Морозів хутір - Самчук Улас
Він вимовляв їх багато разів, багато років і знає їх напам’ять, як знає все, що має на собі. Багато мешканців цього містечка і його околиць протягом кількох років слухали, чули і усвідомлювали ті слова. Про це вже свідчить вік цієї людини, її зовнішність, її велика лисина, її сивастий волос, її пооране зморшками чоло.
Але цього дня року Божого 1918-го ті слова промовляються з винятковою увагою і незвичною теплотою. Афоген Васильович старанно готувався до цього моменту. Перед тим він довший час ходив по своєму кабінеті, думав, морщив чоло, віддмухувався. Інколи його очі зненацька ставали вогкими. Він тоді ступав ще твердіше своїми міцними, куцими ногами, і думка його бажала вирватись, мов орел, замкнений у залізній клітці.
І яка шкода, що вже на порозі до місця здійснення його задуму він наштовхнувся на гаку несподіванку, і яка шкода, що саме ця лекція мусила бути дещо протушкована цим досить прикрим інцидентом.
Бо треба знати, що Афоген Васильович — людина поважна, по-своєму велика, цілком і до кінця порядна та винятково заслужена. І коли він так говорив до цих ось малих громадян свого міста, його погляд за звичкою падав на те місце стіни, де ще до цього часу помітно два великі біліші чотирикутники. Ще не дуже давно на тих місцях знаходилися два кольорові портрети — Його Імператорської величності Государя і Самодержця всієї Росії Миколи II та ЙОГО достойної супруги Государині Імператриці Олександри Федорівни. Зараз їх там немає. Шкільний сторож Ларфен старанно виніс їх на шкільне горище, і вони вже стоять там, хоча ще є сама Росія, ще вчать її географію, ще бігають вздовж і впоперек поїзди. І коли Афоген Васильович бачить ті порожні місця, коли він читає газети, коли вчувається в настрій довкілля, йому робиться досить ніяково, навіть інколи страшно, і тому саме йому хочеться до когось промовити такими словами, що повинні впасти в самий центр людської душі. Але що він не державний муж, не народний трибун, не генерал і не міністр, він говорить до тих, що його чують. Він тільки скромний учитель.
Василь і Андрій опинилися за дверима. Вони ще встигли вловити тільки оте "прахвости", що було, так би мовити, останнім ствердженням їх вчинку, і ось біля них — лише порожнеча коридору. В клясах ідуть заняття. Вони гудуть тим знаним для хлопців гомоном, коли то багато різних голосів зливаються в один розбитий тон, коли викрикують викладачі, коли падає крейда, коли вибухає сміх.
Хлопці відразу рішають продовжувати свою несподівану мандрівку далі. Коридор для них — ніяке місце перебування. Навинеться котрийсь з учителів, буде питати, будуть непотрібні слова. Цілком розумно уникнути зайвого зацікавлення. І ось вони вже на ґанку школи, на тому саме знайомому ґанку з оббитими цементованими сходами, з яких поволі, але виразно вилазять окремі цеглини.
Само "учіліще" має всього один поверх, але воно довге, біле і міцно збудоване, з чергою високих і вузьких "казьонних" вікон. Перед вікнами город, і відгороджений він від вулиці Київської добрим, чавунним парканом. В городі клумби з відцвілими айстрами, стеблини культивованих рож, посохле бадилля мальв і зовсім змерзлих жоржин. Ще не так давно здовж чавунного паркана горіли стрільчасті різнобарвні мальви, внизу по землі, мов огонь, палали кущі настурцій, стояли, мов у вазах, барвисті купи культивованого маку. Нині прорвалася сюди осінь, все стоптала, кинула сірість і вогкість і пішла в незнане. До всього сіє осінній дощ, з неба до землі спустилась мжичка, і жовте листя каштанів, лип і плакучої верби щільно липне до соковито мокрої землі. Кілька лавиць стоять без ужитку, хоч ще не так давно на них завжди можна було бачити когось із людей.
Позаду за школою старий, білий, бароковий Успенський собор, старі масивні липи, каштани, акації. Зараз за собором — зарва[2], "підстінок" з виглядом на низину Дніпра, на полтавський бік. Круті, глибокі, зарослі кущами вулички, озерце лиманка[3], в’юнкий потік, лати білого піску, купки червоної лози і сірий, сталевий відблиск води, оповитої туманом. Внизу праворуч купчиться стомлена, невиразних барв Варшавка, порізана вуличками, хатки з городами Полтавської вулиці, зарослий вільхами потік Дунаєць, і далеко, туманно виривається з простору гора Московка. Бані Спаської церкви витикаються з гущавини, ніби завішені серпанком, купи старих лип; широка дорога виривається з-під їх верхів і тікає в туман, де ледве-ледве помітний берег зливається з водою і творить далеч простору. Велика, залита калюжами ярмаркова площа розкинулася свавільно на всі боки. її буди химерно повтикалися здовж Полтавської вулиці, що ніби соромиться такого сусідства і стрімко, наполегливо, кострубато і бурхливо тікає до Дніпра, перетинає його дерев’яним плавучим мостом і зникає на сході — там, де зовсім у сірому інколи виринає дзвіниця села Ліпляви.
Неба нема, натомість непрозора туманність, що весь час спадає дрібними краплями води. Лист могутніх дерев летить вниз круто і нагло. Камені хідникових плит блищать. Кілька ворон бовваніють на хрестах собору.
Хлопцям це дуже імпонує. То є справжність природи, належна і визначена для погарку[4]шкільної науки. Так буває кожного року саме в цю пору; і їм здається, що це найкращий час, кращий за травень, за сонце, за блакить — сірий, мудрий початок, відблиск води і заникаючого літа, що все ще тримається своїми міцними рештками в листі лип та білих ягодах ягідника.
Хлопці негайно знаходять себе. Викинуті, вони не падають, їм уже хочеться кричати по-новому. Ось вони зриваються і біжать вичовганими хідниками до собору, їх не проймає дощ, вони не звертають уваги на ніякі краєвиди. В Андрія нагло виникає думка, що варто їм побувати на дзвіниці. Василь негайно пристає на його рішення. Дзвіниця, розуміється, замкнута старим тяжким, іржавим замком, а ключ від нього хорониться у суворого титаря Хоми, але хлопці не вважають ні на замки, ні на ключі. Старий крислатий каштан, що випадково виріс перед вікнами дзвіниці, допоможе їм виконати задум — і вони дряпаються по мокрому стовбурі, підпихають один одного і по часі, замурзані, зелені і мокрі, вони вже стоять у вікнах першого поверху, посилають у простір викрики і раптом бачать щось для себе нове і захоплююче.
— Василю! — репетує Андрій. — Глянь!
Василь кидається до переднього вікна і бачить: вулицею Київською між будинками і деревами проходить великий, довгий похід людей під парасолями і без парасоль. Видно якісь прапори. Ось вони співають марш, якусь поривну пісню. Вони йдуть від Базарної площі в напрямку Ситників. Хлопці тиснуть голови до вузьких щілин між грубезними мурами.
— Біжімо! — викрикує Василь — і вже в ту саму мить вони вириваються з вікна і тим самим шляхом, складним і невигідним, спускаються до землі.
Як легко в таких випадках забути за вельмишановного Афогена Васильовича. Хлопці, як тільки їх ноги торкнулися твердого ґрунту, з місця, не оглядаючись, починають бігти попід залізною огорожею і старим пошкодженим муром, і коли б на них хто дивився ззаду, міг би переконатися, що їх ноги не торкаються землі. Вони летять, як летять птахи. Ще момент — і вони можуть піднестися. Голови їх задивлені вгору.
Нерівність цегляного хідника зникає. Бризки води з калюжок порскають на всі боки. І ось вони на вулиці, врізаються в гущу натовпу і вже йдуть з усіма, задоволені, що бачать щось, чого до цього часу не бачили.
Перед міською управою всі зупиняються. Натовп наростає. Добродій у сірому вояцькому одязі виходить на якесь підвищення. Всі погляди звернені на вояка.
— Громадяни! — чують хлопці десь згори, з-понад голів тих, що стоять перед ними. Вони мусять шукати для себе вигіднішого місця, щоб не тільки чути, але й бачити. Що це власне діється? Про що ті люди будуть в такий дощ говорити? Чого вони взагалі сюди зібралися?
А промовець говорить. Ось він уже розійшовся. Він уже кричить. Ось у його руках прапор з якимись дивними барвами. Ні Василь, ні Андрій до цього часу ще такого не бачили. Вони чують щось про якусь Україну. Мовляв, Московщина її гнобила. Згадує чомусь Шевченка, що отам, за містом, на горі похований. Потрясає прапором синьої і жовтої барви. Каже, що тепер ми вільні, що Україна…
Так багато голосних, сердитих слів, і хлопці з такою цікавістю їх слухають. І ось між людьми вони бачать знаного їм Яшку.
— Яшко! Гей! — гукає до нього Василь. — Ходи сюди!
Яшка підходить. Він більший за хлопців, він уже торгує і все знає.
— Ну, що ти хоч? — питає Яшка. Питає зовсім поважно, ніби він пан великий.
— Що то за люди? — питає його Василь.
— Ці? — перепитує Яшка, ніби тут мають бути ще якісь інші.
— Та певно, — каже Василь.
— То… То українці, — каже Яшка і відразу додає: — Вони хочуть за буржуїв…
Василь і Андрій задоволені. Яшка все знає. О, яка в них чорна одежа, а ті он мають вишиті сорочки. Спереду перед міською управою повісили навіть Шевченка у вінках. Це дуже цікаво. І хлопці не можуть утихомиритись. Вони забігають з боків, лізуть попід ногами, вилазять на вищі місця…
Але раптом один з них пригадує, що вже, напевно, скінчилась лекція і вони вже повинні були бути в кабінеті Афогена Васильовича. Від цієї згадки робиться нудно, серце боляче стискається, вони тихо повідомляють один одного про цей сумний факт і, висмикнувшися з юрми, спішать назад по болоті; але на цей раз бігти доводиться під гору, а до всього не на демонстрацію, а до кабінету Афогена Васильовича.
По дорозі вони зустрічають своїх товаришів.
— Морозе! Скорше! — кричать на хлопців. — "Так екать" уже пішов.
"Так екать" — це і є Афоген Васильович. А що він "пішов", це також відоме. Василь і Андрій уже знають, куди він пішов. І коли вони видряпались нагору до школи, то скрізь було вже тихо. І серед цієї тиші з тяжким, тривожним серцем обидва грішники вступають у кабінет свого грізного директора.
Увійшли. Зупинились біля дверей і ні кроку далі. Черевики їх зовсім розквашені. Обличчя їх розмальовані брудним. Волосся розпатлане. На них з усіх боків дивляться старі картини, географічні і ботанічні карти, портрети. Афоген Васильович сидить за своїм столом, озброєний велетенським олівцем.
— Ну? — каже він коротко і байдуже. — Що скажете?
— Нічого, — кажуть обидва враз.
— А ти, Мороз? Що скажеш? Тобі не соромно? Василько мовчить.
— А ще такого порядного батька син, — каже докірливо директор.
