Морозів хутір - Самчук Улас

Старий казав, що все ще добре, що війна скінчилась, що колотнеча мине і люди підуть своєю дорогою. Іван оповів про свою одіссею. Всі слухали про чужу і далеку країну, про її звички і порядки. Видавалося, що це було незмірно далеко, можливо, навіть далі, ніж Сибір, а в кожному разі той світ був зовсім інший і відмінний.

Появився ще раз Василько. Він уже зовсім переодягнений, має на собі новин матроський костюмчик, якого він уже давно не вдягав, щоки його розчервонілись, очі горять і сяють. Мар’яна встала і взяла Василька за руку.

— Ну, Васильку? Тішишся?

Василько ніяковіє, а дядько Петро йому помагає:

— Стріляти вмієш?

— Певно, — відповідає Василько.

— Ось як приїде Михайло… той тебе дечого навчить. А як там Афоген Васильович? Ще живий і здоровий? — питає далі дядько Петро.

— Мгу, — підтверджує Василько. Всі зацікавлені.

— А направду, як там наш хоробрий Афоген Васильович? — питає піднесено Іван.

— Завжди той самий, — каже Мар’яна. — Незмінний, твердий, точний. Заходить інколи до нас і каже до батька: "Миколо Степановичу! Посудіть самі. Як можу викладати історію Греції малоросійським язиком. Мені вже скоро шість десятків буде". Плаче! Плаче старий! А тепер у нас новий комісар — самостійник страшний. Якийсь студент.

— Як то? То й тут уже по-українськи? — дивується Іван.

— Ще тільки українська мова, — каже Василько. — І то хлопці не хтять.

Сопрон відвертається, старий мовчить і посміхається, Петро міркує. Капітан Водяний штивно тримає голову і також посміхається. Його ще не приношений офіцерський мундир лежить на ньому певно й гідно. Масивні, золочені, з двоголовими орлами ґудзики всі на своїх місцях. Бракує тільки злощасних погонів, які втратив там, разом з золотим годинником.

Міцні, барчисті люди, кроєні з доброго матеріалу, не дуже плекані, але роблені рукою майстра, що знає своє ремесло. Кожний з них творить заокруглену цілість. Навіть не можна напевно сказати, що Петро є рідний брат Сопрона — такі вони різні, і тільки досвідчене око помітить між ними багато спільного. Вони однаково нахиляють голову, руки їх при розмові роблять подібні рухи, те саме помітне в модуляції їх мови, співу, кашлю. Здається, ті люди росли в різних земних широтах і зріли в різних температурах. Такі у них різні погляди, смаки і вподобання. Але все-таки вони походять з одного кореня. Вони тільки постійно розходились по різних місцях, жили один від одного далеко, знаходились у відмінних середовищах.

І ось вони знов разом. Надворі дощ і революція, але тут у них ясно, тепло й приємно. Зі стін дивляться на них картини, портрети, звичні, знані, свої речі. Всі кімнати заповнені мистецькими речами. Про це подбав Петро, що є професором Київської художньої академії. Тут цілі збірки праць його самого, його товаришів і його учнів. Є тут і речі видатні. Ось шкіц Рєпіна, що, мандруючи по Дніпру, побував у так званій Лісничівці графа Демідова, а також у Морозів. Є тут Сєров, Їжакевич, Красіцький. Там, у кабінеті Івана, над столом портрет покійної жінки Іванової Марусі — у барвистій плахті, з вінком на голові.

Все це рідні, знані, близькі предмети. Той самий поміст, стеля, стіни. Ті самі витоптані пороги. Так саме звисає зі стелі лампа.

Таня просить перейти до їдальні. Всі встають, переходять через вітальню і передпокій в невеликий коридор, звідки двері ведуть ліворуч до просторої їдальні з одним величезним вікном. Іван і Сопрон оглядають кімнату. Все, як було. Широкий і довгий стіл посередині, Ті самі куверти[17] й порцеляна. Той самий білий настільник. На столі у такій самій черзі стоять пляшки, знайомі карафки, склянки і чарки.

І так само сідають до столу. На першому місці — старий. Далі — Сопрон і Петро, напроти — жінки. Зараз перевага мужчин. Тільки Мар’яна сідає між Петром та Іваном, бо Таня мусить постійно слідкувати за кухнею. І навіть так само через мале віконце подають до їдальні з кухні повні вази, і роблять це ті самі руки старої Омелянчихи.

І от усі за столом. Поволі зводиться могутня постать діда. У Морозів є звичаєм, що у святочних моментах гостей вітає старий. Великою костистою рукою старий тримає свою стару, окремо для нього збережену, гранчасту чарку. Низьким, трохи старечим голосом він починає:

— То вже так годиться і так велить старий, добрий звичай, що ні одне діло не може бути ділом, коли, як то кажуть, не буде з нього могоричу. "Ястіє і пітіє веселіє Русі єсть", — каже наш літописець, а це велике діло. А у нас зараз велике діло. Не стає навіть потрібних слів, щоб як слід про це сказати. Ось була велика війна. І були ми розкидані по широкому світі. І було у нас тут, на цьому хуторі, всякого. Але ми чекали, вірили, надіялись. Все ми думали, що війна скінчиться, що люди наші вернуться додому. Просили Бога, щоб охоронив і залишив нас при житті. І от, дяка Всевишньому, все сталось добре. Всі мої сини живі, здорові, і моє серце від цього радіє. Тепер треба знов починати життя, і за це, діти мої, підношу мою чарку…

Випили. Випили мовчки. Забряжчали скло й порцеляна. На обличчях — приємне, напружене зворушення. Сусіди перекидаються словами. Іван вичуває щастя, бо йому ніяк не віриться, що він ось тут між своїми, між дорогими людьми, за рідним столом. Сопрон також піднесений.

— Ну! — каже він. — Дорога моя з Сибіру сюди не була легенькою. Але я постановив: або тепер, або ніколи. А так чогось тягнуло, ніби чулося, що там щось має бути.

Особливо щаслива Таня. її змужніле обличчя горить зворушенням. Блискучі, сині, щирі очі яскраво й проречисто сміються. Вона така міцна, звучна, рівна. Так дуже багато в ній життя. Вона має вигляд людини, яка все, що від неї вимагалось, виконала чесно і солідно і тепер має вільні руки.

Говорили й інші, встав Сопрон, навіть пару слів проговорив Іван, що засадничо не любив ніяких офіційних слів. А головне — всі щиро, від душі і серця розмовляли, сміялись, пили нові і нові тости, а потім все перейшло, як це годиться, на веселу пісню.

І байдуже, що тут же, на досяг руки, — густа, аж синя, ніч, що в шиби бубонить дощ. Тут ось довкруги все добре, все своє і на місці. Нема про що зайво турбуватися.

Василько сидить, як звичайно у таких випадках, на другому кінці столу проти діда. Він дивиться на все широкими, трошки сп’янілими очима. Йому страшно весело і зовсім не віриться, що ще цього самого дня він був десь там у школі, що мав ту дивну пригоду, що біг темним лугом і переживав безліч страхів. Він слідкує за всіма, до його вух долітають з усіх боків уривки слів. Він також гарно бачить, що панна Мар’яна дуже сьогодні весела, що вона часто заливається дзвінким сміхом, відкидає назад голову, а її буйне, мідяної барви, кучеряве волосся нагадує вогонь. А батько також веселий і сміється. Він підливає собі і Мар’яні, щось шепче їй на вухо та знов реготить, тому Василькові робиться трошки недобре. Він раптом пригадує чомусь свою матір, такою, як завжди бачить на тому портреті, що висить у батьковому кабінеті. Іншої він і не пам’ятає, але та "Маруся" з портрету зараз стає перед ним, мов жива, і він чує, що на його очі спливають сльози.

А он там батько, думає Василько, і він сидить біля зовсім чужої жінки, що зветься не Маруся, а Мар’яна, а у неї очі горять, ніби у вовчиці.

Ось дядько Петро, весь червоний, з м’ясистим, як у діда, носом і з короткими темно-русими вусами, підносить високо чарку, широкі його груди випинаються, червоні, повні уста сміються, блискучі, випнуті темно-сині очі горять.

— Мар’яно Миколаївно! П’ю за барву ваших кіс і ваших очей — мою улюблену барву. Не гаразд тепер згадувати, але чи пам’ятаєте, як ми купалися в Дніпрі — ви ще щиглик малий, я з вас малював якусь Діану? Я хотів би, друзі мої, щоб ми могли і після цієї війни ще і ще пожити собі на радість, на березі того самого Дніпра лежати в його пахучому піску і малювати наших жінок для виставок у Венеції… — і Петро вихилив свою чарку, а Мар’яна його поцілувала.

На столі появилися голубці з пшоном і шкварками. Появилася кишка, начинена гречаною кашею і кров’ю. Появилися вареники у добрій, густій сметані. Появився щупак фаршований. Знані, свої, гострі, соковиті — міцні і ситі потрави. В цій їжі вичувається древність, і приносить вона людині пишне здоров’я.

— Ех, кишка! — сказав Іван, накладаючи на тарілку підсмаженої до чорного улюбленої страви. — Ні, я вам скажу! Після німецької брукви — як не кажіть. Країна наша невичерпна. От була, здається, війна, а що тут десь помітно… А там голод…

— У нас, браття, не було і бути не може ніякого голоду.

— Німці годували нас бруквою й деревом, — казав Іван. — І я бачив німця, що мені казав: "Я ошінь любіль рускій чоловєк — простой чєловєк". А я б тому добродієві порадив би сісти за наш стіл, особливо коли при ньому начальником штабу є така ось наша сестричка Таня. Таню! Вип’ємо! — на ціле горло говорив Іван.

— За твоє, Іване, здоров’я! — зірвалася зі свого місця Таня і підбігла до Івана. За нею встали решта братів, за ними — всі. Залишився сидіти лише старий. Всі обнялися, цілувалися, випивали рука з руки, а потім усі заплескали.

Таня була дуже ефектною. Свіжість її обличчя вражала. Старий випив також чарку і сказав:

— Нічого. Ми тут з Танею давали собі раду. Вона варта бути жінкою порядного мужа.

— За Таню! — вирвалось у Сопрона.

— За Таню! — викрикнули всі гості.

— За Таню! — впав окремий голос Василя.

Таня сиділа радісна й сяюча. Всі випили за її здоров’я. Василько й собі випив, очі його посоловіли, він кинувся до тітки, міцно її обняв і так само поцілував.

— То ти вже п’яний, — сказала Таня.

— Певно, — казав Василько і, відірвавшись від тітки, почав крутитись по кімнаті. Всі з нього сміються. Схоплюється Мар’яна і підбігає до нього.

— Танцюймо разом! — каже вона до Василька.

— Ні! Я сам! — відповів він і крутився далі. Таня наблизилась до нього.

— Ти, Василю, нечемний. Дамам не можна відмовляти.

— Мені все можна. Я п’яний! — каже Василько, хапає Таню і починає з нею крутитися. Потім сіли на місце.

— Ми з Васильком пережили найчорніші дні війни, — сказала Таня.

— Панове! А де наш Кандор? — запитався Іван.

Це питання торкнулося всіх. Де ж дійсно Кандор? — спитало багато очей.

— Застудився, бідняга, і лежить, — відповіла Таня.