Оповідання та нариси - Свидницький А. П.
- То твоя жінка добро? - підхопили ті.
- А щоб ви знали...
- Ха! ха! ха! - засміялись, аж ворон в садку полякали.- Ніщо казати,- око бачить,- додали,- що Маруся добро, як табака в оці.
- Дай, боже, кожному доброму чоловікові таку жінку, як вона в мене. На долю не нарікав би.
- Да ти, мабуть, або сам недобрий чоловік,- озвались ті,- або вже й смак стратив та не тямиш, що то за добро в світі; бо ми, хоча й, може, і не добрі люди, а таких жінок, як твоя, і ворогам своїм не зичимо.
- Бо то ви, а то я! бо ви ж не знаєте моєї Марусеньки; тим так і думаєте, а як спізнаєте, то в другу заграєте.
Так слово по слову дійшло аж до закладу.
- Добро,- каже цей,- хоч-то воно й не годиться, а йдім і в заклад. Чия жінка слухняніша,- додав,- тому кожен по селу.
- Добре,- озвавсь тесть,- і я стаю до спілки.
- Добре! - зяті кажуть. І руку перебили.
- Тепер посилати за жінками,- каже муж Марусі,- котра прийде сюди, як вона в купальні, тої грало.
- Проба неабияка,- озвавсь тесть. То всі, хочу не хочу, на то пристали.
- Починаймо ж знизу,- каже тесть. Та й післали за найменшою. Пішла дівчина:
- Просить вас пан, щоб ви прийшли до них, як тут ви єсть. А пани під липою всі чотири.
- Піди ти до біса із своїм паном! що він, чи тепер здурів, чи зроду ума не має. Скажи йому,- каже,- шо він самошедший.
Пішла дівчина і принесла звістку, що не хочуть, ще й самошедшим нарікали.
За другою пішла і теж принесла, що не хочуть, ще й самошедшим нарікали.
- То ви, значиться, вже програли?
- А ти, думаєш, не програєш? Коли наші сварилися, то твоя битиме.
- Зараз вивіримося.
І післав дівчину.
- Піди,- каже,- моєї попроси, щоб прийшла; кажи; що мені конче треба її зараз.
Не зразу дівчина й відважилась на таку штуку.
- Що ж? - кажуть пани.- Скажи та й тікай; твоє діло таке: чужа воля закон.
«Воно так,- подумала дівчина,- закон - то чужа воля, а покута - своє тіло». Зітхнула і постьобала по тій стежечці третій раз.
- Ідіть уже ви,- каже до Марусі,- вже ваш пан та прислали по вас,- а ноги наставила, щоб дернути, як що до чого.
А Маруся, начебто й не до неї пилося, питає:
- За мною?
- Еге ж! - відповіла дівчина.
- Зараз,- каже Маруся і вилазить з води.
Дівчина думала, що вона вже так і вмотається в коси; то вже і пелену підібрала, щоб не було перешкоди.
- Що се? куде се ти? - заговорили ті сестри, як побачили, що Маруся з води вилазить.- Вернись.
- Ні, не вернуся,- відказала вона,- коли чоловік прислав, то, мабуть, не для ради цікавості; да хоч би й так, то що ж...
- То на сміх, на потіху,- кажуть ті,- мабуть, уже не по повній хильнули.
- Вже то він знає, що робить. Як сміятимуться з мене, то через його, а мене шануючи, і його шанують.- Сказала і пішла вздовж садком.
- Цур її! що се з нею такого? Попався, жучку, панові в ручку.
А Маруся думає собі, йдучи: «Як не піду, то як іще почне колисати; то хай йому всячина».
Ще здалеки побачили пани, що йде вона, чоловік і кива: «Вернись! вернись собі!» Вона й вернулась до купальні.
- А що? - заговорив її чоловік, чия жінка слухняніша? хто виграв?
- Ми програли,- заговорив старий, та й до тих,- и давайте по селу.
Говорить старий як годиться, а на серці, немов млинський камінь, лягла тяжка дума: «Чи не попалась мишка в котячі пазурі, що така слухняна стала». І могорич йому в пельку не лізе, що пили за її здоров'я.
Первим ділом постановив собі старий випитати в дочки, що воно таке значиться, і десь в закутку й питає:
- Що? Який твій чоловік?
- Такий добрий,- каже,- такий розумний, що дякую богу та й не надякуюся.
- Чого ж ти та зм'якла?
- Ет! - каже,- й не питайте; мені й самій чудно та дивно, чому я попереду не така була; а яка була - і спогадати соромлюся.- Та й пішла до гурту.
Так і бенкет пройшов, що ніхто нічого не довідався, так і роз'їхались, що ніхто нічого не знав, хоч як голови ламали.
Поїхали ті два сопучи, а цей із своєю жінкою, як голуб з голубкою.
Дорогою вона й запиталась:
- Що це ви посміятись хотіли, чи що, що посилали за нами до купальні?
- Говори! - каже він,- ти й не знаєш, що там було, і не здогадаєшся, як добре зробила єси, що послухала... Ото на тобі, читай! - І дав папери на ті виграні села. Взяла вона, прочитала та й віддає йому і каже:
- Ото будуть каятися!..
- Я думаю! Як же й не каятись.
- Добре ж ти, голубе мій, казав, що я недоколисана була!.. Мабуть же, ще й ті недоколисані, що не слухають своїх чоловіків!.. А я, то поки життя мого, слухатиму тебе, як божого гласу. Як то добре, що ти доколисав мене!..- І аж поцілувалися...
Дивіться, мами! доколисуйте ж! Бачите, як Маруся рада, що вже доколисана стала... А в нас багато! багато є ще недоколисаних, тільки самі не признаються, чоловіки не здогадуються, а паніматкам байдуже...
________________
ПРИМІТКИ
ДВА УПРЯМЫХ
Вперше надруковано в газ. «Одесский вестник», 1869, 29 березня, №41, під криптонімом «А. С.» Передруковано в газ. «Киевлянин» (1869, 8 квітня, № 41) із