Чмелик - Королів-Старий Василь

А ще більше, що ідете працювати на рис. Дядя каже, що це "шокінг" для європейця, й незвичайно тяжко; тим більше, що під Нагасакі взагалі погані й незвичайні плантації рисові, так що навіть і великого інтересу для знайомства з Японією уявити не можуть. Краще вже було б працювати біля Токіо, де навкруги по всій долині розводять самий рис. Та діло не в тім.

Нам тут дуже подобається, дядя живе цілком по-європейському й порадив мені написати Вам, щоб Ви якнайшвидше кидали свої рисові плантації, а їхали до нас. Коли б Вам довелось працювати, то дядя дасть Вам службу в конторі своєї шовкової фабрики: й робота чиста, й умови дуже добрі. Отож, посилаю Вам одночасно 60 ієн на дорогу, а коли приїдете, то полагодимо всі грошові справи. Нарешті, якби Ви не могли цих грошей віддати, то дядя залічить їх Вам на рахунок удержання.

Я почував би себе добре, але мені шкодять дощі та вогкість. Кажуть, через кілька тижнів тут почнеться найкраща доба, й дуже жаль, що ми приїхали в цей час.

Не буду писати Вам, як ми живемо й яких комедій я собі накупив, бо сподіваюся за кілька днів побачити Вас в нашій віллі. Приїздіть просто до Йокогами, знайдете нашу контору по оцій адресі, що я Вам тут додаю (покажете комусь, всякий знає), а там Вас конем одвезуть на віллу.

Я, містер Патрик і дядина родина будемо дуже раді Вас побачити. Міцно стискую Вашу руку й нетерпляче очікую Вашого приїзду.

З щирою пошаною

Давид Заславер".

* * *

Це — знаменито! Шкода, що він не поставив дати, коли писав листа. Але, крім листа, я маю ще й нових 60 ієн. Це — ще більш знаменито! А ще найзнаменітіше стало ось що.

Коли я повернув додому й розповів п. Кохіто, що мене кличуть в Йокогаму, й показав йому адресу,— то він враз перемінився. Він знає фірму дяді Давидового й каже, що Сурукчі — одна з багатших тутешніх фірм. І вже через одне це — він повен до мене всякої пошани. Але найкраще вийшло, що коли він спитав, чого мене туди кличуть,— то я жартом відповів: "Щоб писати портрет пана Сурукчі (дяді Давидового, що має таке, підходяще для Японії прізвище)".

Ефект вийшов несподіваний. Пан Кохіто негайно мене запросив до себе обідати й сказав, що він може увільнити мене від умови служити в нього повний місяць при новий умові, що я напишу з нього та його жінки портрети, за які він дасть мені 60 ієн та їжу. Нема чого казати,— мушу згодитись, бо незручно, справді, бути невдячним чоловікові, що порятував мене в такий скрутний час. А Давидові напишу подяку за гроші й турботи. Хай чекає, що через кілька днів буду. Тим часом знову треба їхати до Нагасакі, купити паперу й, може, добуду вуглів. Тоді встругну їм великі портрети, як студії в школі. Хай знають наших! Ще й підпишусь — "Український артист-маляр, Максим Крушенко". Принаймні й в Японії буде хоч щось українського. Шкода, що не зумію підписати ще й по-японському!..

— — —

Ну, я просто з денщика попав у офіцера. Мені дали кімнату в покоях пана Кохіто. Він виряджається в нове кімоно, робить веселе лице й сидить, як кам’яна статуя японського бога, з мученицькою усмішкою на обличчі. І ця усмішка заважає мені піймати повну схожість. Тим часом робота йде добре.

Тільки весь час мене смішать Кохінята — діти Кохіто — манісінькі, з чорними, очима й з вимальованими в білу фарбу личками, наче з гіпсу. Вони незвичайно втішні й я з ними приятелюю, що, здається, дуже приємно тихій, мовчазній пані.

А з якою цікавістю ці набілені мавпочки заглядають у щілинку, як я малюю — й не сказати!

Завтра мабуть закінчу пана господаря. Але з господинею доведеться поморочитись і післязавтра, бо мені взагалі не вдаються жіночі обличчя. Тепер я вже їм рис, рибу й усяку городину, але ж таки своєю ложкою, бо з паличками у мене не виходить! Треба ж прецінь зауважити, що, хоча п. Кохіто бував в Німеччині,— в ньому майже нічого не зосталося європейського, хіба що фотографія, де він стоїть в циліндрі й у височенному комірці.

* * *

Я маю майже цілий день вільний, за винятком двохгодинного сеансу. Роблю нариси Кохігами, ходив до бамбукового лісу, де, справді чимало дивовижного.

Взяти хоча б цілу алею ідолищ, які, поскладавши руки на колінах, сидять з обох боків шляху, прорубаного в лісі височенного тонкого бамбуку.

Далі — чудовий, задумливий ставок з розкішними лотосами, а навколо — квітки на кущах жасмину. Далі, манісінький, як грядка, садочок, а в ньому чудові манісінькі, як на забавку, деревця, але дуже старі. Там і буки, й каштани, й покручені корячкуваті сосни, яворі та інші, невідомі мені, дерева. Все це зроблено так, ніби жива іграшка для дітей. Взагалі японці — видатні садовники й витворюють з рослинами дивовижні речі. Дуже гарненький садочок з чималим числом черешень і у п. Кохіто.

Я ще забув занотувати, що вхід до всіх цих чудових місць починається дерев’яними, дуже хитро збудованими, ворітьми, що звуться "торії".

Близько за ворітьми, поміж красних рослин, стоїть храм. Це храм не буддійській, а сінтоіський. Дуже проста дерев’яна будова, посеред якої стоїть великий бубон, далі — якесь металеве люстро й манісінькі дерев’яні хатки, в яких нібито сидять боги. Жодних статуй чи ідолищ немає. По сходах можна дійти до великого гонгу з паличкою.

Ми познімали черевики й увійшли у храм. Котакі зараз пішов по сходах, задзвонив у гонг, почав кланятись і плескати в долоні; потім з хвилину постояв мовчки, знову заплескав і, усміхаючись, повернувся до мене. Ото й була вся його молитва. Коли я спитав: нащо він дзвонив? — то Котакі здивовано запитав мене:

— А як же боги взнають, що ми прийшли молитись? Мусять же вони почути!

Через кілька хвилин прийшло ще кілька японців і кожен з них зробив так само, як і мій голяр. Виходить так, що їхні боги чи сплять — і їх треба збуджувати дзвоном — чи трошки глухенькі.

А втім, я десь читав у "Саші Чорного", що

"Для спасенія душі

Всє святиє хараші!"...

Чи "хараші" японські святі, чи ні,— мене це мало обходить і я можу сказати, як казав колись мені пан Шульц: — "В справах релігій я тепер теж не спеціаліст!"

Дарма, що я вчився в двох духовних семінаріях, але зрозуміти такий катехізм, як мені викладав Котакі,— в мене не вистачає голови. І, справді, це варт записати.

У бога Ізанагі, що володів небом і землею, народилося троє дітей: з кожного ока родилося по дочці, а з носа — син Сусано. Позаяк той синок вийшов з носа, то й не диво, що був він парубійка досить дикий та зовсім не шляхетної вдачі. Але, вже що родилось — то родилось. І от, бог Ізанагі ділить поміж своїх дітей своє добро: коханій дочці Аматерасу віддає небо й робить її сонцем; другій дочці — Цукінокамі призначає бути місяцем, а синашеві — Сусано велить господарювати на морі.

Хлопчина був, видко, гарячий, море йому не сподобалось й узяла його заздрість на сестру Аматерасу. От, і почав він мудрувати, як би її з неба зіпхнути, а самому там оселитись. Продрався він до небесних країн та зчинив там таку хуртовину, що бідна сестра, перелякавшись бешкету, втекла зі своїми подружками з небесних країв до землі та й заховалася в печері. А щоб було там безпечніше, ще й завалила вхід до тієї печері величезною каменюкою. От, сидить вона там тихесенько,— а на землі повстало лихо: бо, як не сходило більше сонце, то стало й на землі, й на небі занадто темно.

Тоді почали всі ті, що ще на небі зосталися (а хто саме там ще був і де вони взялися — Котакі рішучо не знає!), почали вони радитись, яким би способом повернути Аматерасу до неба знову. Радились, радились і нарадили, що інакше нічого не вдієш, як тільки треба богиню одурити! — (Для Котакі нічого в тому дивного немає!). Це їм легко пощастило зробити та ще таким нехитрим способом. Прийшли вони (ті самі, що були на небі) до печери й принесли з собою дорогоцінні намиста та величезне люстро. Перед печерою почали весело співати, танцювати й тим дуже зацікавили Аматерасу. Не втерпіла вона, почувши, що танцюють, і почала виглядати з-за каменю, навіть трохи й каменя відсунула. (Сказано — цікава дівчина!). От тоді, ті небесні й поставили перед нею своє дзеркало. Ну, вже ж, як побачила вона в люстрі свою красу, то не втерпіла й вилізла з печери, щоб подивитись ближче, яка то вона красуня? А коли вилізла з печери, то її оточили подружки, й, як вона не пручалася, повели її урочистим походом до неба, щоб вона й далі виконувала свої обов’язки світильника землі. Зрозуміло, що Сусано викинули з неба й назавше заборонили туди йому входити. Хто його відтіль викинув — також не відомо!

От, і все. Це — є основа сінтоінизму, головний догмат віри.

Правда, я трошки несерйозно це записав, може навіть дечого й не второпав, але ж, безумовно, сенс всього, що оповідав Котакі, я не перекрутив.

Цікаво, між іншим, що голяр спочатку рішучо не хотів оповідати про свою віру й тільки по довгих умовляннях, коли я нагадав йому, що він теж "європеєць",— згодився.

Я це зазначаю тому, що ще з семінарії знаю, як кожен чоловік намагається прищепити свою віру іншим; а от японець,— то навіть не хоче про неї розповідати чужинцеві!..

— — —

Ну, я дуже добре залагодив свої справи. Маю за два неповних тижні такі заробітки: 60 ієн за фамільні портрети панів Кохіто; 2 ієни 10 сенів — за поденну працю на рисі; маю чудовий величезний бриль (за портрет Котакі) й нову пару солом’яних сандалів. Отже, виходить, що я не тільки не розтринькав свого добра, а ще й зробив чималі надбання. Коли ж узяти на увагу цілісінькі 60 ієн Давидових, та 1 єну 32 сени моїх лишків,— то я маю чистого капіталу 123 ієни й 42 сени. Гадаю, що такої суми жоден з цих нещасних робітників на рисі за все своє життя не тримав в руках.

Та ще не все: а більш десятка етюдів — теж чогось варті! Одне слово, я добре заробив на японцях.

Але, жарти-жартами! А бриль і сандалі буду берегти все життя: це — пам’ятка моєї "самостійної" важкої праці, пам’ятка безпосереднього мого проживання з незвичайно вбогими людьми — мучениками; нарешті пам’ятка про перші скрутні часи в моєму особистому житті, й вона завжди буде нагадувати мені про те, що ні в яких тяжких обставинах не треба падати духом! Завтра вранці я покидаю Кохігаму. Певне, ніколи більше я не побачу цього маленького сільця, на яке зо всіх боків чигають лише лихі духи. Але ж часто я буду згадувати вас, нещасні, жовті, перелякані люди, що, позгинавшись до смердючої землі, стоїте по коліна в гнилім болоті задля рису, якого ви не маєте сміливості навіть покуштувати!..

Увечері сьогодні піду до касарні на вечерю й роздам на спомин моїм "колегам" по праці по ієні...