Поема про повстанську пісню - Полтава Леонід

Головному Командирові Тарасові Чупринці — Романові Шухевичеві, воякам і старшинам Української Повстанської Армії

Засипає сріблом Карпати.

Поспішає сотня на чати.

Хай би й золото тут летіло —

Не до золота сотні діло!

Поспішає, та не сама:

Крок-за-кроком

Ярами

Ступає

Зима.

Все живе — в крижаній труні,

Навіть серць невидимі вогні…

А зима — мов у казці: на білім коні,

Закосичена, залелієна

Білим чадом, квітами білими

Щоб і кроку ступити не сміли ми!

До сукна прикипає тіло,

Не випрохуючи спокою.

І життя, що вже ледве тліло,

На прощання махає рукою:

І так легко нам розставатись

З двадцятьма молодими роками

Білий сніг, біла смерть…—

А як мати,

Доторкається ніжно руками…

Сивим сріблом завалює гори —

Сивим болем моєї країни.

Полонини, плаї, ізвори

Обертаються в павутину,

Вже й дуби — у осклілі ниті,

У ґравюри, різцем пориті…

Гори снігу спадають згори

І шепочуть: замри, умри.

Вже нема ні гори, ані споду,

Вже ти, брате, і небом обдертий.

Все умерло.

Лиш скаче негода

Білим вершником смерти.

Ми посивіли, хоч не сиві.

Ми поховані, хоч живі ще.

А довкола — північне диво

У сто пальців зловіщо свище,

І від холоду — чуєш, брате? —

Цокотять шпилями Карпати.

Як же, диво, тебе пережити?

Недожате лишилось жито,

Москалевих криниць забагато,

Щоб отак горілиць умирати!

— Пісню, пісню! — хрипить наказ.

І як вогник, що вже пригас,

Заблищала, гойднулася пісня незнана,

Пісня чиста і гостра, мов скло:

Від Мазепи Івана

Аж до Довбуша —

Все в ній було!..

А над нами снігами ревло —

Всього світу злетілося зло

На цю сотню, від холоду п’яну.

— Пісню, пісню!— хрипить наказ.

Ніби вогник, що майже згас,

Стрепенулась, засяяла пісня

(У труні кожній пісні тісно).

Виє сотня, а чи співає?

Вмерла сотня, чи оживає?

Ще не час, ще не час, мій брате,

Як не нам,—

То хоч пісні не час умирати!

І немов корогву ми її підняли

І, зібравши найкраще з безодні сторіч,

Ми із піснею-стягом уперто пішли

У шабашну, снігами прострочену ніч.

Ні один не пристав,

Ні один не упав,

Ні один,

Бо ніколи не гине УПА!

Ще сто років ревло і мело…

Ми прийшли у повстанське село.

І сказав командир:

— Подивіться,

Он за вашу нескорену пісню —

Інше сонце сьогодні у небі зійшло!

Може снили ми ним забагато,

Може надто молилася мати,

Може Божим привітом

(Хоч зуб-за-зуб!) —

Того ранку не сонце зійшло над світом

А Тризуб.

— Пісню, пісню! — хрипить наказ.

І співають мільйони нас.

Автоматом виписує мир

По чужих прапорах командир.

Наша сотня снігами йде,

І ніхто вже її не веде, —

Тільки пісня

Та в небі, на вістрях ялиць,

Сяє зірваний герб з командирських петлиць.

Наш Тризуб — наш заметений Зодіяк —

Всенародньої радости знак.