Життя та смерть - Резнік Анатолій

Клим тільки що з району
Відправив лікаря до дому,
Якого так просив,
Щоб батька оживив
І повернув слабого до життя,
Але прощаючись, він Климові сказав,
З такого стану вже немає вороття.
Максим закінчив інститут
І не далеко тут
В сусідньому районі
Він лікар головний.

Терплячи біль важкий
Карпо не мав від цього більшої вже втіхи,
Не міг він не радіти,
Що лікарем його був син,
А його Клим
Вже разом з тим
Був агроном в районі
Знаний і відомий,
Тому усі хліби, поля і коні
Були в його руках.
Приїзд їх звеселив Карпа.
Вони оба
Весь день сиділи біля батька.
Коли вже сонце впало за жита
Й настала та пора,
Як сутінки повзуть у свою
Нічну і тиху темноту,
В хвилину ту
Карпо дивився на Калину,
Її очима кликав мило.
Вона до нього підійшла,
Сльозу утерла крадькома,
Щоб смутку тим не принесла
І з ласкою в очах за руку взяла,
Губами притулилась,
До нього ніжно нахилилась
До жовтої холодної щоки
І всім чуттям своїм відчула,
Що це вже була
Остання мить його життя!
Ховаючись у забуття,
Карпо здихнув: "Калино!"
Таким його останній подих був
І він уже не чув,
Коли Калина билася йому на грудях,
Вмиваючи його сльозами,
Коли вона жіночими і милими руками
Хотіла смерть від нього заступити,
Коли у мертве тіло вже Карпа
Хотіла те життя
Своє йому вселити!

Роз'їхались зажурені сини
І дочки розійшлися по домах,
Сидить Калина вже сама
І згадує усе життя,
Яке у двох з Карпом прожили.
Своїм коханням завжди дорожили,
Як і самим життям,
Вони його єдиним подихом прожили
І пронесли аж до могили,
В коханні цім дітей ростили
І в праці муки пережили.
Щаслива це була сім'я,
Тому її ім'я
В селі вже замінили
І в "Карпусиху" охрестили,
На стільки рідною була
Для свого милого Карпа.

Вже двадцять другий день
Червневий йшов,
Максим сьогодні не пішов
В лікарню на роботу,
Бо у неділю без турботи
Не поспішав вставати,
А лежачи чекав,
Поки буде ще спати
Його дочка Дарина,
Яка молодшою була від сина
На років шість.
Максим у вихідні
Любив дочку трохрічну брати
І Теплі ноженята цілувати,
Та ставити собі на груди
І підкидати догори,
І щоб завжди
Вона щасливою була
Й здійснилася його мета,
Бо дочку бачив він пілотом.
Максим хотів щоби його сім'я
І українське їх ім'я
У похвальбах було не нижче,
Тому дочка літатиме
За всіх ще вище.
А син Тарас мав особливу вдачу,
Він так Максима дивував
І той не знав,
Чим все це пояснити
І що казати, і робити,
Коли настільки незвичайним він ставав,
Талант у нього проростав.

Недільний ранок зіпсував
Дзвінок по телефону,
Який його зобов'язав
З'явитись до району.
Зібрався і пішов,
Але він не дійшов, вернувся.
Коли у хату він ввійшов,
Дружині не всміхнувся,
А був як хмара чорна
У клопоті важкім.
Дружина зрозуміла,
Відбулася якась велика зміна
У їхньому житті.
Вона стояла як німа,
Від страху зникли всі слова.
Максим ступив посеред хати
І мовив: "Почалась війна!"
І ті слова
Здалися пострілом гармати.
В цей день
Німеччина напала на Росію,
Два хижаки плекали ту надію,
Як би для себе підкорити світ.
Коли була для них обох пожива,
То ще її ділили,
Коли вже між собою
Польщу розтягли і розорили,
І щирими сусідами були,
Вони оба ішли вже по одній дорозі
І не були у змозі
У мирі жити,
Або одне одному
Ту дорогу уступити
— Хижак один повинен жити!
Така хижацька є природа,
Де є розбій — не має згоди!

Максимові з райкому передали,
Щоб він сьогодні йшов у військкомат,
Його негайно відправляли
Лікарем в військовий штат
Спецокругу у Київ.

З полудня сонце вже спускалось,
З шибок проміння відбивалось
І гасло в зелені садка.
Біля дверей стояла тінь густа
Від величезного горіха.
Під ним Максим сидів на лаві
В оточенні сім'ї
І пестив кучери доньки смагляві,
І очі вже його сумні
Дивилися на сина,
Що поряд з ним сидів,
А потім вже провів
Йому по голові
Тремтячою рукою;
Вкриваючи лице сльозою,
Дружина плакала за тим,
Що більше не зустрінеться із ним.
Максим підвівся з лави,
Немов би то йому хто серце обірвав,
Передчуття в душі казали,
Що він в останнє тут стояв.
Дружину і дітей поцілував,
Від себе з болем відривав
І швидко вийшов у подвір'я,
Там хутко в бричку сів
І коні рушили в перед,
На повороті обернувся,
Дружина й малюки дивилися у слід,
В душі до себе усміхнувся,
А потім зблід
І зник за горбом його слід.

На третій день
Максим до Києва прибув
І тут відчув
Військовий рух великий
У паніці і безпорядку
У день побачив авіаатаку
Німецьких літаків
І бомбові удари,
І перші в цій війні пожари.
Обов'язки свої службові
Прийняв він у цьому розбої,
Та у душі не міг він примиритись
Із суєтою тих великих військ,
Які у паніці усі перебували
І хто чого хотів не знали
— Навіть генерали.
Машина рушила від штабу,
Петляючи по вулицях сумних,
А потім автомобіль летів
По кручах Дніпрових.
Максим свій погляд перевів
На свого командира полку,
Що перед ним сидів
І в забутті куняв.
Комдив обом їм наказав
Прибути на військову раду
Їх округу цілого,
Можливо там знайдуть якусь пораду
Від розладу страшного.

Там генерал рубав слова,
Військова сухість в них була,
Але в тім голосі Максим відчув,
Що в Кирпоноса у словах
Немов би сумнів був
І на останок той сказав:
"Північний фланг стоїть як і стояв,
Його війська німецькі обійшли
І на Москву всі сили повели.
На південь, вниз
По течії Дніпра,
На лівий берег перейшла
Велика група вражих військ.
Німецька авіація кругом панує,
Їх армія нам западню готує
— Позаду нас мішок цей
Скоро зашнурує.
Даю наказ:
Дивізіям всіх армій
Негайно відступати всім на схід,
Покинути місця їх дислокацій,
Щоб максимальний був відхід!"

Вже з ранку мовчки
Максим сидів із водієм
Малопотужної півтонки,
Повісив голову на груди
Не засипаючи дрімав,
А то в перед повсюди
На довгу без кінця колону поглядав.
Від довгого безсоння
Всі очі кров'ю налилися,
Зіниці втомою сплелися,
Дорогою повзли війська.
Ліворуч них ішла піхота,
За ротою ступала рота
Худих пригнічених людей,
Не закриваючи очей
Найбільш утомлені вже спали
Йдучи в колоні.
Від сильних навантажень
Заіржали коні.
Всі разом відступали,
Щоб не лишитись в німців у полоні.
Обабіч вщент забитої людьми дороги
Великі танки поповзли
І під свої залізні ноги
Вони давили колоски
Вминаючи зернини ці з землею.
Ці мирні колоски
Не дочекалися збирання у жнива,
Лиш восени
Не змах благаного серпа,
А їх зім'яла сталь
Що людям смерть несла.
Колона другий день ішла
Міняючи свій напрям руху,
І таки не знайшла
В оточенні ворожому проходу
— Це був уже безвихідний котел,
З якого степовий орел
Не зміг би вже спастися.
Тут, на оцих полтавських землях
Що-дня стискалося кільце
І в ньому військо все
Густішало людським потоком,
Чекаючи смертельного кінця.
У другій половині дня
Наказано було зайняти оборону
У напрямку полтавських цих ланів,
А з боку їм розкинулось болото,
Якого край таїв
Для війська явну смерть.
Лиш спереду була надія,
Де ворог сили всі зібрав,
Та звідти долітав
Смертельний звук страшної кананади,
В повітрі чулись перегари
Від бомб, снарядів.
З боків дороги
Були підвищення якісь розлогі,
Які війська всі обліпили
Ховаючись за них,
Вони створили
Для себе оборону.
До болю притискаючись щокою
До ручки кулемета,
Максим дививсь перед собою,
Де ворог мав прийти,
Та бачив він одні степи
Безхмарні і порожні.
І раптом обрій,
В який Максим вдивлявся
На фоні половіючих хлібів,
Чимсь чорним застелявся.
І тут він зрозумів
— На них лавина війська йшла,
Яка їм смерть несла.
Він чув, як скреготів
Метал німецької броні,
З хрестами сунули потвори ці
На цих замучених людей.
За танками ішла піхота,
Як та голота,
Собою землю вкрила,
Яка ховалась за броню,
А дальше землю всю
Заповнили машини,
Що дихали вогнем.
Максим відчув у ті хвилини,
Що вся земля хиталася під ним
Від руху цілої армади,
Й страшної кананади.
Максим в одну секунду оглянувся,
Бо бою вже кінець відчувся,
Усе було в вогні.
Солдати наші
Повідривались від землі
І пригинаючись до низу
У тил собі побігли всі
У напрямку болота.
Максим давно вже зрозумів,
Хоч як би хто хотів
— Спасіння тут нема ніде
Уберегти себе.
Він знав, що тут було
Велике скупчення їх військ
Для різкого пробою,
Яке могло прорізати своєю густиною
Німецькі бойові ряди,
Щоб вийти вже туди
В ворожі ті тили
І далі рухатись до фронту.
Єдиним нервом почувався він,
Вже чітко чувся дзвін
Німецьких голосів
І рвучко по боках наводив він приціл
У цю страшну армаду,
І все ніяк не міг добрати вже до ладу
Якусь одну конкретну ціль.
Від взриву в вуха вдарив біль
І від напруження і жаху
Безладно всі стріляли.
Німецькі танки на секунду стали
І навели сюди стволи,
Які вогнем вже викидали
Снаряди, що в повітрі свист підняли
І тими взривами врізалися в ряди,
Де в обороні всі лежали
В такому згущені великім,
Що ці снаряди попадали
В живі людські тіла.
Повітря кулі прошивали навкруги
І підвестися догори
Ніхто тут вже не міг.
Зціпивши зуби в рів Максим заліг,
Що сили на курок тиснув,
Аж кулемет червоним був
І руки вже самі
Водили бризками вогню.
Але в хвилину цю
Максим відчув
Удар стального взриву,
І тіло полоснув
Мільйонами голок,
Снаряд взірвався близько так,
Що приглушив його всі відчуття.
Коли ж на мить
Вернулось тіло до життя,
Хотілося від болю вити,
Навкруг валялися скривавлені тіла
І вся земля червоною була,
А він лежав чомусь вже боком,
З під нього по землі потоком
Текла червона і гаряча кров.
Живіт був розшматований на двоє,
Через скривавлене все тіло своє
Максим побачив біля себе
Свої кишки,
Які на землю позвисали,
Вони всі білими були
І на повітрі парували.
Кругом піхота німців йшла,
Переступаючи через тіла,
І тут перед собою
Побачив він два чоботи чужих,
Кишки він заступив рукою,
Щоб німець не ступив на них ногою,
Та перед ним
Звисало дуло автомата.
Не встиг це усвідомити Максим,
Як з дула полоснуло вже вогнем,
Гарячим і важким свинцем
Прошило наскрізь груди,
Обличчя, очі, зуби.
Смертельний цей вогонь
Навік згасив його свідомість
І батьківське тепло долонь.

ЧАСТИНА ВОСЬМА

Серпневе сонце стало у зеніт
І спека цього дня була нестерпна,
Вирівнюючи спину в повний зріст
Клим витирав з лиця сольоний піт,
Втираючи його у свої скроні
І знову запускав серпа,
Згортав стебельце до стебла
І затискав усі у жменю,
А потім до землі їх нагинав
І помахом единим жав,
Тоді на сніп складав.
— За ним вони у ряд лежали,
По золотій стерні блищали.
Клим кинув погляд на дружину,
Яка далеко врізалась у жито,
Вона ішла вперед, не розгинала спину,
За все життя ніким не було бито
Її рекорди у жнива.