Маруся Богуславка - Багряний Іван

Ата ледь посміхнулася, але нічого не сказала. Лице її було змінене. Посіріле. Очі витріщені. Вона не плакала, хоч у очах і стояли сльози: дивилася тими очима кудись поза дійсністю, напевно, в жах пережитого. Уста міцно стулені, ледь-ледь тремтять...

Власне від того тремтіння Павла враз струсонув шалений порив: "Значить, правда!" Він схопився, мов підкинений пружиною, з явним і зовсім недвозначним наміром кинутися "туди", до "стовпів"... Але дівчина взяла його за руку й тихо потягла вниз. "Будьте коло мене", — звеліла ледве чутно. Павло покірно сів. Запал його згас від того дотику так швидко, як перед тим був спалахнув. "Справді, куди ж я побіжу! Робити галас з цієї страшної трагедії!? Безмірно помножувати її? І що то поможе? І хто те докаже?!."

А глибінь трагедії зрозумів серцем, дивлячись на це змінене обличчя. Який же ж і удар по цій ніжній дівочій душі!..

Мовчки, у великім нервовім напруженні дивився Аті в обличчя... Ата мовчала. Павло теж не настоював на розмові. Про що-бо тут говорити?! На дівочих руках великі синці — сліди завзятої боротьби з п'яним мерзотником... Ата, здається, вгадала німе, кричаще запитання в його погляді й скривилася в горду, презирливу гримасу... Скільки презирства!

"Ага, значить, все в порядку!"

Від серця відлягло, й Павло, вже посміхаючись, взявся направляти потоптані черевички, гарно вичистив їх хусткою. Потім простягся на траві й дивився на білий світ. Взяв бінокль і став у нього приглядатися на той бік, в далину... Так вони сиділи довгенько. Нарешті Ата взяла бінокль з Павлових рук ("це... редакторський" — буркнув Павло), покрутила його в пальцях, подивилася, повагалась... і раптом кинула його на середину водяної прірви.

"Амінь!" — сказав Павло, зовсім без жалю спостерігаючи, як той бінокль зробив параболу, і подумав: "А це ж, власне, я у всьому винен — з самого ранку кракав з тим Саніним! І накракав!"

Суконка висохла. Ата одяглась і тихо промовила до Павла:

— Ходімо звідси...

* * *

Коли завечоріло, вони поверталися додому. Ата пішла би була зразу ще завидна, щоб замкнутися в своїй келії, впасти на ліжко й виплакатися, але як же ж ти підеш у такій пом'ятій, невипрасуваній одежі і в таких поковерканих черевичках! Хоч Павло їх і направляв, але що з того! По них-бо злоба походила занадто брутально... Проблукали луками й полями, збираючи мрійні сині дзвіночки й ромени, поки завечоріло, а тоді вже рушили до міста. Тихий вечір печально опустився на землю, погасивши денне світило, втопивши величезне його коло червоне в сизій, фіалково-чорній каламуті далини далекої. Ата йшла пригноблена й нахмарена, великим тягарем придавлена. Жах минув, лишилась печаль і мука, може й від сорому нестерпного, пекельного. І туга. Павло позирав на дівчину скоса й серце йому тривожно стискалося; він боявся, щоби вразлива й занадто чутка ця дівчина, розторощена брутальним замахом на її честь дівочу й людську, й на її душу, чогось собі не заподіяла нині. Занадто вже великий тягар упав на неї, при її такій ніжній і скажено гордій вдачі. Хотів потішати, але що ж ти тут скажеш! Хотів розвіяти її печаль, зняти нестерпну душевну ношу, вернути їй безжурну усмішку й віру в людей і в життя, щоби унеможливити який-небудь безумний вибрик з її боку, але як ти це зробиш? ! Якими словами!!

Вони не пішли шляхом, вони пішли понад краєм великого бору, посинілого й таємничого, з тієї надлугової сторони, де мало хто ходить і вдень, а не то що увечері чи глупої ночі. Йшли понад краєм навпростець і часто зупинялися. Зупинялися й дивилися, обернувшись лицем на захід, на сліпуче-золоті хмаринки там, де потонуло сонце, на високу й фіалково-чорну сильвету гори в золотій авреолі від тих хмаринок золотих, що палахкотіли за сильветою, роблячи її особливо величавою, — дивилися й навіть не знали, що там ще один такий же стоїть і дивиться на ті самі хмаринки, оторочені прощальним відблиском сонця; один "маніяк", що втратив у цім житті все і навіть право ходити разом з усіма й відвідувати прямо разом з усіма веселі людські маївки.

З Доброславівки з синьо-рожевого присмерку ще долітали звуки оркестри, звуки вальсу, серед яких сумовитий баритон вів свою власну, журливу мелодію, як шовкову прошву... Серце само підставляло слова до неї:

Я бачив, як вітер березку зломив,

Коріння порушив, гілля покрутив,

А листя не в'яло і свіже було,

Аж поки за гору вже сонце зайшло...

Да-алеко, ледве чутно... Бархатно стелилися глибокі й ніжні звуки, — ніби з самої душі...

Іноді долітали й звуки інші, якась пісня чи голос... Там догулювали, до решти перепиті або й від кохання подурілі, найзавзятіші маївчане. Вони там плавали на човнах, а деякі, може, й просто лежали в кущах не в силі підвестися з хмелю й зорієнтуватися, де ж вони, що вони, як вони тут опинилися і в який бік світу білого їм треба б іти. Одні лежали, а інші галасували, розблукані по дібровах, по островах і так на човнах по річних, темних тепера й таємничих протоках. Там ще десь шумить маївка останнім шумом, погасаючи... Там воркочуть машини й стукають молотки, розбираючи вже не потрібні різні дощані балагани й ятки, вертепи п'янства й базікання. Але попри це розбирання, там ще догулюють ватажки: оті "перші й останні хоробрі" цієї великої маївки, її господарі; вони не здаються так просто... Павло уявляє ту, так добре знану, картину... Перепиті до зеленого змія, вони ще й ще п'ють — лежать на залитому пивом і горілкою й замазаному гірчицею брезенті і п'ють, понуро, зосереджено, тримаючи курс на те, хто ж переп'є всіх і вийде переможцем. Такий пияцький турнір! Темрява прикриває їх, і вони можуть, нарешті, по-справжньому відвести душу. А як уже останній ляже покотом на цьому лицарському турнірі, тоді їх повезуть, п'яних, і нерухомих, як колоди, їхні шофери й кучери — машинами урядовими й лінійками казенними — до міста, по хатах на спочинок.

Ата слухає музику далеку... Дивиться на далекий обрій, на величну сильвету гори. А Павло дивиться на її профіль і поривається щось сказати, та не може, боїться порушити мовчанку, та й, власне, що ж сказати йому! І замість того, вслухаючись у вальс, уявляє чітко знайому картину — завершення п'янки "останніх хоробрих", як вони в мряці смеркання на відлюдді доходять до крапки, завертають, згідно традиції, "пролетарську маївку"... Так було завжди, так і тепер мусить бути.

— Ну, — прошепотіла Ата, зітхаючи, зовсім несподівано й так гірко-прегірко, терпко-претерпко: — Чи... чи й тепер ви ще будете втягати мене до комсомолу?..

Мовчанка. Павло, кусає губу. Потім щось хрипить нечленоподільне про "засміченість", про "збоченість"... і уриває недоговорене. Ну, що він їй буде говорити ці небилиці тепер от, у відповідь на таке болюче зараз і прокляте запитання! А Ата й не домагається відповіді. Навіщо! Вона задала те сакраментальне запитання зовсім відрухово та й забула зразу про нього. Душа її не біля цієї проблеми.

Гора примеркає, темніє все дужче й дужче. Знизу, як з того світу, підіймаються тумани й стеляться пасмами, фантастичні, загадкові. Під туманами попід горою тією ще вібрує життя. Власне, не "ще", а воно там завжди вібрує, не погасаючи... На горі лиловіють урочисті й непроглядні хащі, древні, величаві, а в них ще древніші мури й башти з іржавими флюгерами... а навколо них спалахує сміх і вереск... Там молодість гасає по урвищах і лилових нетрях пралісу, шубовскає в воду з замчища і гоготить несамовито (як, зрештою, безліч віків тут гогочуть цілі покоління, опановані дикою вітальною силою й життьовою снагою)... Чи, може, то гоготить дикий козлоногий сатир, і то те його гоготіння тріумфально женеться за дівочим вереском, що розсипається дзвінким битим склом там, попід горою на купальнях...

Ата посміхається на той вереск дівочий далекий і зітхає:

— Я так люблю це все, цю мою прекрасну землю, що навіть найбільші паскудники не можуть в моїх очах і в моїй душі її запаскудити!..

Павлові робиться гаряче. Від серця йому відступилась тривога, бо це ж мимовільна відповідь на всі його невисловлені запити, на його турботу. Він бере Ату під руку, — бо вже вони рушають далі, — і Ата не противиться, оперлась покірно на міцну юнацьку руку. Павлові робиться й зовсім гаряче, аж млосно. Вони повернулися й пішли в темряву, пішли в глибину бору, перетинаючи його навскоси, навпрост.

Проблиск оптимізму погас, і Ата знову така, як і була, — печаль обступила її, як ця темрява. Вона думками не тут. Вона, напевно, навіть не відчуває, що сперлася на гарячу й тремтливу юнацьку руку, таку радісно-тріумфуючу, у якій кров запульсувала шалено, загуготіла, женучись як той, сповнений полохливого щастя, дівочий вереск там, по діброві... Нервово вичерпана до решти. Байдужа. Апатична. Рука її холодна й вогка, по ній зрідка пробігає легенький трепет, як згадка, як відголосок пережитого й ще не вгамованого жаху... Павлові досадно. "Чи ви й тепер будете втягати мене до комсомолу?" — який же й убивчий і який терпкий від болю був її голос!

А ніч млосна, запаморочлива. Вони в темнім бору самі. Ніде ні звуку, ні гомону. Лише шелест пристрасний і таємничі зітхання — то десь верховіття сосон перешіптуються нишком...

Самих сосон поодиноких не видно, вони лише відчуваються всією своєю масою, великою армією старезних дерев, що подихують теплом і живицею, і то власне по тому теплу й по духові живиці відчувається близькість кожного дерева, яке встає їм на шляху. Вони йдуть помалу, ступають по м'якому килиму падалішніх шпильок, лявіруючи помежи невидимими стовбурами. А бір полонив їх, і, мабуть, вже вони з нього й не виблукають, та вони й не квапляться виблукувати. Так ідуть собі, мовчать, кожен думає своє й відчуває кожен своє, що лежить на серці. Бір подихає раз прохолодою, а раз п'янким теплом, запаморочливою духмяною втомою, сповнений пристрасті й млості... Бір, де стільки божеволіло закоханих, де стільки розігралося драм і трагедій, і радісних обіймів, і поцілунків за всю його історію. Пахне сосною, живицею, вогкою пріллю, землею, медовим цвітом якимсь, — пахне земним терпким духом кохання... Павлові голова йде обертом. Завеликий для нього іспит — йти поруч, лікоть до ліктя, з такою дівчиною, з оцим своїй вічним болем серця, з цією своєю невідступною мрією...