Маруся Богуславка - Багряний Іван
В час великого горя ту чисту й святу віру, немов ясну свічечку, запалила в моїй душі одна бабуня...— пауза. — А коли вона померла, я, дитина ще, стояла над її могилою з тією іскоркою дивної віри в душі й думала пройти з нею крізь все життя... — пауза. — Але та іскорка швидко й погасла... В бруді життьовому та іскорка погасла... — пауза. — І погасили її ви, отакі от... як ви! — кивнула до "пророка", — черваки, нездібні на подвиг і жертву, нездібні на великий приклад... а лише на пусте крякання шаманське...
— О маловіри! — рикнув дідуган патетично.
— Почекайте, — взялася Ата за голову. — Ви помовчте, отче. Я скоро піду, й ви так і не будете знати, хто ж я і чому я така... А ви про це мусите знати... Доложите на небі і скажете за нас слово... Ні, ви не кричіть, бо Бог не велів ... Чи, може, Бог велів вам на нас кричати?
"Пророк" був заскочений такою мовою. Він справді хотів кричати, ворушив щелепами й тряс бородою, але Ата, її тон, іскра щирого болю в її голосі не дали йому кричати.
— Ви вірите по-своєму — це добре. Але чого ви скіпаєтесь до мене, й кричите, й топчетесь по душі, й хочете конче вивернути ту душу, й вже розпинаєте?.. Гаразд, я скажу це вам... — Ата аж заломила руки на грудях, хруснувши пальцями; Ольга схопила її за плече по-передливо: "Не треба! Ходім!"
"Ні, вони мусять це знати... Цей саморобний "апостол правди" мусить це знати... Навіть коли він сексот Сазонова!" — І заговорила голосно, збираючись таки вивернути їм свою душу.
— Ви хочете знати все... І ви хочете знати, чому я ходила до церкви. До речі, мене про це питали вже деінде, інші, і теж новітні апостоли й пророки... Ходила... Ходила... І не тільки я, а й душа моя розчахнена... До сліз... до розпачу... Е-е... — Ата враз махнула рукою й замовкла. Потім зітхнула:
— Нехай я вам це розповім колись. Нехай колись... На тім розмова нагло й урвалася. Ата урвала її.
Та цій обіцянці таки суджено було здійснитися — цій розмові суджено було продовжитись і закінчитись згодом. І то якраз з цим несамовитим волооким "пророком". І то в обставинах таких страшних і таких незвичайних, яких ніхто не міг би ніколи передбачити.
Їй легенько паморочилась голова від хвилювання й страшенного напруження волі. Враз вона наче пірнула в інший світ — їй привиділось, що в дверях стоїть Петро Сміян... Обперся об одвірок і вже так стоїть давно й слухає... Обернулася... Ні, це тільки привиділося. Протерла очі — нікого в дверях нема, лише в сінях просунулась чиясь тінь, чиясь постать поуз двері й щезла...
Дощ і гроза надворі перестали, в вікно ударило снопом сліпуче проміння вечірнього сонця... Опромінена Ата думала про Петра... Шкода, що його не було тут. Цікаво, що він сказав би?
Та його не було, й Ата навіть не могла уявити, що він тут сказав би. И чи сказав би щось взагалі.
Зітхнула й помалу рушила геть...
А як уже відходила зі своєю подругою, до неї підійшов Данко Шигимага, зніяковілий, розгублений, опритомнілий і тихо запитав тоном вибачення:
— Ви на мене гніваєтесь?
— За що?
— За "горб на душі".
— Ну, що ви! Горб же є! Є горб на душі!.. В кожного є горб... Коли не свій, то чужий...
— Або равликів
— Що?
— Нічого.
XXVI
"Я бачив, як вітер березку зломив..."
"Я бачив, як вітер березку зломив..."
З популярного вальсу
Була велика маївка... Радісна маївка, що скінчилась для декого великою печаллю.
Маївка ця мусила бути, як і належиться, ще в травні, але було холодно, не було погоди, якось так випадало, що кожна неділя зіпсована дощами; та оскільки в цьому місті маївка — річ традиційна і невідклична, бо надзвичайної ваги подія, то її святкування не здіймалося з порядку денного, незалежно від календаря. Тим більше, що календар, як і все в цій країні, залежить від начальства, а не навпаки.
На маївку вибралося багато народу, а насамперед вся місцева верхівка, цвіт суспільства. Пішки й машинами, велосипедами й лінійками, і кількома автобусами, організовано й поодинці — все рушило зрання, немов на прощу, ген да-а-леко за місто, за п'ять кілометрів, на традиційну маївчану територію — в Шаманівку, в Доброславівку, на розкішні береги ріки, що впадає в Чорне море... по дорозі забігає в Дніпро на хвилину, а тоді вже прямісінько в Чорне море... Все рушило з запасами випивки й пролетарської їжі, з гармоніями, з балабайками, з гітарами й мандолінами, з патефонами, з дітьми...
Їхало кілька духових оркестр, сурганились по піску валки вантажних машин і просто підвід з вантажами місцевої торговельної мережі: з "пролетарським" пивом, з "пролетарською" горілкою, з "пролетарськими" винами, з "пролетарською" "крем-содою" й "лимонадом", що її колись місцева буржуазія називала гордо "фіалкою", а простий нарід звав глузливо "панською шипучкою", — словом, з усім тим, чим багата ця країна, для таких от свят всенародних і всевипивальних (з горя й з радості), — все для ущасливлювання в найпростіший спосіб своїх вічно голодних і вічно натомлених трудящих. Але це ще не все для ощасливлювання. Найбільше їхало машин універмагів та церабкоопу із спеціальним крамом, необхідним, на думку влади, для кожного щастя: цим крамом вони "затоварені" безнадійно, бо мало таких щасливих нагод, коли в чаду щастя людині забракне тільки цього добра і коли їй в тім чаду можна його втелющити: це тройний одеколон (який нормально в цьому місті купують тільки безнадійні п'яниці, щоб пити, коли забракне горілки), і інші парфуми, панські віяльця, люстерка, різні креми, помадка до губів, пір'я до капелюшків, вуальки, пудра в величезній кількості й всіх ґатунків, непарні "модельні туфлі" й черевики (парні давно розпродані по блату), парасольки, портрети всіх вождів, від Сталіна з люлькою починаючи, а найголовніше — стоси книг, безліч книг: повні збірки творів Леніна, Сталіна, Маркса й Енгельса тощо, історія ВКП(б), "Вопроси ленінізма" тощо тощо... Словом — все потрібне для прохарчування й утримування цивілізованої людини. Нормально це все додається примусово-добровільно до ложок, мисок, виделок, хусточок та інших, хоч і прозаїчних і примітивних, але край дефіцитних, рідкісних, а тому дорогих речей щоденного вжитку: одна ложка — одна пляшка одеколону (звичайно за гроші: ложка — гривеник , одеколон до неї — 10 карбованців); одна алюмінієва миска — один комплект творів Леніна чи Маркса; одна хусточка — два томи Сталіна й портрет з вусами на придачу, за гроші, звичайно. Це все зветься навіть на офіційній мові "примусовий асортимент", клас торговельної культури міста Нашого. Зараз завідувачі універмагів просто в творчій лихоманці: вони надіються "виконати й перевиконати плани", втелющити "під п'яну лавочку" в руки щасливим громадянам велику кількість того добра.
А там десь, на тій святочній території вже кілька днів працюють бригади теслярів, малярів, і так різних будівельників, — будуючи ятки, шопи для оркестр, для буфетів, трибуни для "ораторів" і лавки для начальства, дощаний поміст для танців, а головне — пишуть безліч гасел на червоній матерії...
* * *
Колектив театру вибрався теж на маївку.
По-перше — спробуй не вибратись! Спробуй зігнорувати різні витівки начальства! А по-друге — таж там можна дуже гарно відпочити й розважитись! На лоні божественно гарної природи! Намилуватись краєвидами й живими людьми! Нахапатись сонця! Надихатися п'янкого повітря! Накупатися до несхочу в прозорих водах їхньої прекрасної ріки, що все ж таки тече в Чорне море і в увесь світ! Вибралися й всі "дівчата нашої країни", і Ата теж з ними; з ними вибрався й старий Харитон, такий радісний і щасливий.
Молодь вирушила пішечки через бори пахучі, через піски чебрецем порослі й запапші до одуріння, через луки. Найбільше треба йти бором. Гарна путь в ранковій прохолоді сизим бором, наповненим запахом живиці й ультрамариновою синявою, попрострілюваною золотими сонячними стрілами, — бором, що виглядав, як храм, встелений килимом падалішніх шпильок соснових, переснований з якихось невидимих вікон пасмами проміння, із свічками юних пагінців на тих молоденьких соснах, що стоять нижче всіх, як панікадила чи поставці для свіч; місцями порослий травичкою й квітами-смолкою, такими зірочками червоними, на яких бринить ранкова роса й пасуться одинокі, найпрацьовитіші джмелі в сонячних смугах. Ті смуги тут, в півтемнім бору, особливо яскраві. Зовсім як у храмі, а вже зовсім як на тім образі церковнім, де намальований Голуб — Дух Божий. Десь у вершечках сосен проти сонця туркотить горлиця, і це особливо зворушує: дівчата настроєні на надзвичайний лад, — на любовний лад. Їм солодко завмирає серце й паморочиться голова, так хочеться летіти на крилах у казку й закохуватись, закохуватись... Як та горлиця. Вона ж туркоче з надмірної любові. І вони теж... туркочуть...
В чарах кохання моє дівування,
Хочу я вільно, як пташка, прожить... —
це попереду йдуть Люся Жабка, Матильда й Оксана Чоботар і напівжартівливо напівсерйозно несуть цю пісеньку, як прапорець. Несуть попереду. Муркотять, як три горлиці:
Батько зітхає, матінка лає,
Слава про мене недобра біжить...
По дорозі до колективу несподівано пристав Павло Гук, виринувши раптом з синяви бору, як вродився. Він ішов через бір навскоси босоногий, з черевиками на паличці через плече й з зарошеними голими литками — щоб не намочити штанів, він їх підкасав і так ламзав. Видно зумисне хотів перейняти цю групу. І перейняв. А вийшло зовсім "ненароком". Дівчата були дуже веселі з цієї зустрічі "ненароком".
Всім легко. Всім гарно. Це вже, мабуть, у людській вдачі так закорінене, що людину веселить кожна мандрівка. Мандрівка — ілюзія волі. В вічному стремлінні до ідеальної свободи людина відчуває в якійсь мірі здійснення цієї мрії, коли отак вирветься від усяких обов'язків і всіляких обмежень та умовностей і кинеться навпростець іти й іти, без стежок і без доріжок, думати, що хотіти, пустувати по-дитячому, підставляти груди під сонце й вітерець, забути про всілякі остогидлі приписи й норми поведінки, про обов'язковий набір слів і понять, про обов'язкове коло формул і фраз штампованих, і таких же штампованих жестів...
А за виразом Ати — це равлик вилазить з мушлі... Вила-а-а-зить... Сказати правду, так Ату і в цій маївці найбільше вабило побачити трохи тих равликів, побачити, як вони показуватимуть ріжки на сонячних луках і в дібровах.
