Останні орли - Старицький Михайло

Ото я все й чекала його, а потім два дні умовляла. Боїться, каже, що це на той світ треба їхати.

— Вей мір! — сплеснула Сара в одчаї руками. — То що, він не погодився? Ой цуре, цуре!!

— Не побивайся, кралечко, — махнула рукою жебрачка, — я будь-кого умовлю... ой-ой, та ще як! І його умовила — дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.

— Скільки він хоче? — швидко спитала Сара.

— Ой багато! Ой гевулт, як багато!

— Скільки ж?

— Цілі дві сотні злотих!

— У мене грошей немає... Але за скільки можна продати оці перли? — і Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рівних, великих, коштовних перлів і дала їх жебрачці.

— Ой-ой! — тихо скрикнула єврейка. — Ціле щастя, а не перли! Тільки от біда: важко на такий товар покупця знайти... Особливо мені, убогій: кожен подумає, що вкрала... Щоб я так на світі жила, якщо не подумає... мені і в руки страшно таке брати... Ой вей, а якщо довідаються? — і вона, боязко озираючись навколо, віддала перли Сарі.

— Ніхто, ніхто не довідається! Присягаюсь, як перед богом! — захвилювалася Сара.

— Ой і страшно, і шкода мені тебе, крулевно моя! Ну, тільки за перли більше не дадуть... коли нагально... як двадцять дукатів, шкода!..

— Продавай за скільки хочеш, аби тільки посланця завтра відрядити!

— Гіт, гіт! Будь спокійна!

У цей час рипнули двері в сінях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарі:

— Приготуй же листа. Увечері, як смеркне, я зайду. Коли тітка й жебрачка вирядились у містечко купувати вовну, Сара пішла до світлиці писати листи — одного вигаданому Абрумові, а другого — Петрові, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Ні по-українському, ні по-польському вона не вміла, та й, крім того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирішила написати йому по-єврейському. Звичайно, він, одержавши такого листа, понесе його до єврея, і той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумів, у чому річ, а чужий щоб не міг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змістом листа Сара й нарешті вирішила написати якнайкоротше: головне — повідомити Петра, де вона перебуває... а про все інше — то вже буде його клопіт...

Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тільки таке: "Сара, Гершкова дочка, перебуває в містечку Кам'янці, на Дністрі, недалеко від Ямполя. Поспішай, а то загину".

Листа до Абрума вона заліпила воском і просила, передаючи його жебрачці, щоб посланець нізащо не віддавав його Петрові, а взяв би тільки від нього відписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днів сам Абрум по листа не прийде, то щоб він листа цього привіз назад. А головне — хоч яку-небудь записочку від Петра, на доказ того, що посланець справді був у Малій Лисянці, — це найголовніше.

Наступного дня рано-вранці єврейка зайшла знову до Рухлі сказати, що продавець погодився й жде її на базарі. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в містечко. Вибравши хвилину, коли тітка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарі, що все зроблено так, як вони умовились. Від радості бідолашній Сарі забило дух, і вона мало не впала: на щастя, в крамниці, біля якої вони стояли, була холодна вода, і вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий організм дівчини. Освіжившись водою, Сара сіла на лаві, блаженно усміхаючись, і нічого не чула й не помічала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на одній думці: "Через тиждень мій Петро про все довідається, через два може бути тут... а в мене обіцяного строку, мабуть, більше, як півроку. О господи, аби він тільки живий був!"

Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навіть обідати. Стурбована тітка пішла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотіла її будити.

Сара вийшла з світлиці тільки надвечір.

Тітка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, і коли Сара почала запевняти, що в неї нічого не болить, стара зміряла її недовірливим поглядом і спинила свої допитливі очі на Сариному обличчі, що палало як мак.

— Ой-ой! Якщо ти здорова, — сказала вона, — то повинна бути голодна, ти ж не обідала...

— Я довго спала, мамо, — опустила очі Сарі, — може, зо сну мені й не хочеться їсти, але я їстиму.

І вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнівом похитувала головою.

— Я хотіла тобі сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кімнаті, — зауважила вона наприкінці Сарі, — а як скидаєш, то давай краще мені на схов.

— Гіт! — ледве чутно відповіла Сара й відчула, як швидко збігла з її обличчя кров і прилила до серця.

Ні жива ні мертва сиділа вона й чекала, що тітка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допіру говорила.

Попрощавшися з тіткою, Сара мерщій пішла в свою кімнату й замкнула зараз же за собою двері. Цілу ніч не заплющила вона очей: її думки то линули слідом за посланцем у Лисянку, примушуючи радісно битися серце, то поверталися до тітчиного запитання про перли, і тоді її огортав страх. Наступного дня вийшла Сара бліда, з темними колами під очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нічого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дівчини й одвернув думки від перлів.

День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити філіжанку якоїсь настоянки і після неї справді заспокоїлась і міцно заснула. А тітка тим часом разом з Естерчиною матір'ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарі цілковитий спокій, тільки наполягаючи за обідом і вечерею, щоб та їла побільше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тітці, Сара не суперечила її бажанню.

Минуло ще три дні, дівчина цілком заспокоїлась, і почуття радості, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жевріло тихою відрадою і колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя.

Днів через два, коли Сара сиділа в затишному куточку подвір'я, поринувши в мрії, тітка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом:

— Саро! Батько твій приїхав і кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась і спершу не зрозуміла, хто її кличе й куди; та коли пані Рухля вдруге й голосніше гукнула її, вона затремтіла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумілим жахом. Мовчки підвелася дівчина й пішла на тітчин поклик, заточуючись, наче в неї підгиналися ноги. А тітка її ще й напутила:

— Гляди ж, не супереч батькові!

Гершко зустрів дочку урочисто, поклав їй на голову руки й, прошепотівши беззвучно молитву, мовив до неї холодним тоном, який не припускав заперечень:

— Суро, дочко моя! Негайно надівай на себе найкраще вбрання і прикрась себе золотом, перлами та смарагдами...

— Навіщо, тату? — спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним бліда як стіна, вхопившись рукою за горло, ніби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг її шиї...

— На те, що твій жених, родич великого цадика уманського, приїхав сюди й жде свою наречену коло школи.

З Сариних грудей вирвався страшний крик, і вона впала батькові в ноги;

— Гевулт! Змилуйся! Не вбивай своєї єдиної дочки! — заволала, припадаючи до батькових ніг, Сара. — Ти ж дав слово, при мамі ось, що рік матиму волю! Хоч на півроку дай мені її! Ой... вей, хоч на півроку!

Гершко насупив свої навислі, широкі, руді брови, й з-під них блиснули на Сару сповнені злості сірі, з зеленими полисками очі.

— Я сказав, поки не змусять мене обставини, — засичав Гершко. — А ось тепер і спонукали мене невідкладні обставини... кругом здіймається буря... кожен намагається втекти в безпечне місце... і твій жених, звінчавшись, повезе тебе до Львова... Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобі одягтися негайно і йти разом з нами до шлюбу.

— Тітонько! Мамо! Заступіться! — в розпачі впала Сара в ноги Рухлі.

— Встань і скорися своєму батькові, а моєму братові, — похмуро заговорила Рухля. — Він тебе врятує від страшного злочинства, од пекельної зради. Ти хотіла одурити нас, одурити мене? Ти хотіла зрадити свого батька, зрадити своїх кревних, зрадити свою віру? Та великий бог Ізраїлів, і він віддав зрадників у руки своїх вірних синів! Чи знаєш ти, яка тебе чекає кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камінням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку...

Голос старої перейшов у якийсь лиховісний свист; вона піднесла над Сариною головою стиснуті кулаки, наче хотіла сама в цю ж мить убити її на місці. Сара мимоволі схилилась, чекаючи удару.

— Але, — додала стара спокійніше, — батько твій милосердний і хоче врятувати тебе від цієї страшної кари! Встань же й одягайся.

Сара встала з колін; на обличчі її, спотвореному стражданням, виступили червоні плями, губи були ще сині й тремтіли від нервового потрясіння, і тільки очі блищали гордою відвагою.

— Я не піду за вашого Хаїма заміж, — мовила вона твердо, підвівши голову й окинувши катів своїх презирливим поглядом.

— Що-о? — заричав Гершко, густо почервонівши од люті. — Уб'ю, як паршиву собаку!

— Я смерті не боюсь, — спокійно відповіла Сара.

— Не боїшся? — закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанілий фанатик. — Не боїшся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на світ народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа! .Я придумаю тобі такі катування, які не спадуть на думку й сатані в пеклі... я по краплині точитиму твою чорну кров, я по волосинці оголю твою голову... я повипікаю тобі твої безсоромні очі... розірву рота до вух... Згною твоє падло... — скреготів він зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву.

Сара стояла нерухомо, якось заціпенівши, наче статуя. Ні один м'яз, ні один промінь її погляду не виказував страху.

— Спинися, брате! — голосно мовила Рухля. — Не оскверняй руки своєї, бо її обвиває талес і вона торкається до десяти заповідей... та й самі катування ні до чого не приведуть! Ой вей! Її серце лукаве й жорстоке в сліпоті своїй, а головне — мета не буде досягнута, — породичатися з такою високою сім'єю, як сім'я святого цадика, і врятувати її душу, запродану самому сатані. Я тобі, брате мій, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змія, по-доброму скоритися не хоче, зв'язати її й повінчати... хоч і в моєму дворику: тут, у містечку, хлопів немає...