Морозів хутір - Самчук Улас

Він стоїть і безконечно розглядається то на людей, то і на свого батька. Йому безмежно цікаво, яке вражіння викликала поява його батька і що про це думають люди. Також йому цікаво, що думає батько. Він споглядає на нього крадькома збоку, бачить його характерний профіль, і робиться йому невимовне приємно, що він, той он великий мужчина, його батько. Йому хочеться бути ніжним і слухняним, як цього вимагають старші люди від таких, як він, при таких якраз нагодах.

Служба поволі кінчається. Довга, урочиста, православна служба. На дзвіниці б’є дзвін, люди хрестяться, деякі підходять цілувати ікону, протоієрей з дияконом і дячком виходять нашвидку відправляти молебні, лишається тільки лівий хор, люди виходять і виходять.

Морози виходять також, і вже на широких витоптаних сходах до них підходять знайомі. — А! Іване Григоровичу!.. А! Сопроне Григоровичу! — вітання і вітання. Обіймаються, трикратно цілуються, зупиняють рух людей. А одночасно повільно відступають, сходина по сходині, вниз. Тут на них налітає в своїй шубі Афоген Васильович! — А! Іван Гріґорвіч? Как? Ви? Вас віжу? — кинулися в такі захоплені обійми, що, здавалось, — хтось живим з них не вийде. Але нічого. Обидва живі і обидва сяють. Іван також розгорівся. — Ну, не думав! — каже Афоген Васильович… — От так-так! От так радість вашому старикові…

Налітає, мов буря, Микола Степанович. — Здраствуйте, Іване Григоровичу! — басить він на цілу площу. Обійми його не менше небезпечні, ніж Афогена Васильовича. Він зайнявся Петром Григоровичем. Любить малярство і політику, а Петро Григорович прибув з Києва, з місця головних подій. Він бере його під руку і тягне вбік. Афоген Васильович тримається Івана. Софрона обсіли інші. Афоген Васильович широко ступає побіч Івана — один низький і грубий, другий високий і тонкий… Низький і грубий, захлинаючись, оповідає: — От так-так! От так-так! Наш час рясніє на несподіванки, так сказать… Але ви маєте прекрасного сина. Це між іншим… Ваш Василь — чудо. Прекрасний математик Полєтаєв ненахвалиться. Але вчора втяв мені штуку. Жбурнув чорнильницю і цілковито запоганив мою карту Європейської Росії. Я був лютий, мов леопард. Я, так екать, весь тепер занурений у політику… Ну, подумайте… Читали ви оце. — і він тикнув пальцем на зелений папір, приліплений на брамі собору. Перед ним стояв гурт людей, всі уважно читали.

— Ні. Цікаво, що там. — каже Іван. Підходять і здалека читають. — Це якийсь універсал до українського народу. Так і так, мовляв. Над нашою землею, нашою батьківщиною запанував наш ворог, німецький імперіалізм. Щоб краще цією землею владувати, німці поставили собі прислужника в особі гетьмана Павла Скоропадського. Чи знаєте ви, що нам приніс той гетьман. Тюрми, арешти, карні відділи, нагаї гайдуків. Український народ зробив повстання… і т. д., і т. д… Повстання вдалося, німці тікають, гетьман утік, і нині в столиці України влада Директорії…

— Ну, що ви скажете. — швидко питає Афоген Васильович. — Каналії! — не чекає він на відповідь. — Каналії! Хто вони такі, ті директори. Винниченко. Той гнилий літератор зі своїми проститутками. Петлюра. Чули ви коли такого. Хто він, що він. Кажуть, візник з Полтавського передмістя. А чули ви такого Макаренка, Швеця, Андрієвського. Вони всі там підписані, ті самостійні панове. Директори! Прийшли ділити нам нашу Росію. Дозвольте! Яким правом. То ви наперед спитайте, чи хочемо ми ділитися. Спитайте нашого селянина, мене, робітника... Хто, звідки. Росію, братику мій, ділити — це значить відкривати той простір усій шантрапі, з цілого світу. А потім — що скаже історія. Що скаже великий гетьман Хмельницький. Що скаже Петро Великий, Катерина Велика.

Скільки було пролито крові! І я вас питаю: яке ми, тепер живучі, маємо право ділити те, що створили наші великі предки, наші великі гетьмани, царі? Я питаю! Це значить — повторюється зрада Мазепи. Значить, Пушкін не досить ще розторощив цю гадину, яка ось вилазить і сичить наново… Шевченко! Це він, і положили його отам, під нашим порогом, можна сказати, на видноті… Ка-на-лії, так екать!

— І Афоген Васильович зупинився. Він не знаходив більше слів. Повз них проходять люди, і деякі з них зупиняються. Вони слухають свого Афогена Васильовича і посміхаються. Всім відомо, що Афоген Васильович не спить і не їсть. Ціла його бурхлива і працьовита істота направлена проти ненависних сепаратистів. Він готовий їх розтоптати своїм м’яким розбитим шлапаком.

Іван іде побіч нього зовсім спокійний і майже індиферентний. Ось до нього протискається якийсь дядько у свиті, і Іван пізнає в ньому свого родича по материній лінії — селянина з Ліпляви.

— О! Здоров, Іване! — родич кидається йому в обійми. Міцно чоломкаються. Дядько весь радіє, з його сірих очей виступають сльози.

— Дай-бо, дядьку, Микито! Як маєтесь?

— Ну, так що? Прийшов? — каже дядько Микита.

— Та прийшов, — відповідає спокійно Іван.

— Ну, і як там? — і дядько Микита махнув неозначено рукою — отже, в широкому світі.

— Та… Хто зна… Тепер ось не розберусь.

— Та… Революція! — каже дядько Микита. — Царя скинули, слобода… Тепер ось і роблять, що хочуть… Порядку нема…

Вмішується Афоген Васильович: — А хіба не краще було при Царі?

— Та хто воно його розбере, Афогене Васильовичу… Для нас поки що однаково… Був цар — нема царя… Революція, так революція… Нас з мужика не зсадять… Хто не прийде, то не скаже на, а дай!"

Йдуть все далі, вниз, до місця, де стоять вози. Вони під великими акаціями, що ростуть здовж старого муру і влітку творять прекрасну тінь. Зараз вони не дають ніякої тіні, але за старим звичаєм тут стоїть пара десятків підвод з різних околиць.

За Іваном Григоровичем і вчителем ідуть Петро Григорович і доктор. Доктор повільно диригує перед собою своїми великими і довгими руками. З-під його густих і рудих вусів вириваються басові речення. — Зрозуміло, — каже він. — Ми в Росії не можемо нічого кращого сподіватися. Хіба гіршого. Єдиним рятунком могло бути "учредітєльноє собраніє", але це тепер абсолютно безнадійна справа. Ми голосували переважно за есерів. Я вже тоді казав: есери нічого не зроблять. Соціалізм — наш єдиний рятунок, бо життя при соціалізмі пішло б правильною дорогою. Нема егоїзму, нема експлуатації людини людиною, нема безробіття, нема панів і не панів — і ось вам ідеал життя. Ні? Я тільки дивуюсь, як есери можуть не виграти з цими ідеями. У Петрограді Керенський літає, мов метелик, а тим часом Лєнін… Ви ж, Петре Григоровичу, без сумніву, знаєте, хто такий Лєнін. Лєнін, Троцький, Бухарін, Каменєв… То це ж та

ліва фракція соціал-демократів, які домагаються революційного, так би мовити, переходу від нашого півфевдального порядку до комуністичного соціалізму. Комуна! Диктатура пролетаріату… Я вже починаю боятися за себе. Я є буржуй — небуржуй, але при такій диктатурі… Хто знає… Я маю шафу, комору, піаніно, бібліотеку, моя дочка грає вальси, я маю білі руки… Я починаю поважно боятися… Ну, а як, по-вашому? Ви ж, так би мовити, з центру..

— Дорогий докторе! Я, признатися, в тому ані же не розумію, — каже Петро. — Я хотів розібратися, але бачу, що таки не розберусь. Ви, бачу, краще поінформовані тут, ніж я в Києві. У Києві ви тільки й бачите: офіцери, трійки, марші, оркестри, кабарети… Що зараз там? Може, уже потоп… Бо я думаю, що не тільки Бог Ізраїля, але і наш Бог може погніватися кінець-кінцем за таке потворне стовпотворення… Та ось читайте: директорія…

— Це вони, мабуть, вичитали, що і в Франції сто чи двісті років перед цим була директорія… Я не розумію, чому революцію роблять не так з потреби, як з романтики… Ну, а скажіть мені поважно, Петре Григоровичу… Чи вірите ви в ту самостійну?

— Страшне питання, — каже Петро. — Художникові на таке ніяково і відповідати.

— Ну, але все-таки… Та ж це страшно цікаво… Ми ж з вами також українці. Мій рід з козаків, і якийсь мій предок був курінним лоханського куреня… І от ми не рішені. Я сам… Не знаю… Ну, не знаю… Вбийте мене… Я не бачу, як це зробити… Ну як? Народ наш… Та що тут казати… Коли будуть вибирати між Петлюрою. Лєніном, то, розуміється, виберуть Леніна. Це ж ясно.

— Бо Ленін все дає, — каже Петро.

— Ленін все дає, — повторяє Микола Степанович. — Все! Бери! Це твоє. Тож як тільки прийде Ленін… Я навіть боюся такої думки. Ні. Ми заскочені. Революція нас заскочила. Ми не знаємо, що має бути з нами. Україна? Росія? Демократія? Диктатура? Я демократ, я соціаліст… Я голосував за соціал-революціонерів. Я хотів би, щоб була свобода. Я хотів би, щоб селяни дістали землю. Я хотів би свободи слова, друку, думки, як в Америці. Я хотів би, щоб у нас не було пашпортів. Я хотів би, щоб не було політичних в’язнів. Я хотів би, щоб скасувати кару смерті… Це мої ідеали, і я дивуюся, що не всі так думають. Ленін, наприклад, проголошує диктатуру пролетаріату. Вже проголошує. Це значить — все пролетаріат. Коли ти не пролетар — ти ніщо. Ну, прошу вас… Скільки в нас у Каневі тих пролетарів? Є кілька десятків голодранців, але які то, прошу вас, пролетарі. І їм має бути дана влада, вся влада? Я цього не розумію…

Обидва весь час вітаються, весь час підносять капелюхи. Доктор Лоханський не дивиться, хто його вітає. Він уже звик до того, бо його знає кожний громадянин містечка. Він тільки автоматично підносить свій зім’ятий широкий чорний капелюх або підносить тільки руку.

На вулицях, не дивлячись на погоду, багато людей. Багато сірих вояцьких одностроїв, багато бувших фронтовиків. Це люди, що довший час були десь на якомусь фронті — на заході, на півночі, на Кавказі, в Румунії, полонені з різних полонів, колишні офіцери і теперішні українські вояки повстанської армії Директорії. Всі вони мають той самий вигляд. Однострої їх мають уже схимерований, зіндивідуалізований крій, допасований до вподоби і смаку кожного власника. Кашкети, чи краще кепки, стратили свою основну форму. Чоботи, мундури і шинелі переважно перешиті на власне вподобання, їх матеріал не дуже доброї якості, офіцерські мундири прибрали вигляд якихсь дивовижних френчів з величезними кишенями, штани переважно з крилатими Галіфе, і чим ті крила ширші, чим халяви вужчі, тим самим збільшується їх елеґанція. Чоботи тонкої роботи з м’якими халявами, по можності лаковані або жовті, творять останній крик моди щодо взуття.

Появилися нові вояки — останнє видання — з армії Директорії.