Оповідання та нариси - Свидницький А. П.
НАРОДНІ ОПОВІДАННЯ
ПРОТИ СИЛИ НЕ ПОПРЕШ;
З ЧИМ РОДИВСЯ, З ТИМ І ВМРЕШ
I
Хороший цей світ, не надивитись, не налюбуватись на його, такий хороший. Широкий цей світ! Ні кінця, ні міри йому немає, хіба бог один знає; а біди в ньому, аж тісно: де ступиш, то або наступиш на псявіру, або спіткнешся; а минеш одну, друга нагибає, як не десять за одною. Хороший цей світ, та погано жити в світі. А хотівши вигнати біду з світа, треба попереду звести страшний суд, аж він вижене її; бо перепалить, переварить ввесь мир і всі закутки. Аж там біді кінець! А тепер!.. От нащо вже жінка! Приятель до гробу!.. А піди ж! Як опіє біда жінкою, то й болячки не треба: сотому заказуєш - «не женись». Дивлячись на тебе, другий і собі каже: «не женюсь»; а, не хотячи, спізнається, не злюбившись, повінчається і самохіть живе з жінкою, що ввесь вік проголубкаються. А той і любиться, а жениться, то й світові не рад. Третій, збоку дивлячись, не знає, що думати, що й казати, хіба тільки, що кому в чім біда судиться, то все минеш, а того то вже ні.
От, для взору, жив собі пан в селі, як чашечка в меду, ні горя, ні біди не знав, а був собі панич. Батько вмер - ще він блазнюком був; та для пана це байдуже: з грішми і без батька долю знайдеш. А ще, непричком, як тепер! Гроші лучче за батька до пуття доведуть... Так і він. Вивчився, які-то ще в давнину й науки були! От умів підписатись та сяк-так по друкованому пролізе, то і вчений уже. Собою був парубок статний, багатий і добряча душа! То кожен батько, що мав дочок, наставляв на нього пазурі. А він все перебирав і вибрав таке лихо, що й каміння гризе. Правда, хороша була, хоч кури! Брова чорна, стан високий, лицем біла, голосиста, а коса руса, як шовкова, аж влискується. Хороша, та й годі. Та істне торішня писанка, що зверху хоч цілуй, а всередині і сокирою не втешеш, та ще й носа затикай. Як пізнала його натуру, що м'який собі чоловік, то й прибрала в свої руки, а сама гайда по садку з паничами. «Гуляла б собі! Ну, гуляй, коли тобі забагається! гедзкайся! та нащо ж надо мною збиткуватися?» - каже було пан. А паня поб'є-поб'є та ще і в льох замкне; нагодує оселедцями та в'ялою рибою тощо і пити не дає. Поверх всього ще й сама сяде перед льохом на дзиглику та й виспівує - та ще так гарно, що й соловейка глушить! да все таких підбирає, щоб йшли проти чоловіка, що він назаперті, а жінка на своїй волі дознає всякої долі.
От так, як бачите, він сім літ бідував. Ні дітей не було, нічого аж на восьмім року послав господь сина. Зараз мати на мамки його віддала, а сама по-давньому догори головою пішла. Вже тільки чоловіка не замикала, а приставила до дитини: «Доглядай,- каже,- мого сина, бо як буде плакати абощо, то кожну сльозинку його на тобі десятками відіб'ю!..» Горе бідному панові, та й годі! І кінця не видати.
Сидить пан, дитину колише. А надворі аж дух радується: прийшов березозоль 98 і весну за собою привіз. Сонечко гріє, береза зеленіє; Біг розіллявся - ліси позаймав, що чуть верхи видно. Теплого Олекси вже минуло, і великдень на воротях став. Добрі люди давно вже посповідалися й забули, а паня тільки до сповіді тоді задумала, та ще й на той бік забаглось її.
- Не їдь, жінко, бійся бога,- пан просить,- а то ще дитину осиротиш.
- Говори, Грицю, богородицю... Ти своє знаєш, а я своє.
Замовчав пан, а паня казала коня запрягати та й поїхала... Треба знати, що в тім селі порон не ходить, бо не було прикмети на пристань, а ходив вгорі верстов за п'ять проти води, вже в другім селі і в другім панстві. На цей перевіз і поїхала вона. На тім боці засиділась у ксьондза, що ген-ген сонечко з полудня звернуло, як прийшлось додому збиратись. Хурман просить: «Не їдьте!» Ксьондз просить, а вона: «Поїду та й поїду!» Це не те, що дитина слухняна або крепак нещасливий, що не їдь, то й мусить послухати; це була паня та ще яка! й богові з дороги не вступить було. Да поки зібралась, поки що, поки за дільниці 99 виїхала, то й сонечко спочило; поки на великий шлях вибились, то й зовсім смеркло. Трохи ще й приморозок взяв, як то весною буває, що саме погано їхати. Брьохаються вони; а місяць пливе по небі, присвічує та наче осмішкується, що такою бідою їдуть, аж іскрить, присвічує. Спускаючись до пристані, заїхали вони в тінь - по той бік Богу скала-гора, дерев'я зовсім місяць заступили, якось так, що тінь б'є аж на цей бік да навскіс, клином; гора така - щовб.
- Подавай порон! - гукнув хурман з пристані, і луна розійшлася: «-ай порон,- озивається, -ай порон...» Сумно стало хурманові, тяжко йому на душі!.. У як у ярмо лізти, так йому на порон не хотілося, наче його душа вже чула. А пані собі розляглась - все любила з облігами - і байдуже їй.
- Подавай порон! - гукнув хурман другий раз. Заманячіли по тім боці, і чути - шости грюкотять. А Біг пливе собі та береги лиже, аж запінився.
- Злізьте, пані,- заговорив порончик, як з'їхали вони на порон.- Тепер година,- каже,- небезпечно.
- Зась! дурню,- гуконула пані,- гляди свого носа, а мене розуму не вчи.
- Пані! Час на часу не стоїть!
- А звісне діло, відказала вона,- що не стоїть час на часу: от і ти - то не битий ще, а не замовчиш, скажу нагаями дати.
«Хай же тобі цур! - подумав порончик.- Я своє зробив,
