Життя та смерть - Резнік Анатолій

Переступивши свій поріг
Карпо відразу зліг.
Лице зробилося блідим,
В очах блищало забуття,
Немов немає перед ним
Ніякого життя.
Почувши це,
Прийшли сини.
Через поріг ступив у хату Клим,
А вже за ним
Принижено і боязко ішов Трохим,
Лише Максим
У Києві ще вчився.
Карпо у стелю все дивився
І ніби їх не помічав,
На привітання не сказав
Ніякого їм слова,
А повернувся до стіни.
Розгублені сини
Оба стояли серед хати,
А в батька у ногах
Зажурено сиділа їхня мати,
До них ніколи не ступав до хати
Важкого смутку плин.
І в розпачі вже Клим
Трохимові сказав:
"Хто право дав,
Щоб ти поганцю руйнував
Культуру нашого народу
І батька серце ранив?!
Заради того зброду
Ти Батьківщину зрадив!"
Трохим, переступаючи з ноги на ногу,
Як впійманий в кошарі вовк
Із бідним виглядом замовк,
А потім огризатися почав
— По вовчому сказав:
"Соціалізму ера наступила,
І щоб його майбутнє будувати,
Потрібно все минуле руйнувати,
Що на дорозі в нас стоїть
Усе старе, віджиле,
Лиш комунізм — єдиний,
Для всіх одну культуру побудує,
Марксизм усі народи завоює,
Росія їх усіх з'єднає
Під Ленінським крилом,
А зараз править тим кермом
Наш батько Сталін,
Який до перемог веде
Всесвітнього завоювання революцій
І вже ніхто, ніколи і ніде
Не зможе хід той зупинити,
Росії сила буде жити,
Тому вона лиш поведе
Усі народи світу
У вічний рай,
А тому кожний край
Її повинен шанувати
І долю їй свою вручати".

Карпо від слів тих застогнав,
І серце зойкнуло в Калини,
А Клим ужалений стояв,
Ніби його батьків облили
Бруднішим брудом на Землі,
Немов його дідів могили
Тим брудом засмітили,
Злодійську руку занесли,
Щоб знищити хрести,
Під ними де діди спочили,
В їх дітях душу всю убити,
І вічними рабами поробити,
Без пам'яті і честі,
А бидлом в лесті
Покірно сатані служити.
Весь сполотнілий Клим
Крізь зуби процідив:
"Ти хочеш знишити руками
Ту істину життя,
Достойність кожної людини,
Її душевні почуття?
Так само тіло і душа
Народжені своїм народом,
Тому ти з своїм збродом
Людське у людях хочеш вбити,
Що означає — більш не жити
Людині на землі?!
Хто право дав вам нищити людину,
Своєї нації святі перлини?
Ніхто ж не вимагає,
Щоб боронив ти свій народ,
Буває безліч у житі незгод,
Та кожного нас чесність заставляє
На захист стати хоч своїх батьків,
Але ти став на бік катів
І батька рідного ти серце ранив,
Щоб кат тебе не ганив, а хвалив,
Що добре ти йому служив".

Карпо всю ніч у сутінках лежав
І не стогнав, хоча душа боліла,
У пам'яті його жевріла
Ота свята надія,
Що чув у Климових словах.
І біль гасила його мрія,
Яку в житті досяг,
Що дав він людям Клима.
Та Клим вночі не спав,
А друга він свого підняв,
З руїн достали дзвона,
Щоби для церкви зберегти,
Його рішили віднести
На Святу гору над селом,
І там тихенько закопали.
Ще в давнину колись між терном
Ікону чудотворну тут знайшли
— Ісуса Милосердного з землі підняли
І Храм із дерева тут возвели.
З тих пір ікона ця село оберігала,
Всіх зцілювала, лікувала,
Ішли паломники до неї із усіх усюд,
Весь немічний і хворий люд
Ділився болем, прикладався,
А потім йшов до озера
І в ньому окунався, і очищався
Як від хвороб,
Так й від брудних думок.
Ніколи, ні одна душа
У цьому озері не потонула,
А формою воно через віки набуло
Стопи Ісуса із гвіздком на ній.
З далека глянеш — як гвіздок
Оцей маленький острівок,
Де лебеді гніздяться рік за роком,
А восени вже молодим новим потоком
Летять в далекі ті краї
Й несуть цю вість по всій землі.
Ікони тої вже в селі нема,
Бо знищити її прийшла чума
— Кривава сатана червоного розбою,
Вмиваючись людською кров’ю,
Безжально душі людям спопеляла.
Тому ікону через Збруч забрала
Громада з Польщі християн
І повернути обіцяла,
Як тільки відновиться Храм.

В неділю вранці Карпо встав
Бо завжди, звичку мав
Босоніж входити на росяне подвір'я,
На небі згасло вже сузір'я,
Хоч свіжість віяла нічна
— Була це ранішня пора.
Лише ступив він кілька кроків,
Як фіртка скрипнула за ним,
А разом з тим
Почув стурбованість Юстини,
Що вийшла заміж за Устима.
Давно вона його дружина,
У них вже син родився
Іще коли Максим не вчився,
А зараз Тарасові, внуку їх
Минав вже п'ятий рік,
Якого так вони з Калиною любили
І завжди говорили,
Що із онука виросте сміливий чоловік.
Юстина поспіхом так розповіла,
Здійснилась їхня віра
— Їх батько повернувсь з Сибіру,
Де заслання відбув покірно
За те, що мав коня і хлів,
Тоді його зачислили до куркулів.
Карпо з Калиною святково одяглися,
Неділя все-таки була свята,
Гостинців взяли і вина,
Та й до сватів пішли,
Що на сусідній вулиці жили.
Ішов Карпо й ніяк не міг збагнути,
Чому повинні бути
Якісь там куркулі,
Що мали шмат ріллі, коня, корову,
Стодолу і комору,
Вони ж за вік багатими не стали,
Хоч чесно й важко працювали,
А зараз всі їх прозивали
Якимись куркулями,
Та класовими ворогами.
І треба ж видумать таке,
Щоб всіх людей на класи поділити,
Лише, щоб їм не дати жити
У власній праці на Землі!
А хто в цей клас попав,
Дорослі і малі,
— Русак усіх погнав
На каторгу в Сибір.
З Москви на низ спускали директиви,
Щоб їх прислужники ловили
Усяких куркулів
І хоч би як хто не хотів,
То вже "Трохими" зроблять все,
Щоб їх лице
Для партії було чистішим,
З завзяттям із палким
Знайдуть тих куркулів
І всіх класують доти,
Аж вже до-поки
Не наберуть на кількість ту,
В залежності яку,
Пришлють з Москви у директиві.
Коли взяли усіх
Хто мав коня,
Тоді вже брали тих,
Хто мав корову.
Коли і тих повивозили,
Тоді на класи вже ділили
Хто мав нові штани,
А потім, якщо мав
Аж дві сорочки,
Хоч вік свій чорно працювали
І хліб Росії постачали,
Від голоду їм руки напухали,
Батьки і діти в злиднях помирали
У непосильному ярмі.
Карпо в собі із болем кмітував,
Що влада робить злочин дикий,
Жорстокий і великий
Проводячи процес
Заради тих ідей,
Що знищує людей,
Які до праці схильні,
Розумні і вродливі,
А владу вже ввіряє тим,
Яким і є його Трохим,
Що бруд серед людей розводять.
І більшовицький цей режим
Не зупиняється ні перед чим,
Що би у людях людяність убити
І ними замінити
На виродків людських.
Карпо з полегшенням подумав
— Імперію тим не спасеш,
А неминуче принесеш
Її законну смерть.

Зайшли у хату, привітались,
Перехрестились до святих
І сваха, тиха жінка,
Чекаючи на них
Накрила стіл уже в світлиці,
Їх запросила сісти
І вибачаючись, що змушена побігти
На пасіку покликати старого,
За стіл, до свата дорогого.
І ось зайшов сам Яків з медом
З яким Карпо
Коли не були ще сватами,
Місили Білорусії багно
В осінні зливи,
У рукопашний бій разом ходили.
Смерть їм сміялася у вічі,
Але вони усе ділили,
Тоді ставало легше в двічі
І віра вберегла життя
Наперекір усім смертям.
За роки ці важкі,
Коли Карпо його не бачив,
Він значно постарів,
З лиця змарнів,
Запались очі десь в чоло,
Волосся біле все було,
А постать до землі хилилась.
По братськи обнялися
І Яків тут пустив сльозу,
І душі знову їх сплелися,
Як в білоруську ту сльоту,
Яку в боях на крові замісили,
І вижили, хоч їх косило
Свинцем і голодом, і тифом.
— Російської імперії чума
Здоров'я випила до дна!

Свати обоє посадили
Калину і Карпа за стіл
І чарку кожному налили,
А потім довго говорили,
Чи будуть мати урожай картоплі
І як збиратимуть коноплі,
Згадали про своїх дітей,
Та говорили про людей,
Що гинули на каторгах безвинно.
Пригасла жвава їх розмова
І знову туга чорна
Покрила їм серця.
Усі замовкли на хвилину,
Поглянув Яків на Карпа,
А потім на Калину
І з важкістю душі зітхнув,
Рукою чарку огорнув
І з сумом вже повів свою розмову:
"Мене забрали серед ночі
І повезли в район,
А там побачив все на власні очі,
Не вірилось, що то не сон,
— Людей усіх сортують,
У камери розводять і катують,
Це називається, вони будують
Соціалізму рай.
Мене у першу чергу запитали,
Чи мав коня, а чи кобилу
І хто розчісував їй гриву,
А потім записали
Що я куркуль і ще сказали,
Коли б у мене ще була корова,
Чи свиня,
Тоді б уся сім'я
В катівнях їх згнила,
А так один я маю кару відбувати,
За що, до нині я не знаю, свате!
Від самої Москви аж до Уралу
Ми землю міряли ногами,
Нас підганяли батогами,
Багнетами у боки нам штрихали
І з люттю промовляли,
Що контра ми і куркулі.
Там рік були ми під землею,
Руду копали і возили
І так, під нею
Знаходили свої могили,
Безвинні, стомлені брати,
Росії дикої раби.
А я хоч кров'ю харкати почав,
Але мовчав,
Що би думок моїх не знали,
Бо там таких вбивали
За те, що саботують,
Зумисно не будують
Соціалізму рай.
По цілих ночах я стогнав,
А ранком вже мені сказав
Їх наглядач
Піти у новий гурт "ледач",
Який повезли до Сибіру,
Де мили золото, з піском породу сіру.
Там каторгу поніс два роки,
А потім занедужав трохи,
Тоді зовсім упав.
Коли тягли мене вже у могилу,
Орисі брат мене впізнав
І попросив віднести тіло в бік, в долину.
Він каторгу там відбував,
За те, що мав
Корову і кобилу.
Коли засипали могилу,
То він мене забрав,
Заніс, а потім вже поклав
На свої нари.
Пізніше я все взнав,
Що він за мене догори
Кудись папір писав,
Був грамотний і дуже вже розумний,
— Я ж розписатися не вмів.
Коли на допиті мені папір давали,
То замість слів
Хрести одні стояли.
Так брат Орисі мене спас,
Хоча здоров'ям я весь згас,
Та радий, що помру удома
На своїй землі.
І не шкода тепер мені,
Що смерть швидку зустріну,
А шкода, так мені,
Що сина нашого Степана
Юнцем погнали із села
Лише за те,
Що моя доля каторжна була.
І він як песеня
По світу бродить,
Недавно написав що робить
Якусь роботу на заводі
У Златоусті на Уралі.
Зате великі далі
По службі відкриває наш Захар,
Уся душа його лежить до них,
Вже в партію вступити встиг
І сам вивозить куркулів,
Бо так хотів,
Щоб кожний хлів
В селі вже був колгоспним.
Він вірний бригадир
І ваш Трохим
Для нього друг великий!"
І Яків змовк
І всі мовчали тихо,
Зворушене їх лихо
Гадюкою в душі повзло,
Згасивши зустрічі їх радість.

Ішов Карпо додому
З великим смутком на душі,
Перед очима знову й знову
Росли страхіття всі,
Що змушений терпіти їхній рід.

У той же тридцять сьомий рік
У листопаді, восени
Закінчив Яків свій короткий вік,
Який в житті не бачив втіх,
А горбився на всіх
Тих імператорів Росії,
Що Україну їх душили
І множили могили
Її синам.
Коли труна стояла серед хати
І мертвий Яків в ній лежав,
Карпо похнюпившись, стояв
Серед великої родини.
Рука маленької дитини
Ласкала дідові холодні руки,
Що працю в каторзі перенесли
І щоб оці ось внуки
В майбутньому щасливими були.