Оповідання та нариси - Свидницький А. П.

- Ото це! - каже хлопець,- така пора настала, що треба було ожити, то ви й ожили. А попереду вас не було, і ви були неживі.

- Коли ж та пора була, коли минула? Як це діялось?

- А так,- хлопець каже,- пан поїхав собі на полювання, а прийшов додому,- дитина знайшлася - хлопчик, як качав. Пан зараз же почав того сином звати, набрав хлопців і казав сині годувати. То цей хлопчик був ви, а то ми, а то ваш папонька - пан. От і вся штука. Більше я не знаю і не питайте.

Не задовольнився панич, ходить, думає та й видумав: «Може, воно так і справді є, що я виріс, як гриб, а вони мають якусь маму; бо вони невільники, а я пан, та нащо мені мама? Та, й що воно таке та мама, що я її не знаю і ніколи не бачив? Мабуть, у мене і справді мами не було й нема. На щось воно і мама якусь...»

Так і забув, і повірив, що пани з землі виростають, як гриби, а люди то ні,- якусь маму мають попереду. А вона десь їх бере, щоб пани мали ким послуговуватись... «Мабуть,- видумав панич,- мама, що вони називають,- то чи не доля панська часами абощо, коли дбає, щоб панам па робітника не збувало...»

От вже паничеві і вуси засіялись, далі вже таки й густенько зачорніло попід ніс, як приїздить батько в ліс. Поговорив з паничем і побачив, що він не тямить світові ладу, та й давай підбріхувати, що пан, каже, зовсім друге діло, а не пан зовсім друге. «Ці мають маму,- каже,- а та мама, як коробка, що в ню треба сипати що-небудь - от зерно абощо - так і мама. А пани мами не потребують; вони й без мами родять».

- А без батька? - панич запитав. Пан гикнув, а хлопець підхопив: «Ого-го-го! Скільки панів без батьків на світі!.. і град би їх не перебив, що по місті собак душить».

- Зась, дурню! - гукнув пан,- тебе не питають! Без батька,- каже,- бува пан, як батько вмре.

- Ага,- озвавсь панич. А хлопець каже: «І я так думав сказати, що як умре пан, то панич і без того вродиться - без пана,- без батька нібито, так собі бува падалишний, самосійка, значиться».

- Гляди,- каже,- свого носа, бо втру,- гукнув пан. Хлопець шурнув у двері, а пан почав далі щось там городити та все на свою руку горне. Але думає собі: «Треба ж таки йога з лісу колись вивести, бо не сьогодня-взавтра очі заплющу, тоді що? З торбами піде, чи що? А села ж як?» То й казав коні запрягти, взяв сина і повіз просто до міста.

- Куди ми їдем? - питає панич.

- До міста, сину,- каже тато.- Ти ще не був у місті - побачиш, які там дива! Коники повироблювані, песики не живі, а як живі брешуть, креміння, кресала, що багаття крешуть, тютюн, всякі крами, всякі ласощі... Сказано: в місті.

А панич так слухає. «Ото,- думає,- надивлюсь на ті дива! налюбуюся, які-то вони, що я їх зроду не бачив».

От і до міста в'їхали. Панич все розглядає та розпитує: «А то що? а то? а то?» Батько все розтолковує і завів аж у крамницю - то-то йому подобається... Да йому все подобалось - і то гарне, а то ще краще, а то ще. Купувати ж нічого не купує, тільки ріжків щось з хунт купив, і то сам батько.

Так проходили вони до самісінького вечора, що син все розпитував, а батько все розтолковував. Поки ж було тісно, як на ярмарку - сказано, то нічого; да от і сонечко сіло, на ярмарку зрідло, і так гарнесенько надворі - ні пече, ні холодно - саме гуляти. То панства й висоталось на місто, наче з рукава його висипав. Та все такі повбирані - куди-куди! І панянок гурточок іде - хороші, як ягідки, да перещеплені, як оса, на стану погойдуються. А панич і завважив й та й розглядає.

- Овва! - озвавсь батько і каже: - Тікаймо сину! - і майнув собі.

- Чого, тату, втікати? - промовив син, і собі за батьком, аж підбігцем.

- А он! Не бачиш? - показує на панянок.

- Та я бачу, тільки не знаю, що воно за диво таке.

- Покуси, сину, покуси! Втікаймо!

І пішли. А панич все приглядається, аж стає та придивляється, і заговорив:

- То це ті покуси, тату, що ви говорили мені?

- А це, сину! - озвавсь пан,- то від них все зле на світі.

А син озвався:

- Хоч вони й покуси, папонька, а проте хороші собою. Дивіться - які чорноброві та білолиці! А як бадьоряться!.. І щось жебонить собі - га-а-а!.. Папонька! Чи бачите? І сміється - га-а-а!..

- Та я вже бачив їх не раз! і знаю, що вони й гарні, і все. Спочатку навіть і добрі видаються, а як уже спійме й в свої руки, то и годі не знає - мучить.

Панич слухав і не слухав; його все кортіло зачепить покусу, та не знав як. То він і заговорив до тата:

- А їх,- каже,- за гроші можна достати?

- Чому ні!

- То купіть мені! - кинувся панич, як опарений.

- Цур тобі! А це нащо? Ото це! Для чого вони тобі?

- Одну лиш, тату, я більше не хочу! Оту чорноброву, що біле личенько та карії очі.

«От тобі й вивчив! - дума собі тато,- пропав хлопець, та й годі...» І ходить сам не свій, мало не плаче, а син все своє та й своє: «Купіть, папонька, покусу...»

Що тут робити?! Завіз батько ізнов до лісу та ще строгіше заказав про жінок не говорити. Да панич і сам про жінок не згадував? А все лиш про покуси, про дівчат, значиться. І таки женився і жив, ще й куди як добре!..

Отаке-то диво цей світ! Що б, здається, хлопцеві обійтись? І батько на те ж вчив! Та