Оповідання та нариси - Свидницький А. П.

О дівчата-дівчата! Бодай же вас опанувало! Нема добра, як дівчина, та нема ж і лиха, як вона!..

I

В одного пана було три дочки. Дві ж було - як було, а третя вдалась йому така гарна, що не надивитись, ні налюбуватись, як намальована ходила - найстарша була. Та зате як хороша була, так і вередлива. Ніхто нічим не догодив її ніколи в світі. Як би до ладу не було зроблене, и вона все-таки приключку знайде і торкоче, свариться, лається, а кого може, то й поб'є. Спочатку батько й мати було посварювались на ню, і носом в куток ставляли, і на коліна. Поки ж була меншенька, то ще було слухає; а як на стану стала, то вже й батькам таки ніяково було, а то й сама таки не подавалась, та ще як визвіриться бувало, то й не рад, що зачепив, хоч в мишачу дірку ховайся.

Бачивши, що нічого не помагає, батько й плюнув: «Цур тобі!! пек тобі!! вже не маленька єси, сама шукай світові ладу, а я з тобою кінця не виведу».

Згодом так і мати зробила: «Роби,- каже,- доню, що тобі любо та мило, а мені вже докучило сваритись на тебе, да таки, бачу, тобі слова мої, як вмерлому кадило».

Друге б схаменулось; де ж таки! батько й мати цураються, тільки що з хати не женуть; а ця собі байдуже: «Овва,- каже,- менше говоритимете, менше буде клопоту».

От середульша панянка посваталась, от і весілля наступає. На другу, то вже пливала б у сльозах; а ця вередує, свариться, вганя по надворі, всякого знайде, всякого товче, голомшить,- біда, та й годі.

Віддалась і найменша, вже й діточками кланяються; а найстарша все дівує - ніхто й пальцем не кивнув, ніхто й не крукнув; таку славу по собі пустила, що всі її обходили, як що лихого, нечистого.

- Хай щезає,- кажуть було кавалери,- коли батько з нею не вживеться, то чоловікові й не кажи.

Сумує батько, мати печалиться, а доня гуля, як вода в прірві - що нічим її не спиниш. Хто не знав, то ще було заходжають, і на перший раз вона вміла примаслитись; а при хорошій вроді та при грошах, то й до серця доріженька втерта. Паничі було по першій частині без душі від неї: «Без жовчі,- кажуть,- дівчина! А очі! а брови! ой-ой-ой! і спиш, то вона перед очима».

А по другім, по третім разі як вийшов без синяка, то дякуй богу.

- Да вона,- кажуть було, втікаючи настрімголів, мабуть, не сповна розуму або осою загодована, що така безпардонна,- чи свій, чи чужий, так і тягне через лоб, не зважає ні на що.

Мати плаче, аж заходиться, що покарав бог такою донечкою; батько ходить сам не свій, наче гроші загубив або наче йому остання худобина відійшла - зсахарив господь Марусю. А приїдуть ті - повіддавані, аж любо оком зглянути; такі молодиці, що куди! і діточки, як квіточки, хороші, коло них звиваються та жебонять любенько. Аж дух радується, ізбоку дивлячись. Що ж би то батькам, якби не та добренька! Да нема на ню ні шлюбу, ні згуби - звивається перед очима, цоконить, б'ється; то, замість веселості, серце розривається, що сплодили таке диво собі на лихо, людям на наругу. Ніхто вже і в двір не загляне, хіба приятелі панові та панині приятельки, а більше ніхто й заром не бува. Далі й це перестало, наче той двір заджумлений стоїть.

II

Надворі зима - хуртовина, що й світу божого не видати - мете, крутить, гуде, аж палац здвигається, та мороз-мороз! аж голки скачуть. То надворі так - холодно, зима! А в хаті Маруся гарячку поре, аж по́ти ллються, ввесь двір догори дном поставила, розходившись. Слуги плачуть, батько десь заховався, що й [зі] свічкою не знайти; мати також ген-ген, за десятий поріг забігла та сидить собі, співає, щоб того галасу не чути - всі, як поварені, наче на похороні, одна Маруся окунем стає.

Під цю годину, ніхто й не завважив, заїхав перед палац чотирма кіньми, добрими санками розмальованими, якийсь опуганий пан; зліз із санок, обтріпався на рундуку, обібрав лід на вусах та й пішов до палацу. Зостався сам машталір надворі, обернувся кіньми і ворчить сам до себе, дивлячись, як пара з коней встає. Далі хтось вийшов, казав сани в возовню затягти, а коні в станю завести; і знов завіруха гуля. У другого хазяя сільського бодай би гуси герготали, а тут і того не було.

Може, в цю пору хто блудив у полі і духу вже пускається; та що кому до того? Тепер такий світ настав, що один одного рад би в ложці втопити, то з біди врятувати не кажи. Нема, як було давно! все забули!..

- Ага-га! - заговорив пан домашній, як гість до хати ввійшов,- копа літ! копа зим!.. Що це тебе принесло - чи човен, чи весло? чи, може, хуртовина загнала? - додав, уже поцілувавшись.

- Ні те, ні друге, ні третє, а приїхав тебе відвідати.

- Спасибі! Спасибі за пам'ять! Сідай лиш. А то можна подумати, що ми посварились абощо, так давно один у другого не бувавши.

Так вони почали і далі потягли - далі-далі, далі-далі, геть за все переговорили - і за озимину, і за ярину, і за пасіку, не раз сіпак згадали, не раз вуса підкручували та й дійшло аж до дітей.

- А що,- пита гість,- твоя біда - так Марусю величали - ще в тебе на карку чи вже кому другому на плечі сіла?

- В мене ще, та, мабуть, і до смерті не скину.

- Хіба що?

- Немовби й не знаєш, що хрону й собака не нюхає. А вона гірш хрону в носі.

- Як-то гірше?