Чмелик - Королів-Старий Василь

Дивно взагалі, що тут дуже мало кам’яних будівель: тільки європейські доми та банки, а все японське — з дерева, й таке тендітне, наче павільйони для продажу газет.

А всередині — то щось просто чудернацьке. Взяти хоча б мій готель. Порожнісенька кімната: ні стола, ні стільця, жодного тобі гвіздочка в стіні, чи вішалки. Як лягаєш спати на підлогу, то нема куди навіть одежі повісити або покласти. А потім, щось кожної ночі кілька разів відсуває стіну, таки не двері а, справді, паперову стіну й заглядає, як я сплю. В кухні увесь час гармидер і чад. Хтось вночі на чомусь дикому грає та бринькає, смішки, галас. Першу ніч я майже не спав, особливо після м’якої койки в каюті "Гамбурга", де все так зручно прилагоджено. Та ще — блохи! Гірше, як було на зайді в Диканьці. Головне, що — подивитись,— то все страшенно чисте й блискуче. Навіть ті рогожки такі, ніби їх тільки-що покладено. А спробуй лягти — враз і починають відтіль плигати чорні кусючки... Ну, та нехай! Коли я — простий робітник, то мушу до всього привчатись. На селі, певно, буде ще гірше…

Але знов таки: я цілком задоволений, наче я, не знать яку, виграв справу. Ще в дорозі з Давидом ми говорили, що, власне, від такої подорожі, яку зробили ми, мало ще навчаєшся. Бо бачиш більше самі фарби, природу та рух чужих людей, а справжнього життя тих людей не бачиш, позаяк маєш з ними лише такі стосунки, як і кожний турист. Отже, треба пожити вкупі з ними, працювати, як і вони, й побути якийсь час в їхній шкурі,— тоді, справді, дещо взнаєш. Не тільки самі готелі, ресторації, парки та музеї.

Однак, що мене тут чи не найбільше дивує, це — японські усмішки та куці коти. Рішучо всі коти, яких тут чимало,— куці, без жодного знаку хвоста; й рішучо всі люди усміхаються, а особливо дівчатка в чайних. Це ще, власне, й не гейші, а якісь "гейшенята": манісінькі, худесенькі, а все кланяються та всміхаються.

Я оце, увечері зайшов на радощах до першої чайної й надивувався. Мабуть, це чайна про бідних людей, бо багато було босих. І цікаво, що, як тільки хто з’явиться на порозі, насамперед біжить до нього гейшиня з водою й помагає йому помити ноги біля чималої ями, яку викопано перед порогом. Щоб це мені подобалось — не скажу: все-таки серед чайної — брудна яма. Помило й мені чоботи. Гаразд, що туристичні, а то б міських було шкода. Японцям бо добре, позаяк більшість їх або в дерев’яних торохтьолках (гета), або в солом’яних сандалях. Ті, що в дерев’яних,— торохтять, наче підковані вівці йдуть мостом, а ті, що в солом’яних,— ходять тихо, як кішки.

Взагалі тут рішучо все, починаючи з самих людей, їхніх звичаїв, одягу — досить нечепурного — й кінчаючи будівлями, способом їди, перевозки і т. д.,— все цілком інакше. Якось, коли читаєш про все це в книгах, то воно зовсім не видається таким дивовижним і непривичним, як тепер, коли бачиш це навіч.

Але нема потреби все це записувати: стільки я про все це вже читав, що нема на що занотовувати.

Одне мені найбільш неприємно: це страшна вогкість, од якої наче й сам стаєш наскрізь мокрий. Вранці, коли береш одежу або чоботи, то вони цілком вогкі, а на моєму шкуратяному куфрику вже за ці два дні завелася цвіль.

* * *

Так! Ще запишу: знову ходив на пошту й знову — самі привітні усмішки... Що ж це таке?

Хотів був послати депешу, та добре зробив, що запитав, що коштуватиме. Почув, аж перелякався: до Монахина — майже по чотири ієни слово, тобто коло 8 марок. У мене б вистачило лише на шість слів, на саму адресу!..

Ну, час лягати спати, власне — не лягати, бо й так пишу, лежачи черевом на підлозі. Спасибі, що хоч є електрика, а то в багатьох домах світять паперовими ліхтариками.

Крапка..

— — —

5/VII. Для початку моєї трудової кар’єри — досить кепсько! Мій пан, видко, людина жилава.

З першого слова він мені заявив, що нікого не потрібує, бо вже в нього працює увесь тутешній Lumpen-Proletariat, а вдруге,— що я видаюся йому занадто "паничем" і, розуміється, нічого не тямлю...

Я вислухав всю промову (звичайно,— стоячи), а потім в делікатній формі висловив свій жаль, що для цих, дуже для мене цінних слів, мене спеціально викликали з Нагасакі в той час, коли кожна ієна в моєму становищі для мене видається не меншою цінністю, як розумна розмова. Після цього я хотів був вже йти геть, але пан Кохіто мене затримав.

— З пошани до мого приятеля, д-ра Фукі й з пошани до його приятелів, я вас прийму, але тільки на один місяць. А далі буде видко. Коли ви навчитесь працювати, то можливо, що ви зостанетесь на плантації й далі,— урочисто промовив він і дуже ввічливо усміхнувся.

Я теж ґречно йому вклонився й висловив свою подяку. Одне слово, неначе мене приймали не менш, як на високу посаду губернатора

Врешті я — робітник. Сьогодні, по обіді йду на поле. Матиму 35 сенів на день та страву. Тобто, коли полічити на наші гроші, то за рік, нічого не витрачаючи, я зароблю вже сто карбованців, а стільки, як лежить у мене на книжці п. Шульца, зароблю за 66 літ.

Справа — не кепська, нема чого казати!

Але добре те, що ночувати буду в спільний касарні з робітниками-японцями, й, значить, побачу справжнє їхнє життя. Взагалі я почуваю себе незвичайно бадьорим.

Ця Кохігама, нагадує по першому враженню колекцію куренів (та ще й з паперовими віконцями) Дерев’янки з-під Писаревщини. Одне в ній нестерпимо: незвичайно смердить. Таким знайомим смородом, наче в Полтаві, коли проїздять бочки асенізаторів. Чого воно? — не можна догадатись.

Ну, треба перебратись. Перш за все скидаю свою тужурку й комірці, а зостаюся в одних коротких штанях. Доведеться мабуть скинути й гетри. Бо тут майже всі з голими ногами й з розхристаними грудьми. Треба й мені бути, як всі. Цікаво!..

* * *

Ну, ще попишу трохи, бо завтра вже, очевидно, годі.

Все, що бачу навколо себе,— все робить на мене таке враження, як нові ворота на теля. Справді, до чого все мені чуже й кумедно дивовижне.

Всі посміхаються. Коли б не так ласкаво,— то я був би певен, що вони з мене глузують. А то — не подібно. Робітники мене все розпитують, лапають мою одіж, дивуються моїй білій шкурі на грудях та руках, а є один, з яким я майже можу розмовляти. Він знає кілька слів по-англійському, але незрівнянно менше, як я.

— — —

Перше, що я зробив,— це вистругав собі ножиком не то ложку, не то лопатку. Паличками нічого не вштрикнеш, а їв би я, як вовк, коли б... було що, та коли б трішки інше було тут повітря... А то це "благораствореніє воздухов", як повіє вітрець, просто все з душі верне. Особливо щось неможливе на самих полях: буквально, як в уборній. Я розпитався свого "англічанина" й тепер не дивуюсь: це, дійсно, людські екскременти, якими угноюють плантації. Гарненька річ! Чи ж знаємо ми, коли їмо рисову кашу, на чому вона росте? А в географії пише, що угноюють рисові поля ропою з оселедців...

Ну, як подивився я на тую роботу, то вона мене не втішила. Але ж мене взяла якась непохитна упертість. Навмисне хочу на собі спробувати, як воно можуть працювати японці, й не хочу шукати іншої роботи.

А праця — просто дика. Всі по коліна у воді, навіть не у воді, а в смердючому болоті, якого налито в рівчаки, що один нижче другого відділяють грядки, куди висаджують рис. Люди — чоловіки й жінки — позгиналися до землі й виполюють рослину за рослиною, наче квітки в грядках. Інші лагодять загати, часто не лопатами, а просто руками накидаючи гній, інші наливають смердюче багно з бочок у рівчаки. Працюють, не спочиваючи, в цій задушливій атмосфері гнилі й бруду.

Але праця не хитра. Я бачу, що за два-три дні справлятимусь не гірше їх. Особливо, якщо мене поставлять на загати, принаймні аби не стояти перегнувшись над цим багном...

Кортить мені купити бриля, але ж він дорогий — 55–60 сенів, тобто більш, як півкарбованця: треба майже два дні працювати. Однак я гадаю, що можна буде на щось виміняти й, може, навіть дешево. Принаймні я бачив, як їх зацікавило, що я почав замальовувати хатку. Всі робітники один-по-одному приходили дивитись і страшенно раділи. Може я виміняю щось на свої малюнки? Взагалі треба добре крутити головою...

Ну, ще що? Пройшовся по селу. Маленьке сільце, все, з куренів, вкритих, очевидно, рисовим бадиллям; багато бамбукових загород, є бамбукові та черешневі садочки, є низькі викривлені сосни. Три-чотири більших будинків, навіть двоповерхових; таких, як у мого пана,— з дерева; один — щось подібне до пошти, бо туди протягнено всі телеграфні дроти, крамниця й дві чайні. Дітлахів голих майже зовсім нема, а все в якихсь пістрьових довгих жупанках. І кумедно дивитись, що само манісіньке, як мавпочка, а ще за плечима тягне кошик чи якусь хустку з манісінькою жовтою дитинкою, у якої, мов тернини, блищать чорні очки.

Серед села стоїть ідолище.

Під ним накидано без ладу величезного каміння, а воно само сидить, наче у великій кам’яній мисці та тримає в руках якусь палицю. Поверх його на двох вицяцькованих дерев’яних сішках — наддашок. Воно виглядає незвичайно по-дурному, посміхаючись своїм широким та надутим обличчям, на якому сила ніби білих прищів. Коли я обдивлявся цього "бога",— підійшла стара баба в вузьких штанях, витягла якийсь папірець, подивилась на нього, поклонилася кілька разів опудалу, поплескала руками, а потім поклала папірець в рот і почала його жувати чорними, рідкими зубами. Я дивився, що буде далі. Коли вона вже нажувалася досить, витягла слизьку манісіньку кульку, як бувало ми робимо в бурсі, знову поклала в рот, підійшла ще ближче до бога, а потім плюнула йому в обличчя. Та кулька так і прилипла йому під носом. Потім вона посміхнулася, поплескала в долоні й пішла геть. От, так помолилася! Тоді тільки я розібрав, що всі прищі на богові — такі самі паперові кульки. Приємно бути японським богом!..

Все в селі якесь таке мініатюрне, наче роблено не для людей, а для дітей. Ага, ще одна дивина: на все село бачив одну шкапчину: манісінька, миршава, як лоша. Корів чи волів ще не бачив жодного. Але є свині, чорні та здорові, хоча й їх не багато.

А на полі, близько біля людей, ходять якісь високі птиці... Зовсім, як журавлі...

Йду вечеряти.

— — —

Мушу ще раз братись за свої записки.

Страшенно кортіло їсти, як йшли ми вечеряти. Але я ледве не втік. Такий страшний сморід та дим в пекарці, що аж голова пішла обертом! Річ в тім, що тут варять на якійсь ніби кабиці, зробленій з дерева та каменю.