Маруся Богуславка - Багряний Іван
Все, чого треба боятися, лишилось далеко. А тут така дивна, така чиста, така благословенна природа. Піщана латка така гарна, як розстелений м'який, чистий килимок. Зумисне розстелений для неї... Ата простяглася на нім, приємно мружачись проти сонця. "Чарівний килимок, щоб літати в мрію". По якомусь часі розібралася, лишившись в самому купалевому строї, що одягла його ще вдома під суконку, щоб не носитись з зайвими речами, і почувалася як на сьомому небі від раптової легкості, від почуття справжнього щастя.
"Чарівний килимок, щоб літати в мрію"...
Лежала й вже сміялася з усього, чим хвилювалася, — яке все безмежно, безмежно дурне. Смішне. І всі смішні. І вже їх просто шкода. Почуття великодушної вибачливості огортає душу... "Равлики!"
Сонце поливає приском, як окропом, але вітерець легенько студить, голубить ніжно шкіру, торкає за приплющені вії, дуже приємно! Господи, скільки щастя є в світі для людини, а вони... Обважніла голова вже йде колом, під приплющеними віями крутиться веселка, така спектральна каруселя... Потім веселка стала пригасати, натомість розкрилася якась чудесна казкова панорама, дивна, феєрична...
Ата не зчулася, як і заснула.
А Павло ходив і шукав її всюди. Й не міг ніде знайти. Він ходив по острову, поглядав і на той бік у діброву, — нема ніде. Він не міг припустити, щоб ця хоробра й смілива дівчина просто утекла з такої почесної компанії геть, щоб цей, воістину відважний Ататюрк, панічно відступив з поля великих завойовницьких можливостей і забився грець його зна й куди на відлюддя й пливе собі в казку на золотому килимку.
Мабуть, вона розсердилась на нього, що кинув саму серед "дідів", та сіла на човна, та й майнула собі десь геть, може, й додому. Але це було би зовсім досадно і зовсім для нього сумно. Ні, вона не така, щоб принаймні не поглузувати з нього. Він навіть чітко уявляє, як вона буде з нього кпити... Тільки б знайти. Але де ж вона? Голова болить чи душа болить — не розбереш; але не від хмелю болить голова, він фактично майже нічого не пив, а від досади, що взяв і загубив те, ради чого сюди приперся сьогодні.
Хотів напитися пива, випив пляшку, а далі згадав дурнуватого того арцибашівського Саніна (щось він засів йому сьогодні кілком у душу, просто ідіотизм якийсь!), згадав, як той "син сонця" хлистав пиво, мов кінь, і йому перехотілося пити.
Проте від Саніна йому сьогодні не легко відчепитися.
Никаючи по хащах, Павло набрів на Страменка в очереті, при тій його "державній" праці. І наче його довбнею по тім'ї стукнуто: "Ну ось він і є! Санін!! У всій красі і величі!.."
Хотів гукнути Страменка й поглузувати, але стримався: "бугаїв не дратують!" Небезпечно! Та й — занадто велика цяця, партійна акула як не як. Не гукнув. Натомість саркастично і з великим пафосом продекламував у душі перед уявною аудиторією, де він би цього партійного попа (культпропа-агітпропа!) висміяв би і розніс в тартарари, вступ зі свого конспекта, квінтесенцію цілої тієї сакраментальної санінщини, — яскраві уривки книги, так добре відкарбовані в пам'яті: "Неизменно голая, неизменно возможная женщина стояла перед ним во все мгновения его жизни, й каждое женское платье, обтянутое на гибком круглом, полном теле самки, возбуждало его до болезненной дрожи в коленках..." Ха-ха! От, брат, ти який! Дивись, дивись, а потім будеш розповідати всім дівочі прикмети. Дивись, дивись!"
"Ночью ему снились сладострастные й солнечные картины, молодые и красивые женщины..."
Ще б пак! Після таких вправ! Ха-ха!..
"Невысокие груди, круглые плечи, гибкие бедра мелькали перед его глазами, и голова сладко кружилась в сладострастном восторге..."
От, брат, що "мелькає" в нашій культпропівській душі! Чорти б тебе взяли!
Чи ти ба! Як все пасує...
А Страменко сопів і йорзав, щось з азартом ловлячи в бінокль, й навіть не запідозрював, з яким презирством дивиться на нього пара очей; забувши про все на світі, совав по піску ногою, либонь, від "болезненной дрожи в коленках", тим стверджуючи, що "голова его кружилась в сладострастном восторге".
Так бач, чого в нього лежав "Санін" на столі! Божок! Ідеал! "Буржуазний" приклад для "пролетарського" наслідування. Тьху ти!.. Плюнувши, Павло позадкував геть, — Страменко почав зводитись, щоб десь, либонь, іти шукати інших об'єктів для "сладострастньїх восторгов".
Залишивши Страменка, Павло з досади пішов і випив пива біля буфету, а потім никав всюди, все думаючи про те ж:
"Он яке діло, га! Та так і до "соціалістичного", так би мовити, лупанарія вже недалеко! Авжеж! Туди би наш культпроп, порядком ідейного шефства, водив би на виховання наших юнаків, молодих і наївних учнів своїх".
В голові і на серці Павлові препаскудно. Либонь, від пива. З досади він пішов пити його ще. Засів у якійсь ятці, пив пиво в надії освіжити голову. Пив і думав:
"Цікаво, про що справді він там мріяв, той ішак, лежачи на піску черевом, га?"
І, немов у відповідь, зринуло знову в пам'яті списане з тієї книги, — мрія одного з її героїв про те, "как эта гордая, умная, чистая девушка"... — буде позбавлена ним честі і він потім ще й відстьобає її хлистом.
Тут Павло раптом схопився, як опечений, — він подумав про Ату.
Де ж вона, Господи!?
* * *
Аті снилося щось жахливе. Задихаючись, вона скрикнула й проснулась і — о жах! Сон не щез!! Щось тяжке й ричаще душило її за горло, навалилось на груди й дерло їх пазурями, затискало рота... Боже!! Страменко!! Страшний, волоокий, аж синій, задиханий... Він палив обличчя горілчаним перегаром й намагався смердючими губами впитися їй в уста, а руками хотів здерти купалевий стрій, зірвати його...
Він же вічно думав про цю горду, чисту й прекрасну дівчину, образ її переслідував його всюди, і от тепера він нарешті знайшов її — беззахисну, на відлюдді! В ньому заревів справжній звір, і він упав на беззахисну жертву...
Ата шалено скрикнула... Мельком побачила якісь перелякані обличчя за кущами, що моментально щезли, — боялися втручатися, напевне... Одчайдушно рвонулася і з усієї сили вдарила Страменка в обличчя й вивернулася. Але від ляпаса Страменко ще дужче спалахнув і аж завив, намагаючись вчепитися мертвою хваткою.
"Я ж тобі орден!., орден... орден..." — хрипів він, задихаючись. "Орррден"...
Ата шалено відбивалася, але вже мовчки, бо розуміла, яке це позорище, коли би збіглися люди, та що потім в змаганні з таким партійним вельможею вона не візьме гору... Раптом в одчайдушному пориві звинулася, як пружина, й з усієї сили штовхнула Страменка ногами в груди — штовхнула з страшною силою. Страменко гикнув і полетів у воду... Він упав у сагу, в болото, повне ряски й баговиння, і геть пірнув там, аж забулькотіло... А Ата схопилася миттю, пщібрала потоптану свою одежу, схопила рукою на однім плечі обірваний купальник і швидко пішла геть. Побігла. Біля кущів зупинилась — "Втопиться!" — але побачила, як Страменко випірнув, мов бегемот, з мулу і схопився за кущі... "Не втопиться! Герой... Ну й добре..." Подалася. Але не до людей, а далі, геть. До сліз розгнівана, до безтями ображена, обурена...
Страменко виліз з болота, пирхаючи й люто матюкаючись крізь зціплені зуби, — брудний, увесь в рясці; і бінокля згубив, — даремно він його шукав на березі. На березі валялись тільки дівочі туфельки, на які він зо зла наступав брудними ногами, заливаючи їх патьоками болота з себе... Таких дівчат в "Саніні" не передбачено.
Не знайшовши бінокля, він поплентався до своїх. Хміль йому геть вивітрився з голови, але він удавав п'яного, тинявся, як людина "ні до чого не придатна".
На острові, серед п'яних сатирів і німф майнув веселий шепіток, що нібито Страменко хотів скривдити одну дівчину... оту Дахно... Мужчини, хто чув, сміялися з безглуздя. П'яна качка! До чого можна перепитися! Жінки, як більш довірливі, обурювалися, але обурювалися з таємничої чутки, бо вона твердила, що лише "хотів", але "не вдалося", і тому обурювалися. А одна, така партдама Клавдія Орлова, спересердя почала навіть бити пляшки:
"Подумаєш! Недоторкана!"
Здається, чужа чистота й честь дівоча її страшенно кривдила.
Та швидко було сконстатовано, що нічого подібного, — Страменко спить собі в машині в холодочку, "п'яний як чіп".
Ату душив гнів і душили сльози, але вона не плакала, сльози стояли в горлі клубком — сльози безмежної образи.
Дійшовши до краю острова, вона перепливла річку, пройшла до водяних млинів і вже аж тут полагодила свій купальник. Потім випрала свою потоптану суконку й повісила її сушитись... А сама вся дрібно тремтіла в нервовій пропасниці: в очах уперто зринала страшна картина, й вона замружувалась і стріпувала головою, відганяючи кошмар. Серце раз по раз скидалося й калатало від відчуття чіпких рук на собі... Перемагаючи інстинктивний, панічний порив тікати далі і далі, вона стрибнула сторч головою з кручі в глибоченний вир, виринула на самій середині, пропливла вздовж і впоперек, змагаючись з шаленою крутією, а тоді, натомлена, вилізла на кручу й лягла над прірвою, щоб тут чекати, доки суконка висохне. Але як і висохне, то як же ж у ній, такій пом'ятій, іти додому!? І черевички вона загубила, чи забула там... на тім страшнім місці... Але бери їх дарма. Вона не піде шукати... Яка вона не була відважна й завзята, але зараз серце її бігло геть панічно... Намагалася з усієї сили бути спокійною й розважною, а серце утікало. Так, ніби кошмар тривав далі й вона ніяк не могла прокинутися... Що за безглуздя!.. Ні, занадто великий іспит для дівочих нервів, занадто! А ще більший для юнацької, романтичної душі...
Тут Ату й знайшов Павло. Він прибув запалений, засапаний і страшенно зрадів, побачивши її здалеку. З собою приніс її черевички, знайшовши їх на березі, на золотій латці... І приніс також бінокль, знайшовши там же в траві... Почувши безглузду поголоску, що прошелестіла в якійсь компанії, він перелякано оббігав усі кущі й усі урвища, — черевички знайшов, а дівчина як у воду впала.
"Я думав, що ти втопилася!" — пальнув неопанований від шаленої радості, що бачив Ату живу. Так і пальнув просто на "Ти" і аж тоді похопився. Але Ата цього не зауважила. А на репліку тільки мляво посміхнулася... Вона зовсім не збирається топитися, хоч і сидить на дуже зручному для цього місці.
Павло всівся на траві й поставив черевички біля її ніг.
