Життя та смерть - Резнік Анатолій

А місце, де Максим скінчив життя
Калина так й не взнала.
Всі материнські почуття
Вона з любов'ю переклала
На Тараса ― онука дорогого,
Який без батька свого
Зростав у неї на очах.
Тарас ― єдина радість для Калини,
Що залишилася від усієї їхньої родини.

А цього року осінь була золотою,
Якоюсь особливою була вона,
Так дивовижно вся світилась жовтизною
І важко так зажурено стара верба,
Схилившись над водою,
Прощалася немов би із собою
І наче світ хотіла залишити.
Калина не могла вже ні ходити, ні робити,
Із кожним днем все більше відчувала,
Що її сили в ній згасають
І тіло хворе покидають,
Тому листа послала,
Що би не гаяв він ні часу,
Потрібно вирватись Тарасу,
Бо дуже хоче попрощатися із ним.
І кожен день Калина все сиділа
Біля маленького вікна,
І хата в смутку зовсім почорніла,
Вона й сама вся чорною була
І все дивилася туди,
На шлях її життя,
Де мав Тарас іти
Й з собою принести
Останній спалах щастя на її віку.
Так цілий день очей не відривала
Калина від того шляху,
А все чекала, та чекала,
Аж поки ніч не впала.
На другий день вставала
І знов біля вікна сідала,
Коли зоря ще не згасала
І сутінок ще у кутках стояв.
В чеканні важко день минав
І так все день за днем
Вогонь душі її згорав.
Одного дня принесли телеграму,
Що із відрядження Тарас вже їде з БАМу
— За тиждень буде біля неї.
Калина лічить дні,
Які усі однакові такі
Були нудні та довгі.
Здавалось, муки всі вже пережиті
— Через два дні приїде мій Тарас,
Але шляхи з вікна ці биті
В цей день побачити вже не змогла:
Вся висохла була
І сили більше вже не мала
Сидіти щоб біля вікна.
Поклали дочки її в ліжко,
Вона ж не зводила очей
У хаті з тих старих дверей,
Що зараз ось відчиняться вони
І на порозі з'явиться її Тарас,
Але вони німими все були
І так в останнє погляд згас
Калини на дверях її старої хати!

Тарас! Онук її єдиний
В останню мить до неї не прийшов,
Бо був в відрядженні далеко.
В той час бабусі лист його знайшов,
Тоді все кинув й полетів додому,
Селом не йшов, а біг,
В душі себе картав все знову й знову,
Що він не зміг
Відразу ж до бабусі прилетіти.
Тарас переступив поріг,
Калина вже покійною лежала,
А на обличчі смуток той проліг,
Коли вона його чекала,
Але і мертвою вона його благала,
Хоч подих її згас,
Щоб підійшов її Тарас
І руки їй зігрів своїм теплом,
Щоб він своїм чолом
Схилився тут над нею.
І на колінах з жалем він стояв
Де спочивала бабця мила,
Слова молитви в голос промовляв,
Яку вона його навчила,
Життя і смерть він в серці
З болем відчував.