Маруся Богуславка - Багряний Іван

І тут Аті довелося трохи й здивуватися.

Розгулявшись, набравши найбільшого, так би мовити, душевного розгону, начальство почало співати... Спочатку хтось затягнув "По далінам і па взгорьям", — але не вийшло. "Забуксувало", пожартував хтось. Справді, подібне. Ніби кепська машина, почмихала-почмихала й стала. Випили. Ще випили! А тоді затягнули "простіших". І як же ж заспівали! На превелике Атине здивування. Равлики заспівали!! Ніби з одчаю, що та "по далінам" не вийшла, врізали іншої, "простішої":

Ревуть, стогнуть гори-хвилі

В синесенькім морі... —

найулюбленішої пісні міста Нашого.

Ата не може вийти з дива, як вони ту пісню розгойдали. Підпилий Сазонов (ніби підпилий) і собі підтягає смішним своїм московським "нарєчієм", бо мусить триматися цієї стихії, інакше будеш білою вороною. А всі інші тягнуть хіба ж так, по-козацьки. Як тільки Рогач почав цю пісню, зразу злізлися до гурту всі пияки й співали "записні", — Чубенко й Гаврюшка Цигип і ще якісь вусаті й безвусі козарлюги, знеосіблені щодо чинів і ранг, бо в самих трусах, і розамунічені командири військові, й так різні обкомівські "бюрократи", звільнені зараз від бюрократизму й від страху перед начальством. Гурт зібрався великий, і пісня гримнула на славу. Аж там на протилежному березі слухали й підсміювались "піддані" — "начальство співає!" "Здійснює місцеву культуру", "національну формою, соціалістичну змістом". "Чого сп'яну люди не втнуть!"

Сазонов, звичайно, співав дипломатично, достосовуючись до мас, — він все вірний собі — співає й пильно дослухається, що ж це вони такого співають, мерзавці! "Плачат, тюжат казачонкі!.." — підтягує він, а чого плачуть — невідомо йому, бо таки й випив добре. "Бач, в турецькій неволі плачуть! Ну, в турецькій, — значить, правильно, в буржуазній. Все правильно".

Павло лежить на брезенті, спершись головою на лікоть, посміхається "в вус", і підморгує Аті, мовляв, чуєш? Ата чує. Ось вони, равлики!! Ха-ха! Вилазять з мушлі!.. Вила-а-азять!.. Хміль ударив їм у голову й поробив їх співучими!

Ось вони гримлять вже іншої:

А вже років з двісті, як козак в неволі!

Понад Дніпром ходить, викликає долю... —

щоби визволила їх, п'яниць, із біди. Смішно, такі здоровенні, пихаті й пикаті, такі великі вельможі і... просяться так слізно. А бідолашна доля їх визволити не може. Вона тонесеньким Цигиповим тенорком озивається, як з того світу, що не може, бо сама в неволі. Тоді всі підхоплюють понуро й грізно, сп'яну громоподібно, гримлять на всі легені і на всю душу:

...Гей, гей, у неволі,

У ярмі!

Під туррррецьким караулом

У тюрмі!!.

Сильно, дуже сильно натискають на "турррецьким", щоб часом хто не подумав, що під московським. Вони хоч і п'яні, але тут не дадуть маху. Воронь Боже! Що скаже Сазонов!

Чубенко-стариган дивиться на Ату через увесь брезент і посміхається, рикаючи октавою: "під!-ту!-рець!-ким! Кар!-ра!-ву!-лом!.." А посмішка та лукава каже: "знаєм, знаєм, дочко, під яким це ми каррравулом! Під сазоноським, от під яким! Він он, барбос, лежить і удає, що теж співає!"

Пісня виходить прегарно. Бач, вони-бо її знають, так би мовити, на пам'ять, бо співали з дитинства, а навчилися в батьків, а батьки в дідів і тому збитися не можуть. І диригента не потребують. Тільки зараз вони здатні її заспівати хіба лише отак сп'яну, коли всі гальма попустяться і супоня розсупониться.

Не співав тільки Страменко. Чи не вмів, чи на всяк випадок "відмежовувався", не хотів ризикувати, пам'ятаючи, попри весь хміль, хто він, де він і хто це там такий лежить он збоку в цивільному і теж "співає", ремиґає, водить щелепами... А може, не співав тому, що не мав сили, бо сила вся пішла в очі, які він дер на Ату, на таку променисто-розсміяну зараз, дівчину Ату, — не міг тих очей одвести. Тільки ж дівчина на нього — жодної уваги. Жоднісінької!..

Всі залицяння Страменкові скінчилися тим, що він понуро вихилив ще кілька чарок горілки та кухлів пива й пішов десь геть...

Співаки нарешті похрипли. І те сказати, коли-то вони співають, та ще так деруть горло, як сьогодні! Раз на рік, а може, й того менше... Після співу пили. їли. Знову пили... Знову пили... І скоро геть все з'їхало з копилів пристойності й сякої-такої культурності й покотилося в розгнуздану, нестримну пиятику. Новітні пуритани пустилися берега. Пустилися берега та й почали розгортатися у всій красі і величі... Здалися в полон Бахусові без жодних застережень... На кін вийшла бравада, пияцька нестримна бравада... хто більше може! Гриміли якісь безглузді тости... Літали якісь фрази. Якісь заспіви... Грала оркестра. Грали гармошки і патефони. Помалу з колективної засади святкування перейшли на одноосібну, або парами чи меншими групами. Людмила Богомазова понуро пиячила, оточена групою поклонників (здається, зібралися навколо неї чи не всі попередні шефи) — вони всі півлежали на килимах в позах римських патриціїв і пиячили, і фліртували. Десь йшли танці, власне не танці, а гасанина сатирів і німф, з погляду кожної ще не п'яної голови. А пісні перекинулися на той берег, в ліс, і гриміли там.

Власне, вони й спершу гриміли там, лише були тут віддалися луною.

Павло десь зник. Ата лишилась сама. І їй стало страшно серед п'яного хаосу. І бридко. Страшно і бридко. Голова їй боліла — від вина, і від сонця, і від недавнього сміху з цих равликів, який (сміх) так нагло перейшов в почуття страху і безмежної огиди. Хтось на неї пильно дивиться, ніби збираючись прийти на допомогу. Це Сазонов, — він лежить боком на червоному килимі, спершись на лікоть, й дивиться на неї пристально, не моргаючи; він увесь час пив, мабуть, найбільше, глушив горілку пивним кухлем, але зовсім не був п'яний. Зовсім тверезий. Він наче хотів щось сказати, але не рухався. Тільки по хвильці Ата вдивилася й побачила, що погляд його олив'яний, холодний, важкий. П'яний.

Голова Аті розболілася зовсім.

Шукаючи рятунку від того болю, вона пішла до берега, а тоді понад берегом вглиб острова, шукаючи подруг, щоби з ними щезнути звідси геть; піти десь і знайти хороше місце, та й шубовснути зі стрімкого берега в холодну глибоку воду — купатися. Захміліла голова паморочилась. Так ідучи, почула дівочу пісню й направилася на неї. Співали тихо якісь дівчата. Чути, як плюско-талися й гуртом воркотіли якусь нечувану для Ати досі пісню. З вимови й з манери співати — це прості сільські дівчата. Мабуть, Доброславівські. Купаються на тім боці й воркочуть замріяно:

Як ішли воли

із діброви,

А овечки з по-о-ля...

Та й розмовляла

дівчинонька

З козаченьком сто-о-оя...

Ата зупинилася й завмерла зачудована. Така прегарна пісня! Крізь очерет, як крізь сито, видно мерехкотняву дівочих тіл і сліпучих зайчиків по воді, що танцюють в такт пісні, гойдаються з нею:

Ой, куди їдеш

та й від'їжджаєш,

Молодий коза-а-аче!?

Та за тобо-о-ю ж,

бурлакою,

Дівчинонька пла-а-че...

А в голосах зовсім не плач, а задумливий смішок дівочий і дівоча мрія.

Ата ступила ближче — і раптом закам'яніла: побачила Страменка! Він лежав на піску в очереті, розпластавшись, і був зовсім нерухомий, лицем униз. Ата злякалася, думала, що він мертвий. Може, від сонячного удару! Та придивилася... І вся згоріла: Страменко лежав на череві й пильно видивлявся в бінокль крізь люки в очереті... Він так був заглиблений в споглядання, що нічого не чув і не помічав поза тим, що бачив на тім боці. Ата вся тіпнулася від обурення, від сорому, від огиди...

— "Санін!!" — раптом спало їй на думку. — "Готовий Санін!!" — Згадала, що це арцибашівський Санін отак підглядав дівчат на купальнях... А ці там, на тім боці — прості селянські дівчата, значить голюсінькі купаються, бо купальники існують не для них, де-бо їх знайти!.. Скажи, яка розкіш для декого, виходить, цей недолік епохи!.. Бр-р-р!.. Так само згадала, що арцибашівський Санін після таких сеансів розповідав потім усім своїм знайомим про пікантні спостереження... Чи й цей розповідатиме? Напевно ж!

Яка мерзость!..

Ой, куди їдеш, та й від'їжджаєш,

Молодий козаче?!

Та за тобою ж, бурлакою,

Дівчинонька пла-а-че...

Яка мерзость!.. З огидою поточилася назад. Навшпиньках. Хотіла крикнути дівчатам, щоб розбігалися там, але язик отерп від думки, що прозрадить, що вона все бачила. Помалу обійшла це місце, де такий великий стовп суспільства займався ділами державної ваги. Пішла геть.

Вона пройшла ще трохи берегом, як раптом почула тихий басовий смішок і якісь репліки, теж в очереті. Боже! Та тут за цими павіанами й ступити ніде! І тут на череві, так само як і Страменко, лежало двоє мужчин голих, власне, в самих трусах, і теж дивилися в біноклі й тихо вимінювалися вражіннями. Так от для чого потрібні тут, на маївці пролетарській, цейсівські семикратні біноклі! Щоб краще бачити пролетаріат!.. Один з них був Добриня-Романов, він лежав, крехтячи, придавивши своє тугеньке пузце до колючого очерету, й цмокав язиком від захоплення, як циган на ярмарку... Вони подавали один одному такі репліки про спостережене, що Ата кинулась прожогом геть... Боже мій! То був один, а тут ще два! Три! Аж три Саніни! Три павіани! Ату опановує страшна огида й презирство від раптової думки, що прийшла в голову, — їй привиділося, що всі ті стовпи суспільства, що недавно так зворушливо співали, всі, в тому числі й старий милий дідуган Чубенко, розлізлися по очеретах з цейсівськими біноклями й підглядають дівчат і дівчаток, майже дітей ще, й мліють на мокрому піску... Бр-р-р!..

Інстинктивно підібрала якусь грубу сукувату палку й пішла з нею геть далі, далі, на безлюддя. Тинялася позагеттю, а серце билося з нестерпним соромом, з мукою...

Зайшла далеко. Сонце пекло, хміль знову почав розбирати... Ані Павла, ні жодної з подруг Ата не знайшла, зате знайшла гарне затишне містечко по довгій блуканині. І аж тут трохи заспокоїлась. "Зрештою, що ж тут дивного! Це ж такі равлики!"

Місце було дуже гарне — яскрава золота латка піску, висушеного й розпеченого сонцем, межи річкою й мальовничою сагою. Сага починалася зразу при латці піску, повна білих водяних лілей, латаття, ряски й баговиння і одгороджена високим муром очерету від всього дальшого світу. А ліворуч — річка. За річкою десь на тім боці купальники, але далеко. Тиша, затишок, спокій.

Тут нарешті можна відпочити й прийти до пам'яті!

Ата не була з боязких і тому почувалася на цім безлюдді прекрасно.