Життя та смерть - Резнік Анатолій

І дика праця на той час
Дитинство все забрала,
І непосильною ставала
В його дитячі ті роки.
Лише добром у серці проростала
Ця ласка материнських рук,
Що гладили його,
Коли лежав замучений на лаві
І гоїв мозолі криваві.
Сувора ласка батька
Йому вселила в душу волю,
Нести важку селянську долю.

Втираючи сльозу шинельним рукавом
Карпо заплакав як дитина,
Здавалось, батькова могила
Не зможе тугу цю ввібрати
І вже не встане його мати
І як колись не приголубить,
Рукою не зітре сльозу
Солдатську, не дитячу,
Криваву цю, гарячу!

З горбка спускався у село,
Біля хреста підняв чоло,
У грудях все стиснуло,
Що стукіт серця чути було,
Любов до милої його несла,
В очах мить зустрічі пливла.
Карпо із вдячністю подумав:
"Що Ленін владу взяв
У Петербурзі, їх столиці
І військо все порозпускав,
І ось він вже ступав
Дорогою свого села!"
Не кваплячись, тремтячою рукою
Ворота скривлені відкрив,
І якось на подвір'я боляче ступив,
В безсиллі зупинився, став,
На землю торбу ту поклав,
Яка пройшла із ним боями,
Великими фронтами
І поглядом усе навколо розглядав.
На хаті стріха солом'яна почорніла,
Покрилася копицями із моху,
А на хліві здалля біліла
Маленька латка із нових сніпків,
Де сам колись хотів
Пригнилі поміняти.
Він завжди уявляв,
Як буде двері дому відчиняти,
А тут вони зовсім відчинені були
І чорна прірва заглядала в сіни,
Яку підкреслювали стіни
Своєю білизною.
І двері вже відчинені у хлів,
Карпо відразу зрозумів,
— Калина рано так ходила
І все робила,
Щоб з всім упоратись за день.
Не встиг через подвір'я перейти Карпо,
Як на порозі він побачив вже Калину,
В руках її було відро,
Де парувало тепле молоко.
Побачивши Карпа,
Пустила його з рук вона,
— Відро упало,
Струмком біленьким поплило
Йому до ніг.
І тут в хліві на той поріг,
Ніби підкошена, Калина сіла.
Вона вся побіліла
І мовити нічого не могла.
Карпо на свої дужі руки
З порогу підхопив Калину,
Немов оту билину
До себе ніжно пригорнув,
— Її він вірність враз відчув.

Весь день Карпо сидів на лаві,
По черзі на руках дітей тримав,
А старшим все розповідав,
Яка війна була,
Як ворог в них стріляв,
Як кров текла
Полями на фронтах,
Як у боях
Калічили людей.

Коли земля запахла вже весною,
Карпо заліз в роботу з головою,
Руками жадібно тягнувсь до плуга,
Які чотири роки зброю пронесли.
Але не встиг Карпо все поробити
— Його зумів нашвидку повалити
Страшний проклятий тиф.
Він марив дні і ночі,
Калина не закривши очі
Сиділа біля нього
І все робила лиш для того,
Щоб видужав Карпо й на ноги встав
І вдвох вони хворобу побороли.
Коли ж ходити він почав,
Тоді лиш тільки взнав,
Що в Києві при владі
Є вже Центральна Рада,
Що Україна військо своє має
І Леніну допомагає
Соціалізм у себе будувати.
І тут у пам'яті стають сповна
Відомі вже Карпові імена
Петлюри й Винниченка.
Коли ж закінчилась зима,
Пішли чутки, що сарана,
Яка цареві ще служила,
Полками на Москву пішла.
Та ці роздрібнені полки
Ніколи не могли
Найти державну ту опору,
Вони всі царськими були,
А цар не мав вже свого двору,
І втративши державну свою суть,
Його слова і дії вже нічого не несуть.
Тому всі набрані полки
Лиш покидьки були
Для тих державних справ.
А в той час Ленін вже зібрав
Мільйони війська свого
І не для того,
Щоб царські сили всі розбити,
А щоб надійно відновити
Імперії Російської кордони.
І як чума повзли ті ленінські загони,
Та головна мета була одна
— Забрати знову Україну,
Бо лиш вона
Прогодувати зможе цю нову країну,
Тому захоплення її — це головна мета!
І першим Харків впав,
Який вже Ленін називав
Столицею всієї України.
Маскуючи ідейно свої зміни
Імперія себе тим зберігала,
Під гаслом цим війною вже погнала
Усі українські полки,
Петлюрівцями — так їх називала,
Щоб для населення не українськими були
Й не мали нації в своєму змісті.
І розгромив не коронований той цар
Імперської Росії
Те українське військо й ті надії,
В яких жили й наївними були
По партії для Леніна брати:
Грушевський, Винниченко і Петлюра.

У Тарноруді, одної літньої неділі,
На тій поляні, в центрі у селі
Зібралися усі,
Діди, чоловіки і хлопці молоді,
Щоби послухати тих односельців,
Які були в Петлюрівських військах,
Тепер же розбрелися по домах.
Посеред кругу у військовому стояв
Сам Головко Тарас
І всім розповідав,
Як він у Києві стояв
В шеренгах нашого вже війська,
Що в сотні комендантській був,
Не те, що чув,
— Що дня поряд собою бачив
Усю Центральну Раду, наче,
Це друзі всі його були,
Які повірили і повели
Народ свій у ярмо тирана.
Фактично, це була забава
Наївності її керівників,
Де кожний з них хотів
Побути трохи у раю.
Дитячість ту просту
Було вже перетворено в мету:
Стару імперію морально оновити,
А на престолі посадити
Вже не царя,
Щоб назва лідера була новою,
Такою, що кличе за собою
Усі народи в рай.
І приховавши ту мораль
За золоті слова надії,
Хижак почав громити
Всі українські мрії
І Ленінська мета
У дії вже була,
Яка могла спасти життя
Російської імперії старої,
Лиш для якої
Ідею нову треба дати,
І всі повинні будувати
Щасливий рай,
А в назві зроблена заміна,
Де була "Малоросія",
Там пишуть вже "Радянська Україна".

Карпо прийшов до дому
І місця не находив,
Ніяк не міг повірити він тому,
Що діялось кругом.
Всю ніч не зміг заснути,
А думав все над тим,
Як таке може бути,
Що дика та Росія
Свій меч затуплений, старий,
Насильства і розбою
Зуміла замінити на новий.
Але страшнішим було те,
Ховаючи під маскою лице
Народи між собою
Посіяли велику смуту,
Й ростять ілюзію набуту
І душі черствіють в людей
— В свідомість влито їм отруту
Брудних, запутаних ідей!

І тут журба Карпа взяла,
Як складність та
Буде долатися його синами?
Яку позицію займуть
І як в життя підуть,
Хоч бруду у серцях їх не бувало.
Карпа найбільше турбувало,
Щоб залишилися вони людьми,
І вічно берегли
Велику шану до людей
І до високих тих ідей,
Що кликали у бій всіх здавна
І без вагань могли
Здолати хижого тирана.
Розумний і кмітливий Клим,
Душевний, обдарований Максим
Великі успіхи вже мають у навчанні,
У батька й матері в пошані
Ніколи їх не підведуть,
А за собою поведуть
Долати рабство і неволю,
І кривдити народну долю
Нікому більше не дадуть.

ЧАСТИНА ШОСТА

Червоне сонце впало за село,
Багряний обрій засвітило,
Карпо з Калиною у двох
Як голуб'ята, мило,
Вели розмову щиру
Під хатою на призбі.
Хрущі над вишнями гуділи
І зрідка зорі мерехтіли
На темній вже блакиті,
А місяць щедро розсипав проміння,
Немов би в золоті було усе подвір'я.
Ішов вже тридцять п'ятий рік.
І ще торік
Карпо з Калиною лишились без землі,
Їх поле у колгосп забрали,
Лиш біля хати вони мали
Город і невеличкий їх садок.
Хоч хата досить вже стара,
Та все-таки своя.
Ходили разом на роботу
І було мало в них турботи,
Не стало більше хвилювати,
Що треба в полі жито жати,
Чи там його возити,
Чи може молотити,
А так собі пішов на день,
Відбув той трудодень,
Зробив якусь роботу,
Яку дадуть,
За неї трудодень запишуть,
Аж коли рік мине,
Ті дні до купи всі складуть
І вже заплатять за усе
Зерном по пару жмень
За кожний трудодень.
Бувало так, десятків кілька кілограм
За всю роботу в рік платили.
З весни садили
Маленький свій город,
А восени збирали.
Всю зиму спочивали,
Лише у день
В колгосп ходили
За мізер той робили.

Синів батьки вже поженили
І дочки заміж вийшли всі.
Хвалитись було нічим,
Хоч Клим велику школу кінчив,
На цілий весь район
Став перший агроном.
За здібності перед селом
Трохима взяли головою
Колгоспу їхнього села.
І більшовицька партія уся
На нього вже надію покладала,
В свої ряди прийняла
— Його руками будувала
Соціалізму рай.
Трохим і серцем, і душею
Віддався справі вкрай
І вже за цю ідею
Він голову б віддав.
З своєї хати
Ікони всі повикидав,
На стінах почіпляв
Портрети Сталіна-грузина,
Якому партія робила
Святий уклін,
Тому, що він
Тиран був на престолі
Імперії старої
З години тої,
Як Ленін той помер,
Що спас імперію Росії,
А всіх народів мрії і надії
На волю — задушивши вбили,
Поклавши до глибокої могили.

Карпо вже кілька раз
Хотів з Трохимом говорити
І хоч якось його змінити,
Щоб міг любити
Він своїх людей,
Щоб в їх душі від тих ідей
Він не труїв їх почуття святі.
Але Трохим прохання ті
Відразу відкидав,
Бо був захоплений до краю
У будівництві того раю,
І на людей вже не зважав.
А через рік
Карпо у ліжку зліг
Від болю у душі,
Який йому вчинив
Його Трохим,
Той самий син,
Що вірно так служив
Обновленій імперії Росії.
Саме Трохим провів роботу,
Щоб до відправи, ще в суботу
Всі храми, що народ поставив
Закрити на замок,
Бо хтось з Москви направив
Такий наказ:
Що церква, синагога і костел весь час
Були розсадником
Ворожого Москві націоналізму,
Що шкодили вони соціалізму
І розквіту його,
Тому як ворога свого
Москва заставить вмерти,
З лиця землі все стерти,
А то українці, поляки і євреї
Не вірять у новітні ці ідеї,
А свого Бога стережуть.

І тут Карпа Трохим,
А разом з ним
Ще кілька чоловік
Прийнялися Москві служити,
Святині ці ломити,
Які роками будував народ.

Коли Карпо про це як взнав,
Нічого не сказав,
Бо зайвими були слова,
А сам пішов туди,
Де церква в них була.
Брів берегом навскісь
І смуток в очі вліз,
Навгад ногами він ступав,
Перечіплявся, ледь не впав,
Бо стежки він не бачив.
Він добре знав,
Що звідси можна
Своєї церкви бачити хрести
І промовляючи що-разу
"Господи прости!",
Між вербами весь простір розглядав,
А верби гіллям всім кивали
І щиро відкривали
Небесну лиш блакить.
Карпо завмер на мить,
Але на обрії села
Ніяк він церкви не знаходив.
Він дихати не міг,
І вже не йшов, а біг.
Коли ж майдан проліг
Йому перед очима,
Де церква їх була,
То там уся вона
Була в руїнах!
В болоті хрест лежав,
А куполи були побиті,
Слізьми жінок від горя вмиті.
Стояла лиш одна стіна,
На ній мальована була
Їх Матір Божа,
Яка до неба руки підвела!
Карпо її з дитинства знав,
Коли у церкві з матір'ю стояв
Дитиною малою.
До неї, Матері Святої
Він вперше хрест поклав
Собі на груди,
А всі дорослі люди
Шукали в Ній своє спасіння,
Та відчували Господа благословіння
І це добра насіння
Росло у їх серцях!
З Калиною Карпо
До неї йшли у юні роки
І Матір Божа їхні кроки
Любов'ю простеляла,
У душі вірність їм вселяла,
Кохання їх благословляла.
Під нею тут з Калиною вінчався,
На віки присягався,
— І все оце святе
Зруйноване їх рідним сином!

Карпо понурий йшов назад
Не бачачи дороги,
А його ноги
Свинцевими були,
Схиливши голову своєї сивини,
У грудях біль
Кривавими сльозами клекотіла,
Душа його
У серці непорушно мліла.