Життя та смерть - Резнік Анатолій

— Це їх із Яковом Тарас,
Що мав шість років лиш від роду
І вже стояв він серед роду
Біля цієї ось труни,
Що забирала діда навіки.

Якось, на другий рік, весною,
Коли ще сонце не зійшло,
Великі відра взявши із собою
Карпо по воду йшов,
Навкруг все дихало весною,
Та під ногами слизько
Й мокро ще було.
Туман криницю огорнув
І застелив усю дорогу,
Та в сутінках Карпо почув
Якусь придушену і кволу
У плачі молодицю.
Поставив відра на криницю
І тут відразу він впізнав,
Була дружина це Трохима.
Вона, побачивши Карпа
У розпачі заголосила,
Припала свекрові на груди
І волю дала вже сльозам,
А потім вже крізь зуби
Родила звук страшним словам:
"В ночі арештували нашого Трохима!
Йому кайдани нап'яли і повели
У загратовану машину,
Та по селу взяли
Ще не одну людину,
Які їм вірними були.
Я бачила як Якова, Захарка теж забрали ,
Їх били і тручали,
Страшні казали в слід слова,
Коли за ними гратні двері зачиняли
І повезли всіх до району
З клеймом вже "ворога народу".

Карпові ноги підкосило,
Поворухнутися не міг,
У душу чорний смуток ліг,
У голові, як молотами било.
Останні дні з тривогою лягав,
Бо ось вже рік,
Як кожний місяць в ніч
З села їх забирав
Кривавий цей хижак
По дві, або по три людини
І без ніякої причини,
А цього разу взяв аж п'ять
Під цим же приводом страшним
Якогось "ворога народу".
І став вже зараз ним,
Їм вірний до кінця, його Трохим.

А через день
Карпо з Калиною між натовпом людей
Протислись до дверей,
Які катівню закривали,
"Державною безпекою" її тут називали,
Вони ж охороняли
Імперії страшну і чорну силу.
Ніхто не слухав їх і не пустили
Вже навіть близько до дверей,
І з вузликом харчів й речей
Поміж будинками розгублені ходили,
Де люди перелякані бродили
По вулицях сумних.
Здалека лиш дивилися у двір,
Де хижий звір
Ховав і катував
Безвинних їх синів.
Там дротом все обплетене було,
В кутках стояло кулеметника гніздо,
З якого дуло смерті виглядало,
На вулицю лиш долітало
Потужне гавкання служивого їх пса.
Коли вже сонце взялося згасати
І тіні довгі вулицю покрили,
По гучномовцю наказали,
Щоб люди всіх дітей забрали
І вулиці щоб вільними були.

Дорогами, стежками і ланами,
Схилившись в сумі люди йшли,
То на руках несли, а то вели
Малих дітей,
Що житимуть поміж людей
З клеймом синів і дочок
Убитих "ворогів народу",
Яким ніде не буде ходу,
Аж поки Сталін не помре.
А зараз люди кару цю терпіли,
Ніхто не знав за що,
У муках й крові всі кипіли,
Життя і смерть ділили за одно.

Карпо з Калиною весну і літо проходили,
По під в'язниці вже стежки зробили,
Але їх плач ніхто і чути не хотів,
Бо кожний у душі таїв
Страшний той жах
— Ніхто не знав, чи його прах
У жертву теж не ляже,
Якщо покаже
Своє їм співчуття.

В цей же час Трохим
Між смертю і життям
В Проскурові лишався у катівні,
А серед літа в липні
Забравши з ліжка із самого ранку,
— Таємно вивезли Захарка
У Кам'янець в старі фортеці.
Людей вже стільки навезли,
Що всі вони
Далеко не вміщались у в'язниці,
Під них забрали там дзвіниці,
І всі церкви,
Всі піонерські табори,
А "ворогів" тих все везли й везли.

Уже осінній день стояв,
Трохим скалічений лежав,
Увесь скривавлений,
Не відчуваючи вже болю
У камері нелюдського розбою.
Він ледь стогнав
Й дивився над собою,
На це віконечко мале,
Яке усе було обковане дугою,
Немов гадюкою стальною
Закуте в грати.
За ними там на волі
Росли як сестри, дві тополі.
Проміння сонця кволі
На вітрі їх листки полощуть,
Що жовтими були,
Здалось Трохиму, вони хочуть
Забрати їх туди,
Де простір і життя.
Журливо всі гілки
То нахилялися у грати,
То відбігали геть,
Не зупиняючись кивати,
А він з напруженням дивився ледь
І морщився від болю.
В скаліченім до краю тілі
Жевріло ще життя,
Але не було сили вже терпіти ту сваволю,
Його лишали вже останні відчуття.
Із допиту його недавно знову привели
І кинули сюди,
Але на цей раз пам'яті не втратив,
Його чомусь не катували
І рук вже не ламали,
Під нігті голок вже не пхали.
А за столом сидів лиш комісар
Із зіркою на рукаві,
Трохимові кивнув він на стільці,
Що перед ним стояли,
Але побитий весь сидіти він не міг,
А міг лише лежати,
Тому він залишився так стояти,
Біля стола.
Свідомість в нього думка пройняла,
Не може в муках він страждати,
Їх краще смертю обірвати
І зараз комісару розповість,
Що у душі весь вік він носить злість
Й ненавидить Росію,
Що здійснював він свою мрію
Її могутність підірвати,
Що він їй ворог є,
Тоді негайно обірве
Свої нестерпні муки.
Але про все оце,
Хто факти дасть їм в руки?
Ніхто так вірно не служив цій владі,
Хоч все Поділля обійди,
Тому ніхто не заздрить його "зраді",
Хоч ти умри!
І не знаходив він шляхів умерти,
І катування він терпіти вже не міг!
Коли ж собі на сміх
Попав сюди за грати,
Тоді себе він став картати,
Що сам давав він згоду
Хапати "ворогів народу",
Які, як думав він, сиділи всюди,
І вже були не люди,
А лиш радянські вороги.
Коли і він попав сюди,
Тоді лиш істину він зрозумів,
Якої більше вже нікому не розкаже,
Що через нелюдів-катів,
Мільйони тут людей поляже,
Які вини найменшої не мали.

Але той комісар-гнобитель
Не думав допиту робити,
Він пальцем на папір вказав
І сухо зачитав,
Що ворог він народу,
Тому йому немає більше ходу
Туди, назад у світ.
З-за столу кат той різко встав,
Трохиму олівця подав і наказав,
Щоб він на аркуші вказав
Кого він знає з ворогів,
Що ходять ще на волі.
Трохим від люті весь вскипів
І в бік йому зробив плювок.

Лежачи весь в крові на камерній землі,
В останнє він кресав іскру своїх думок,
Відкинув згадки всі сумні,
Згадав, коли дитиною ходив в садок
Весняної пори,
Хрущі тоді в садку гули
І вишні сипали на нього цвіту пелюстки,
А потім мати підійшла,
В лице його поцілувала, обійняла,
Та в хату повела.
Ці поцілунки на щоці вогнем пекли,
Він руку протягнув туди,
Лице він пальцями погладив,
Які погрузли в липкість зла.
Із жахом руку він відвів,
Між пальцями повзла
Густа і чорна кров,
Яка вернула знов
Його думки в реальний світ.
По коридору кроки він почув,
А потім захрипів засув
В залізі кованих дверей.
Йому слова наказу довели
Й військових двоє повели
Штовхаючи у спину,
Спочатку двором,
Потім в підземелля.
Ішов Трохим широким коридором,
А камери були ліворуч і праворуч.
Ті, що праворуч
— Великими й високими були,
А ті, ліворуч
— У ріст людей,
Але не було в них дверей.
Зрівнявшись з кліткою такою,
Побачив він, як тут стіною,
Де місце було дверям,
— Прохід цей швидко мурували,
А в камері стояли
Впритул набиті люди.
Трохим відразу зрозумів,
Коли ці двері замурують,
Тоді цим людям будуть
Отруйний газ пускати
І вічним сном всі будуть спати.
Ще трохи він пройшов
І там побачив,
Що в камері у цій
Лежали людські трупи
Поскладані у штабелі до купи,
Від низу і до стелі, здуті,
Що місця вільного там не було.
Трохиму наказали ті кати
В таку сусідню камеру ввійти.
Лиш кілька кроків він ступив
І перед ним,
У камері великій,
Вже кілька трупів на землі лежало,
А серед них чиєсь лице
Скривавлене зівало,
У крові рот то відкривало,
Потім закривало,
Свинець гарячий всю потилицю пропік.
Трохим здригнувся, похитнувся в бік,
А потім вже покірно впав
На того, що зівав
Скривавленим обличчям!

У середині шістдесятих років,
Коли від кров'яних потоків
Цей кат вже руки омивав,
На своїх з'їздах рішення приймав,
Що це були розстріляні невинні люди,
Тоді в Проскурові
Був спалах гніву всюди,
З Поділля всього з'їхалися люди,
Бо камери із трупами знайшли,
Людей, які безвинно полягли
Від рук червоного тирана
І людська рана
В душі великим гнівом запекла!
Будуючи новий універмаг,
Глибокий рів розривши на фундамент
Великим тракторним ковшем
В один момент
Розкрилась камера одна,
Яка уся була
Заповнена тим мертвим людом
— Їх було повно всюди.
Людей тих потім розкопали,
Але чомусь не дали
Як і годиться поховати їх синам.
Все міліцейством оточили
І територію оббили
Високим з дощок парканом,
А потім ночами возили
У Вінницю на фосфорний завод,
Щоб ні єдиної могили
Не міг возвести їм народ,
Бо стане пам'яттю страшною
І ката видасть з головою,
Покаже всім його хижацький дух,
Йому ж потрібний рух
У напрямку покори,
До гидкої потвори.

ЧАСТИНА СЬОМА

Гайвороння падало на сніг,
Що до землі щільніше вже приліг
І якось різко потемнів.
За кілька днів
— Віщулася відлига.
Хурделиці усі вже відмели,
Лютневі дні останні йшли,
Який збирав потуги всі зими,
Щоб мали силу ріки і струмки
Весняного потоку.
Кінчалася зима тривожного
Вже сорок першого важкого року.
Карпо у ці дні трохи занедужав,
Бо кілька днів тому
Носив він на гору
З зерном мішки керівнику колгоспу
І переніс тон п'ять мішків,
І добре впрів
Де протяги гуляли,
Бо у корівнику завжди
Там двері вибивали
І не вставляли,
Щоб добре було красти пашу,
Хоча за цим дивились ястрибки.
Давним давно повибиті шибки
— Колгосп колгоспом завжди залишався.
Горіла голова,
Як дзвін вона гула
І наче жару хто насипав в груди,
Він біль терпів зціпивши зуби,
Перед очима мерехтів весь світ.
Карпо поволі вийшов з хати,
Окраєць хліба не забув із столу взяти
І в хлів пішов, щоб коровині дати,
Бо ласку так його любила
І відчуваючи що зляже з болем цим,
Хотів, щоб ця худоба мила
В останнє попрощалася із ним.
Про стан свій не казав Калині,
Щоб не журити очі милі,
Але вона давно все знала
Що діялось із ним, але в собі тримала.
Сніг не скрипів у нього під ногами,
Можливо він не чув,
Бо цьвйогкало у вухах батогами,
А в голові все дзвін той був.
Ніяк не слухалися ноги
Він ледь їх волочив,
Здались високими пороги,
Які вже не переступив,
А нахилився до ноги,
Її руками обхопив
— Хотів піднести догори,
Але перед очима все покрив
Той біль, як чорна билина,
Яким дзвеніла голова.
Через поріг
Карпо не впав,
А вповз і ліг
Глибоко непритомний.

Йшли перші березневі дні,
Шибки маленькі всі
Старої і низької хати
Переставало покривати
Морозяним сніжком.
Весняне сонце стало прогрівати
Стару хатину вже своїм теплом.
Втиснувшись в хату через вікна
Проміння сипалось в пітьмі,
А то повзло вже по стіні
Стираючи думки сумні,
Малюючи весняні зорі
І паростки життя ще кволі
Вселяли дух весни,
Яким повинно все рости.
Карпо із стелі не спускав очей
Не мовив вже речей,
Лежав навзнак він мовчки в ліжку,
Обличчя жовте наче свічка,
Лише в очах іскрилося життя.
А дочки поралися з матір'ю в хатині,
Сини сиділи тут на скрині,
Із батька не спускаючи очей.