям, що запліталось у дві коси. Вона була також студентка медицини. Через неї саме Таня пішла на медицину. У Морозів не заведено було займатись такими науками. У них переважно мистецтво й господарство. Медицина — це щось далеке і незвичне. Але вони робили все добре, за що лиш брались, тому і Таня виявила себе цілком на місці. Шкода тільки, що довелося скоро вернутись назад.
Літом заїжджали на хутір також приятелі Андрія. Тоді робилось навіть шумно. Інколи ходили на Дніпро, веслувалися, ловили в затоках, при нічних огнях, щупаків, залицялися, а при тому співали. Таня й Мар’яна брали в цьому близьку участь, а серцем усього був Андрій.
Роки спливали туго, повільно. Восени шістнадцятого року прийшла нарешті від Івана перша вістка. Був у Німеччині в полоні. У Морозів це наробило багато шуму, бо доходили вже вістки, що там велика недостача харчів. З хутора щомісяця — бо більше не дозволялось — висилався п’ятифунтовий пакунок. Але головне, що він живе, що він є. Вістка про це полетіла негайно в усі кінці Росії і долетіла аж до Хабаровська.
З фронту доходили разючі, часом страшні вісті. Хоробрі руські армії йшли не тільки вперед. Після Львова, Кракова і мадярських рівнин прийшли волинські болота. Німці ламали залізні фронти і тиснули на них, ніби страшний прес. І раптом зовсім несподівано революція. Що сталося? Ніхто такого не чекав. Навіть Таня й Мар’яна, що були в тому злонещасному Петрограді, навіть вони були заскочені. Так. Вони щось там чули. Були колеги, які про щось натякали. Шептали про якісь там таємні гуртки, знаходились такі, що пристрасно нападали на царський лад, на царицю, згадували ім’я Распутіна, нарікали на фронтові непорядки, на зраду генералів і навіть самого воєнного міністра М’ясоєдова. Але все те ніяк не була ще революція. Фронт стояв на місці, ходили поїзди, стояли численні запасні полки, на складах лежали гори продуктів, одягу, амуніції. Велетенські резерви всього того знаходились по всіх закутках імперії.
А все-таки революція. В Петрограді повстали гвардійські полки. Пішли бурхливі маніфестації. Заговорили про прибуття в запломбованому вагоні якогось Леніна. На фронті — тисячі агітаторів, потворились солдатські комітети, взяли "на штики" офіцерів, і по фронту покотилось: "Далой війну! Додому!"
По всіх дорогах, по станціях, по містах і містечках, по прифронтових селах загула революція. її виття відчули всі. Це була голодна, спрагла крові вовчиця, що довго чекала на свій час. Мільйони людей затремтіли жагою протесту. Проти вікового рабства. Проти нерівності. Проти гноблення почувань. Проти війни. Проти царя і царського ладу. І всім водило одно найістотніше, ніколи і ніким ще не збагнуте російське "нічаво".
Несподівано, як і все, що в цей час творилося, на Морозівському хуторі знов засвітились усі світла. Сірого, мокрого листопадового дня 1918 року на хутір прибувають брати Морози. І то всі троє разом. Сопрон, Петро і Іван. Вони з’їхалися також випадково у Києві у Петра. Звідсіль рушили на рідний хутір. Бракувало тільки Андрія, але і без нього радість була несказанна, неописанна. Хтось великий з Божою силою зірвав над хутором чорну завісу, запалали вогні, і рознісся могутній гімн життя.
І от рано на другий день, у неділю, Іван Мороз вперше по довгому часі прокинувся знов у своїй хазяйській кімнаті, на своєму просторому, міцному дубовому ліжку. Перший погляд упав на стелю. Трохи задимлена, у кутах — нитки павутиння. Далі погляд сповзає по стінах, густо завішених Петровим добром. Чого тут тільки нема. Краєвиди рік, міст, Києва. Жанрові сцени. Портрети, а між ними портрет Марусі на першому місці і зображення його самого на задній стіні, напроти письмового стола.
