Чмелик - Королів-Старий Василь

Я знаю, що живу під тяжким настроєм, який, безумовно, не вірно відбиває всю ту обстановку, в якій я опинився.

Але ще раз і раз кажу собі: Максиме! Ти дужий, молодий, мало чи не вдвічі більший кожного з тутешніх тубільців; маєш хоч якусь голову на плечах, вже дещо бачив та знаєш! Отже — якось врятуєшся...

Дивний вплив на мене мають мої записки. Я вже це помічав кілька разів. Буває, так тяжко на душі, так все і ходить всередині, як сідаєш писати,— але, тільки надряпав кілька рядків,— вже спокійніше на серці, світлішає в голові, рівніше йде думка й починаєш міркувати по-людському. Неначе поговорив з кимсь рідним...

Власне, й зараз. Містер Філіас Фоґ на моєму місці безперечно сказав би, що це — лише "неприємність". Звичайно — "не англійський містер", а — "полтавський парубок" — Максим Крушенко повинен сказати: "чортова прикрість"!..— але ж мусить, як і містер Фоґ, покрутити головою й найти собі якусь раду.

А поки що слід записати, як було.

Приїхали ми до Нагасакі увечері й до самого ранку нас не випускали на беріг. Нудний медичний огляд, перевірка пасів, розгляд речей, причому за деякі пам’ятки з дороги з мене зідрали, як з рідного батька.

Все це тяглося довго й неможливо нудно, бо так хотілося якнайшвидше вийти на землю та ще таку, про яку начулися всякого дива.

Отже, мусили переночувати на "Гамбурзі", а коли прокинулись,— то перша радість "в стороні Вранішнього Сонця" була та, що вранці жодного сонця ми не побачили, бо тюжив такий дощ, що й світу Божого не було видко. І до цього моменту він торохтить, аж надсідається, то притихаючи трохи, то знову припускаючи, як запроданий.

Ми пішли пішки до готелю, хоча на нас напало безліч рикш, чи дженерикш, як їх тут називають. Врешті я здав одному, що був у величезному брилі, який закривав його аж до поясу, мої речі, й він полетів поперед нас так, що ми мусили мало не бігти за ним підтюпцем.

Позаяк "курумайя" попереду нас запитав, до якого готелю ("ядоя") ми хочемо: чи до європейського, чи до їхнього,— то я сказав везти до японського, бо європейських я вже надивився, та й нам вже казали, що японські далеко дешевші. Він і привів нас до такого готелю, що якби я мав можливість, то втік би через годину.

Ну, та вже я давно ухвалив не "соватись в чужому монастирі з своїми статутами". Але річ цікава.

Насамперед у прихожій нас зустрів сам пан хазяїн, який сидів поперед хати на рогожці й безустанно кивав головою, наче вона в нього на якійсь пружинці. Всилу ми допиталися по-англійському, чи є мала кімната, а коли нам відповіли, що всі — однакові, то я віддав речі, а не встиг поглянути на кімнату, бо було дуже мало часу до відходу потягу на Йокогаму, й нам треба було поснідати. Отже, ми пішли тут-же за два кроки до європейської ресторації. Їли там несолену рибу й пили правдивий японський гіркий чай з якимись кумедними на смак рисовими солодкими пиріжками. В ресторації чисто, а кельнери все усміхаються й ходять так тихо, як тіні. Коли слуга не тямить, чого ви від нього хочете, то показує листок (меню), а ви, прочитавши англійську назву, показуєте йому пальцем її, або лише число, під яким стоїть страва. За хвилину вже вона у вас, на столі.

Але за іншими столиками ми бачили й японців, що їли свій рис не виделкою, а паличками. Це — справжній фокус... Треба буде навчитись і собі, бо дома можна буде одним цим заробляти гроші.

По сніданку ми негайно подалися на двірець, де знову нас незвичайно ласкаво й привітно зустрічали й все ґречне поясняли.

Там ми щиро й сердечно попрощалися й з любим, розумним і благородним містером О’Фонелем, і з милим моїм колегою — Давидом Заславером.

Вони повлазили до вагона; розуміється, не такого, як скрізь (з лавками вподовж всього возу, куди треба сідати з ногами), й подалися собі до Йокогами, біля якої живе дядя Давида. А я поки що зостався в Нагасакі.

З великими труднаціями відшукав я пошту й тут поштові урядовці з тисячею усмішок, незвичайно ласкавих і привітних, заявили мені, що жодної кореспонденції про мене нема. Я добивався до всіх і по-англійському, й по-німецькому: ні листа, ні телеграми, ні грошей — рівно нічого.

Спочатку я не міг пойняти тому віри. Потім я почав думати, що мене всі забули в ріднім краю. Але ж тепер прихожу до висновку, що трапилось якесь непорозуміння. Не може ж бути, щоб листи з різних кінців світа: з Монахина, з Полтави, з Вороніжа, з Києва й, нарешті, не знать звідкіль писав мені Кобець,— всі до одного загинули! Вони ж йшли різними шляхами: з України — залізницею через Сибіряку; з Німеччини — морем, а телеграми — кабелями. Нехай ті, що йшли морем, мене не наздогнали, але ж телеграми; але ж через Сибір?

Хіба не казав містер Скотт, що від Петербургу до Владивостока лише 16 днів їзди? А я ж їхав од Європи сюди 30 день... Та ще по Європі блукав сім!

Принаймні Гільдхен,— вона ж, безумовно, писала з другого дня. Не дурно ж вона телеграфувала в Шанхай: "Geschrieben, Schreibe".

Але ж, в чім непорозуміння? Вони ж всі знали, що я приїду до Нагасакі; вони ж знали це, бо я їм всім про те говорив...

І коли я, повен цих сумних і тривожних думок, ходив біля пошти, не знаючи, що й казати,— знову почався дощ.

Мокрий, як хлющ, я дібрався назад до свого "ядоя", зблудивши, звичайно, по дорозі,— а тепер сиджу — не тільки на рисовій рогожці, а й "на бобах". Маю в кишені 35 франків, тобто на тутешні гроші — коло 13 ієн. За помешкання 1 ієну, за обід, після якого я цілком голодний — півтори, та ще дрібних видатків хоч на 2 ієни в день,— то буде приблизно — по 4,5 ієни щоденно, а разом вистачить ще на завтрашній день. А далі?..

Очевидно треба щось продавати. Але, що? Ну, годинник, туристичний зодяг, куфер нарешті... Дадуть 20, ну — 30 ієн, ну, хай — 50. Буде ще на 10 день. А як і за цей час не прийде пошта та гроші? Що тоді? Перстень Гільди, мамин ланцюжок? Ну, вже ні! Це було-б те саме, коли б Харитина надумала продати свого дукача. Краще помру з голоду...

Але ж, ні! Цього не станеться. Хіба я не козак,— як сказав би В’ячеслав В’ячеславович?!

Ясно одне: треба не гаяти часу й враз шукати порятунку. Але, як? Рішучо — жодної знайомої душі. Ні до кого не маю рекомендаційного листа, не знаю жадно адреси. Поки що напишу листа до колеги: нехай щось позиче, принаймні якихсь сто, двісті ієн. Прийдуть гроші — віддам. Не прийдуть — дам листи до Старушка. Повірить же мені Давид...

Це раз.

Але ж на позичені не проживеш. Мушу шукати праці. Я згоден на все, бо я ж мабуть дужчий за трьох японців. Одного ні за що не зроблю, хоч би й довелося здихати: не буду "курумаєм". Ліпше здохнути з голоду, ніж дозволити, щоб на тобі хтось їздив, а особливо, як ще містер Скотт.

А може зустріну тут сера Скотта?.. Все одно, у нього я не візьму нічого, хоч би й сам давав. Це майже все одно, що я пішов би просити у росіян, яких тут вже зустрічав двічі. Піду до ресторації. Візьму чогось пити, тільки не чаю, й буду виглядати якогось слов’янина або німця: може щось порадять. Чому я вчора не пристав до німців, яких сиділо обіч аж п’ять душ? Ну, вже сьогодні не буду ловити ґав!

— — —

Ну, слава!.. Треба все-таки сказати, що мені щастить. Чи добре, чи погано, але принаймні на перший час я забезпечений, хоча тим, що не помру з голоду.

За вечерею я таки знову здибав тих п’ятьох німців і договорився, власне,— нанявся. Але це варт записати на спомин з усіма подробицями.

Як тільки вони прийшли й замовили собі їсти, я, не зволікаючись, нахрапом підійшов до них, перепросив і спитався, чи дозволять вони мені дещо їх розпитати?

Вони прийняли мене одразу досить ввічливо, а коли виявилось, що я — з Монахина, то два з них — баварці й зовсім стали до мене ласкаві. Один навіть знає п. Шульца, але не знайомий з ним, знає лише по війську й дуже високої про нього думки. Отож, коли я сказав, що я — вихованець п. Шульца, то це й зовсім зробило наше перше знайомство теплим. А я, почуваючи своє прикре становище, відразу почав говорити про діло. Єдине, що довелося замаскувати, це — причину мого від’їзду з Монахина. Про це я сказав, що мене кличе мій дядя до Австралії, який сидить в Сіднеї,— але, мовляв, поки що не прийшли ні листи, ні гроші, й я мушу заробити собі хліб, бо нещаслива пригода в Женеві зламала всі мої плани.

Німці вислухали все уважно, але одразу не могли мені нічого порадити. Між іншим, виявилось, що то не всі були німці: двоє — японці, що покінчали вищу школу в Німеччині й вкупі з німцями займаються тут комерцією.

І от, один з тих японців, доктор Фукі, з огляду на мою заяву, що я не тільки не боюся найтяжчої й самої чорної роботи, а, навпаки, ще більше нею цікавлюсь, бо це дасть мені змогу побачити тутешнє життя "не з вікна вагона чи з рестораційної зали",— трохи подумав і сказав:

— А що ж, юначе? Мені це подобається. Можна б спробувати примістити вас на працю в рисових плантаціях? Праця тяжка й неприємна, однак: для знайомства з Японією — цікава. Що ви на це скажете?

— Тільки буду вам щиро дякувати,— відповів я.— Я маю міцні м’язи й два-три тижні будуть для моїх м’язів лише доброю гімнастикою.

— Ну, я за строк не ручуся,— відповів д-р Фукі.— Мені здається, що коли щось пощастить зробити, то муситимете нанятись щонайменш на три місяці, поки не скінчиться зборка, бо саме тепер починаються праці на рисі.

— Як треба, то треба! — відмовив я.

Тоді д-р Фукі пішов до телефону й поговорив зі своїм приятелем, дідичем, що живе недалеко Нагасакі й має рисові плантації та знає трохи німецької мови.

За чверть години він повернувся й сказав, що справу напів полагоджено. Я маю завтра рано поїхати до села Кохігами, 60 кілометрів від Нагасакі, до пана Кохіто й з ним на місці вияснити це питання.

Я зрадів страшенно й мусив щиро признатись, що не сподівався у людей зовсім чужої раси знайти таке співчуття.

— Ми цінимо європейців,— сказав мені на це д-р Фукі.

Але мені не вистачало навіть на дорогу. Отже, коли я це сказав, д-р Фукі згодився, що я зоставлю у нього мої речі, а він дасть мені в позику 25 ієн. Одне слово, я викрутився блискучо!..

Зараз мене все це незвичайно тішить. Виходить, що таки я вже не зовсім безпомічний, коли навіть в цілком чужому світі знайшов собі щілину. Слава, Максиме! Ти починаєш поводитись, як дорослий...

А що працюватиму на рисі — то це тим більше цікаво.

Одне слово, в мене посвітлішало на душі, чому ще багато сприяло й те, що нарешті ущух той проклятий дощ.

Правда, Нагасакі я майже не бачив, лише подивився на деякі дивовижні храми буддійські, дуже хитро зроблені з дерева.