Оповідання та нариси - Свидницький А. П.

- Бач його, який сам доколисаний! А тебе колисати?

- Мене не треба, бо я не вередую, як ти - стало бути і доколисаний.

- Добре-добре! хай буде по-твоєму - що ти доколисаний, а я ні,- нехай буде й так.

Так моїм панам і день минув, що все одно до другого бундюжились та ходили, носи поспускавши, як індики! А ввечері й колиску принесли, мірою на паню, окована; гарна, ще й навели палітурою з покостом. Заплатив пан, а колиску казав заховати, поки пані знов розходиться. До цього щастя не довго було ждати! На ранок, чуть зоря забриніла, пішла содома у дворі; і панові поспати не дала, і вартівників познаходила, курей навіть пополохала! не то що.

- Хлопці! - гукнув пан. Зійшлися хлопці. Він, ще й не вбиравшись, вийняв скілька простирал, ковдру (одеяло) й та казав попруги тощо на вповивач позшивати, та и паню, гарнесенько вповивши, і в колиску положили. Ще тільки й пан вповивач готував, вона и питає:

- Скажеш роздягатись чи таки зовсім зо всього розібратись? - Так, значиться, на кпи.

- Нащо мняти шовк! В сорочці впів'ють тебе, голубко моя.

Вона й роздяглася до сорочки і сіла та й давай матіркувати, що нехутко з пелюшками справляються. Як простелили одно-друге простирало, поклали подушчину тощо, то пані лягла і руки простягла; почали вповивати, а вона давай ногами фацукати: «діти,- каже,- не мовчать, то й я не буду».

Сміються хлопці, регочуться і все вповивають - муцуються, аж чуби милом стали, а пані дригає, та й годі. Як дійшло до того, що їй, голубці, вже тільки голова зверху, то бодай плювала, бодай кусала, кого достане, а норову не кидалася. Як вповили зовсім як годиться, тоді вже взяли дитину вчотирьох і поклали в колиску та й давай колисати та приспівувати всіляких пісень, що до того йдуть: і «коточка» співали, і «дрімоти»... А пані все плює та свариться. Та що вона плюне, то хлопці й дражняться - панову волю чинили: «Яка ж недобра дитина! ще й плюється!..» Що вона залає, то вони ізнов дражняться: «Дивись, бра! - кажуть,- як наша дитина говорить,- немовби старе. Ану ще так! а ну!...» Та все колишуть та співають... один втомиться, то другий стає. Сварилась вона, поки сварилась, а далі й перестала, бо голова закрутилась - вона й заснула. Тоді хлопці посідали і ні шеберх,- тільки сидять собі, як коло дитини, та поколисують, як пані поворухнеться. А пан пішов на пекарню, казав молочної каші наварити для тої дитини, що то хлопці колишуть.

Первим ділом пані почала сваритись, як прокинулась, щоб розповили, а як її не послухано, то давай вона плювати - аж голову підносить, щоб прямо в лице попало. Ці хитрують та регочуться, аж луна йде по покоях; а вона, аж луна стає, свариться, клене всіх на чім світ стоїть - і себе, і батька й маму; і все шарпається, щоб руки визволити. А хлопці не дають, колишуть, гойдають. «Ай! ай!» - почала пані на все горло, як її докучило за кожен раз жахатися. Прийшов пан:

- Чого ти, голубко моя?

А паня як води в рот набрала.

- Чого вона розходилась? - запитав пан хлопців.

- Не знаєм,- кажуть вони.

- Ну, котю, чого ж ти хочеш? - знов питається пані. А вона ні пари з губи, тільки плює на кожного.

- Хочете ви, пане, щоб дитина в колисці та сказала, чого плаче! Мабуть, каші хоче абощо,- заговорив хлопець.

- Мабуть, чи не справді,- пан каже, і послав за кашею. Принесли й кашу молочну, і мисочку, як для дитини, і ложечку, як дітей годувати. Пан став над колискою, студить і примовляє:

- О! моя красна жінка! Вона не буде вередувати, а буде їці, їці буде моя люба! Вона каші хоче та й вередує... Зараз дам і каші. Роззяв же рот, ну! ну, котю! касі! касю-ні!

І що він підведе ложку до губи, то вона плюне на нього та й відвернеться. А з очей її аж іскри сипляться. Облилась тою кашею! І за шию потекло, і груди обляпала, а таки й не покушала.

- Е! не їсть! - каже пан,- мабуть, чи не слаба! Треба роман-зілля настояти... А ви тим часом колишіть,- каже хлопцям і пішов з хати. Почали хлопці колисати та приспівувати, а пані ізнов вередувати.

- Та спи ж бо! е-е-е! е-е-е! - один співає. А другий:

- Ну, котю! спатки ж бо! О! гарна наша панійка! Вона буде спатки! Спатуні буде наша пані!.. Ой то ляля! бити хоче... Я ж її дам!..- і буцім б'є: «А! а! а!» - так по колисці рукою; а другий: «Гм! - почав плакати.- А що, будеш?! Ото знай, вража лялю! Як то паню зачіпати».

Розсміялась вона на такі штуки, а після ще гірше розсердилась.

Так колисали паню скілька день, що вона й ріски в губах не мала, і все сміялись, а вона все вередувала. Далі почали хлопці вговоряти, що як не буде їсти, то пан казав заливання зробити. Так то просьбою, то грозьбою вговтали паню, і вона казала принести їсти.

- Каші? - запитались няньки,- пан увсе позамикав,- кажуть.

- То й каші,- озвалась пані, аби збавитись від заливання. Та не лає свому чоловікові - не лає - ні! і в маму, і в тата, і на всі лади бере.

Принесли каші.

- Розповийте ж попереду,- лагідненько загомоніла пані.

- Що робити, браття? - няньки заговорили,- послухати чи ні?

Вагаються, значить; бо вже раз так було, що розповили на її просьбу, а після десятком зійшлися, щоб уповити; то тепер вже й поставали, не знають, що робити, що й чинити - хто, пригадують, опаривсь на молоці, той на холодну воду студить.

- Розпів'єте ж чи ні? - запитала пані.

- А ви ж, пані, не будете вередувати?

-