Володарка Понтиди - Косач Юрій
Він прозріває. Він приєднується до тих, кого натхнув вік великого Просвітительства, натхнуло сторіччя розуму, хто збагнув цей химерно-облудний світ і бореться за те, щоб змінити його на кращий.
І, можливо, був би наш Рославець одним із тих всесвітян українського роду (а були такі!), які завершували блискуче сторіччя рококо, беручи участь у найзнаменнішій події того ж сторіччя — у Великій французькій революції, що була передвістям дальших, ще вагоміших революцій.
Але наш антигерой не дожив до того, він був тільки провісником.
Юрій Косач.
Висловлюю мою щиру подяку всім моїм Друзям, як і Друзям українського письменства в США, які допомогли у виданні мойого роману "Володарка Понтиди" (Regina Pontica).
Юрій Косач.
ЧАСТИНА ПЕРША
ДАМА З АЗОВА
Серце завжди обдурює розум.
Ла Рошфуко: "Максими", 1678.
Запевняю вас, що світ не є такий приємний, як ми собі його уявляємо.
Шодерло де Лакло, "Небезпечні зв'язки", 1782.
На орлі з Ганімедом лечу я стрімкому,
Від землі відірвавшись, полинувши з дому...
Іван Орновський. "Муза роксолянська", 1793.
В рідній Бакланівщині, над нашою срібною Єсманню, я виростав доброю та невередливою дитиною. Сусіди, друзі моїх милих батьків — споконвіку хоробрих воїнів та чесних плугатарів, пестили, бувало, мої русяві кучері та говорили, що, як не призведуть мене до лиха жінки, то переді мною — праве та безхмарне життя.
Провидці не помилялися, проте не жінки призвели мене до загибелі, а жінка. Це таки так, бо якраз із-за неї одної запропастилося моє життя, не кажучи про найнісенітнішу історію, в яку я вплутався з моєї химерної, а то й, либонь, безглуздої голови.
Я, Юрій Рославець, походжу із старовинного козацького роду, що здавен-давна осів на Стародубівщині, в цій погожій стороні, щедро вмаяній борами й гаями, та духмяно-квітчастими лугами. Прадіди мої та й діди втішалися кебетою і доброю славою. От хоча б двоє із них, панцирні товариші, разом із славетним Богданом-Зіновієм Хмельницьким, підіймали стяги всенародної війни, вславлялись лицарським ділом під Жовтими Водами й Корсунем, під Жванцем та Охматовим, і либонь не трухлявіють високі дубові хрести на їхніх могилах, де викарбувано: "...довершили живота свого достойно, синами вірними Отчизни були і перед тим, як опочили осьде, славно трудилися для неї..."
Був би й я дочекався того самого, коли б відслужив свій час в лейб-гвардії Ізмайловському полку, як уже змалку приписав мене мій батенько, і жив би собі статочно і безжурно в хорошому будинку, серед саду буйнокронного, над Соймом нашим тихохвилим, поруч дружини своєї достойної та серед щебетливої дітвори, у гаразді і пошані земляків.
Та лиха доля схотіла інакше. Мій батенько, сотник Погарський (перед тим довгий час був авдитором в Генеральній канцелярії гетьманській), а згодом — земський суддя в Старо-дубі, дбав про поклик нашого модного і блискучого — ой, леле ж! — віку й учинив дві помилки: заходився біля суконних фабрик, що почали були тоді у нас, на Чернігівщині, виростати немов гриби після дощу; а вдруге: вирішив дати мені освіту, належну мойому шляхетському станові, та ще й закордоном.
Мій батенько не був із бідненьких: за вірну службу та за бойові заслуги (був він у турецькій і в семилітній пруській кампаніях), йому надано на вічне володіння Лотаки з трьома слободами і млинами та й села Чауси, Русанівку, Лісконоги, Чорнобиль, Курганівку, не рахуючи дідизни — Бакланівщини та хуторів у Глухівській сотні, одержаних за матінкою моєю, Мариною Горленківною, тобто Дашковичів, Городища і Василівки.
За порадами гетьмана і графа Кирила Розумовського, що всілякими протекціями оточував нашу родину, мене, після навчання в Черніговському колегіумі, відіслано в далеку чужину, у Страсбург, де в славетному університеті закінчували свою науку не тільки два сини гетьманські — Андрійко і Петро, але ще декілька земляків-ровесників, як Іван Ханенко, син генерального хорунжого, Михайло Туманський, син улюбленця графа Румянцева, згодом генерального писаря, також мої добрі друзі, родовиті козаки Денис Понирка і Іван Скорупа, обидва з Козельця.
Виряджаючи мене за кордон, мій батенько спорядив для мене своє "Увіщаніє", тобто дбайливо виписану грамоту, в якій наказувано мені вивчати пильно мову латинську і грецьку (хоч я вивчав їх у колегіумі), а також якнайпильніше прикладатися до мов німецької і, звичайно, французької. Крім того, мав я "совершенно обучатися" генеральної і партикулярної історії, поряд з етикою і логікою, риторикою і філософією, та, по змозі, хоч почерпнути з географії і фізики, математики і астрономії. Недаремно бо, — так писав мій батенько, — наш вік вважають століттям освіченості. Справжнім сином сторіччя свого був мій батько, — енциклопедичне знання, говорив він нераз, — це не лише мода, але ознака розумної і праведної людини. "О, віку розуму, чудесностей, відкрить!..", — любив він повторяти слова поета (мабуть і сам писав вірші), — "дозволь пилиночці перед тобою уклонитись і вшанувати сланою тебе благоговійно..." Найбільшу увагу наказував мені мій батенько, та й досить суворо, присвячувати юриспруденції, бо закони і права, мовляв, це основа життя і буття народів, держав і суспільства, а насамперед самої людини, яка прагне по правди, справедливості і добра, тобто до всього того, що чесному мужеві "світла у темряві шукаючому, благопристойно". Природно, що батенько мій сподівався, що, з часом, я, присвятившись наукам про права натуральні і суспільні, принесу вітчизні хосен та придбаю собі, батькам, любезним землякам своїм, а найпаче високому протекторові нашому, графові Розумовському, добре заслуженої похвали у світі.
І, справді, бувши в добрій компанії молодих людей шанобливого роду, чеснотливих і пильних (деякі з них, як я чув пізніше, добилися згодом високих посад і неабиякого значення), я, перший рік мого побуту в Страсбурзі провів прикладно: задовільно склав екзамени по загальній юриспруденції і філософії у професорів Торресміттера і Брієна, слухав пильно історію Риму і його юридичних інституцій у класі славного Лоренца; курс про мислителів Франції 16 і 17 сторіччя, стараючись пильністю вирівняти те, чого іноді ще не второпував юнацьким розумом.
Та ось, на весні Року Божого 1774, я одержав від мого достойного батька листа, в якому він широко писав про свої успіхи на полі промисловості, в що я, до речі, не вельми то й вірив, знаючи його зовсім не негоціантську, а швидше поетичну вдачу, та доручав мені ще перед кондиціями вибратись до Парижу, щоб там,, у якихсь фабриках у Аббевіллі, розвідатись про нові верстати для ткацького ремесла, вигадані якимсь добродієм Жакаром, а тепер уживані у суконній промисловості Франції та в сумежних країнах з безприкладним успіхом. При цьому через голландський банк пана Ван Гове переказано мені в паризький банк Ротшільдів тисячу дукатів на мої власні витрати (я ж бо повинен достойно представляти ще всежтаки молоду рідновітчизняну промисловість), та ще декілька тисяч, коли буде потрібно, на закупно саме отих Жакарових ткацьких верстатів.
То ж, виконуючи батьківську волю, я не гаючись, вирушив у дорогу і 11 квітня вже був у Парижі та спинився в недорогій гостиниці "Монморансі", що на вулиці Кларі, за Сент-Антуанською заставою.
Нічого говорити, що мені, що зветься провінціалові, довелося, як то кажуть, широко роззявляти рота, опинившись у місті-світочі, у старовинній і преславній Лютеції. Додайте до того мою зелену молодість, повну калитку грошей та інтродукційні листи графа Розумовського, (а гетьман — граф, я гадаю, був головним натхненником усієї справи) і ви уявите собі мій щасливий і погожий настрій.
Маючи, однак, природну, присущу нашим землякам-малоросіянам, як дехто каже, хитрість, до того свій власний розум, я, звичайно, відразу збагнув, що опинитись пошитим у достеменні дурні серед паризького натовпу дуже легко. Я добре беріг свої кишені, прогулюючись по площі Пале-Руаяль, біля собору Богоматері, чи в Латинському кварталі, де такого як я хуторянина, що ловить ґави з подивом до всього, могли обчикрижити так, що не встиг би й озирнутися, то ж я, за прикладом старовинних, старався "нічому не дивуватись", nihil admirari, хоч дивуватись осьде, серед чорторию юрби, всіх див і чудасій, було чому. Але я таки не очманів, не отетерів, з пантелику в цій паризькій суєті не збився, бо ж до того допомогла мені моя французька мова, якої вчив мене змалку ще добряга Беттігер, який був аптекарем у Стародубі. Однак я не хотів, щоб ось таку мою сторожку обачність приймали за простосердя телепня з іноземщини, яких осьде вешталось чимало. Я хотів, щоб мене ажніяк не відрізняли від парижанина.
Несповна за чотири дні мені кращі кравці на Сент-Антуанівському передмісті пошили новий одяг; я купив собі всілякі модні витребеньки і споглядав на себе в люстро із задоволенням; в блакитному каптані із срібним шиттям, у камзолі сизого кольору, з голландським мереживом на комірі і на рукавах, з тростинкою у руці, із шпагою при боці, в заломленому трирозі із струсячими перами, який височився над моїми закрученими і припудрованими перукарем кучерями, я виглядав таки справжнім кавалером. Моя, хоч не така кремезна, але мабуть таки струнка постать, та й либонь благовиде обличчя, частенько привертали увагу байдикуючої юрми. В Пале Руаль чи на Дев'ятому мості за мною підбігали не тільки крамарі, газетярі і штукарі та фльондри, але й статочні панки та маркізи неабиякої вроди зазирали привітливо на мене в кафе біля Сорбони, чи біля святого Сульпіція, встрявали зазивно в розмову, випитували мене, звідкіля я, який мій титул і заняття моє, та, головне, чи подобається в столиці велелюбного короля Людовика, котрий саме занедужав.
Входити в розмови в цим легкодухим, балакучим і гомінливим народцем не надто хотілось; здебільшого, коли послухати їх, це були гульвіси, ледарі, балакуни, Що ж до жіноцтва, то хоч були між ним і солоденькі і причепурені і влесливі, але мало хто з них усіх, — що стовбичили в усяких кафе і дудлили Незмінний шоколад, незважаючи на їхню маніжність і виніжнілість та зальотність, могли вести розумну і цікаву розмову. Такі траплялися рідко, та й вони не могли второпати звідки я, де моя країна, чи не на краю світа, де живуть песиголовці або вовкулаки.
