З неопублікованого - Олександр Олесь
Довго-довго, як гралися у розкоші діти.
Об чім думала ж сирітка у ті гіркі миті?
15.07.1896
НА ШЛЯХУ
Пече сонце... Все втікає -
Хто у хату, хто в садок...
Тільки, бачу, шкандибає
Троє по шляху діток
Кров на ніжках червоніє,
На очах сльоза тремтить,
Тіло спечене голіє,
Піт струмками капотить.
Підійшов я та й питаю:
«Ви, небоги, це куди?»
Тільки кожен з їх здихає...
І схотіли знову йти,-
Аж найменше одмовляє:
«Ми й не знаєм... Світ за очі,
Бо дороги в нас немає
(Куди вітер віять схоче),
Вже давно нас виганяли.
Аж торік ще... наша мати...
Ми насилу ублагали
Ще пожити в їхній хаті.
Батько вмерли вже п'ять літ,
Мати стала пить горілку...
Їм нелюбий й божий світ,
Як не підуть день до шинку!
Село бідне, хліба мало...
Ми щодня в людей збирали».
«Мені нічим вас кормить -
Куди хочте, туди йдіть!»
Ми зостались вп'ять, прохали,
Тільки гірше катували...»
«А скажіть, яке село
За Сулою зараз є?
Туди ходять все, було,
На роботу, й попас є.
Будто б то гусей багато...
Пасти ж нікому,- й мерщій
Ми йдемо туди найнятись!» -
Добавля мені старший.
Розказав я їм дорогу,
Дав би грошей - так не малось.
Попрощалися, небоги,
Й дальш пішли. Поки не стало,
Я дивився їм услід.
З серцем що було - не знаю,
Але як дітей згадаю,
То й тепер стає як лід...
28.07.1896
ДО СОКОЛА
Завидную маєш ти, соколе, долю,
Усяк би хотів її мать.
З безкрайого неба, з широкої волі
Цей світ чарівний оглядать...
[Тремтіти], купатись у синім просторі,
На горах у ніч спочивать,
[Балакати] з хвилями темного моря,
Як те коли схоче гулять.
Глибокую думу на горах гадати,
Її полишає один
Вітрець, коли схоче тебе поласкати.
Та чари таємних вершин
Ти перший пізнаєш, і промінь від сонця
Він сяйвом своїм обіллє,
І збудить [чудова] природа питомця:
«Вставай! Бо вже сонце встає!»
Спірнеш, стрепенувшись, від кулі ще швидше,
Спочинеш - і знову гулять.
Полинеш за хмари, полинеш ще вище,
Де воля, де щастя не сплять.
Де, сизий, захочеш, то там і буваєш,
Одчинений скрізь тобі путь...
Завидную долю ти, соколе, маєш...
Хотів би тобою я буть!
27.07.1896
«О край незабутній, зруйнований краю!..»
О край незабутній, зруйнований краю!
Не знаєш ти, рідний, як щиро кохаю
Тебе, мій соколе,
Тебе, моя доле!
Я згадую часто перисті, веселі
Степи твої пишні, уквітчані села
Рясними садками,
Пишними квітками.
Я згадую ночі де-небудь у гаю,
Де срібні струмочки шумлять та гуляють,
Де любо буває,
Як в Божому раї!
Я згадую, рідний, як ввечір дівчата
Зберуться над воду у гай погуляти.
Жартують, гуляють,
Пташками співають.
А потім, як квіти - рожеві та повні -
Підійдуть до річки, подв'язують човни...
«Ануте, дівчата,
На човнах гуляти!»
Поїдуть по річці чудової вроди,
Зайшло уже сонце; кругом прохолода.
Під ними і гори,
І місяць, і зорі...
Вже північ надворі, скрізь тихо, лиш в гаю
Далеко десь чути - дівчата співають...
Веселі в вас літа,
Рожевії квіти!
Я згадую часом кургани-могили,
Де славне козацтво за волю спочило -
Така вже в нас доля,
Гнучка, як тополя!
О край незабутній, зруйнований краю!
Заплачу я гірко, як часом згадаю
Останні руїни
І долю Вкраїни!
16.11.1896
«Ти долю шукаєш, єдиний мій друже…»
Ти долю шукаєш, єдиний мій друже,
Ти рвешся щосили найти...
Розумний ти, певно, і думами дужий,
Вони в тебе, брате, святі!..
Ти думаєш: щастя де-небудь далеко
Й до жизні святої дійти
Здається для тебе, що дуже нелегко...
Їх легко, мій друже, найти...
Вони біля тебе - ти тільки не бачиш,
Оглянься кругом, обернись
І вгледиш ти долю веселу, без плачу,
Що перше не бачив колись...
З'єднай своє серце і думу глибоку,
Й одмову ти знайдеш в других,
І щиру пораду, як море, глибоку,
І згоду у думах твоїх...
З'єднай своє серце і думу, мій друже,
В з'єднанні і доля твоя.
Вона недалеко, вона не у думах,
У думах є доля своя.
10.11.1896
ДО СЕСТРИ МАРУСІ
Мене ти питаєш: нащо я віршую,
Нащо, безталанний, так трачу години?
Скажи мені, сестро, з ким я поміркую,
З ким думу з'єднаю у тяжкі хвилини...
З ким серцю од жалю свого заридати,
І хто мені скаже: «Мій друже і брате!»
Ніхто, моя сестро, нема на всім світі
Такої душі... а ті, що питають:
«Чого ти сумуєш, чи весело жити?» -
А потім з другими тебе ж осуждають,
Сміються, кепкують, то, сестро, не люде.
Здихну тільки мовчки, піду за хатину
І там одиноко з жалю заспіваю,
А потім заплачу і серцем полину
Туди, де немає ні сліз, ані болю,
Де лихо сміється, тікає недоля...
А ранком устанеш та підеш на поле -
Круг тебе все сяє... і трави, і ниви...
Все раде, веселе до Божої волі...
І я мов зрадію, зроблюся
