Останні орли - Старицький Михайло
Усе це зовсім заспокоїло й підбадьорило Рухлю. Тільки Сара сиділа мовчки, наче опущена в воду.
А Гершко поглядав задоволене на дочку й ще більше радів.
— От спасибі тобі, сестро, за твої турботи, й за лікування Сари — теж спасибі! — заговорив він, весело потираючи руки. — Дівку просто не можна впізнати, красунею стала і Соломон був би радий узяти її собі за дружину... бодай я своїх пейсів не побачив!
— Красунею Сара й раніше була, — відповіла Рухля, — поки не замучили її... Але крім краси, вона багата ще добрим і покірним серцем... Щасливий той батько, якому бог дарує таку дочку, як Сара... Я її добре взнала й полюбила всім серцем.
У Сари від тітчиних слів затріпотіло серце й бризнули з очей дві великі сльози...
— То, виходить, вона знову стала моєю дочкою? — скрикнув Гершко. — Виходить, Єгова повернув мені дитину мою?.. О, тоді я з радістю скажу...
— Брате мій! — перебила його Рухля. — Мені з тобою треба серйозно поговорити про Сару. Твоя дитина, — ось при ній кажу, — варта того, щоб мої слова не були пущені за вітром.
— Добре, сестро! — усміхнувся Гершко. — Моє вухо охоче слухає твою мову, бо кожне твоє слово таке ваговите, як щире золото...
Гершко й Рухля залишили Сару в світлиці, а самі вийшли до іншої кімнати. Сара страшенно хвилювалася, чекаючи, чим закінчиться тітчине клопотання. Вона була певна, що тітка на її боці, але сумнівалася в тому, що вона зможе побороти деспотичну батькову впертість, тим більше, що його радісний настрій вселяв у неї страшну підозру.
Зневажливим батьковим словам про гайдамаків вона не надавала великої ваги, бо добре знала тих орлів і була впевнена, що коли вони залишають свої рідні, на-сиджені гнізда, то не для того, щоб втекти від панів, а для того, щоб зібратися в грізні ватаги і дружно вдарити на мучителів... Сару тільки бентежив цілковитий спокій Гершка: його б не переконала бундючна хвальковитість якогось п'яного шляхтича, — він знав ціну їхньої одваги, — а, певно, в цьому краї було цілком спокійно, і батько сам упевнився в тому, якщо кпив з перебільшених боягузами чуток. Отже, коли й спалахнуло випадково десь повстання, то, звичайно, не тут, а там, далеко, ближче до Дніпра...
Два дні тому, коли тітка частувала Сару наливкою, їй під час розмови спала шалена думка: дати звістку про себе Петрусеві в Малу Лисянку... А тепер вона й зовсім сердилась на себе, що раніше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помічницю, вірну й віддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров ллється... а вона тут, у глухому закутку, не може ні перев'язати ран своєму коханому, єдиному, ні крикнути йому, що вона його любить більше за життя... Або ось зараз з'явиться її грізний кат і скаже їй свою жахливу волю, а Петро не знає, де вона, і не прилетить навіть закрити їй на прощання очі.
"Ох! — простогнала Сара. — А час летить і летить! За ці два дні Естерка й не навідалась сюди... Що робити? Що робити?" — заломила вона руки.
В цей час у сусідній кімнаті почулися кроки, і за хвилину ввійшли до неї батько з тіткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона відчувала, як у грудях в неї все похололо, й чекала смертельного удару мовчки...
— Саро, дитино моя! — звернувся до неї лагідним голосом Гершко, й поблідле обличчя відразу вкрилось рум'янцем. — Мені сестра багато про тебе говорила, і з кожним її словом моє серце мліло од радості... Може, і я був трохи черствий: від праці й клопоту кам'яніє наше чоловіче серце... а в жінок воно м'якше й чутливіше... дай, боже батьків наших, щоб ти не лукавила душею й по правді жила, не зраджуючи ні бога, ні мене, ані обраного народу. Я схилив своє серце до прохання твого і даю при сестрі слово, що збережу тобі свободу, за твоїм бажанням, поки не примусять мене змінити своє слово невідкладні обставини... Отож старайся забути... все минуле... всі страхіття його... всі помилки... слухайся другої своєї матері... і зміцнюйся у вірі... Хто знає? — якось загадково усміхнувся Гершко. — Може, і я, на старість, іще ошалію... і добрий єврей, хай навіть і жебрак, здасться мені людиною... Ну, слухай же тітку, а головне — набирайся сили... Мені ще в справах треба тут недалеко з'їздити, то щоб я тебе застав отаку, — розвів він широко руками.
Сара хотіла була, кинутися на шию батькові, але непереможна сила стримала її, і вона тільки покірно поцілувала батькову руку.
На другий день після від'їзду Гершка тітка зробила Сарі несподіваний сюрприз — взяла її з собою прогулятися в містечко. Після двотижневого затворницького життя ця прогулянка була для Сари справжньою радістю. Дитячий, давно забутий захват охопив дівчину... І каламутна бистра ріка, і навислі гори, і стрічка зелених садів біля їхнього підніжжя, і високе синє небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками — все захоплювало Сару, й вона не могла стриматися від радісних вигуків. Та найбільше вона зраділа, коли зустріла на базарі Естерку. Дівчинка в присутності грізної хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними й, вибравши слушну хвилину, коли стара зайшла до крамниці, швиденько підбігла до Сари.
— Панночко, люба, ой, яка я рада!
— Приходь сьогодні!.. Важливе діло... — встигла їй шепнути Сара й помітила, що Естерка, ховаючись у юрбі, всміхнулася й кивнула їй головою.
По обіді Сара вийшла в двір і почала нетерпляче чекати Естерку. Цілу ніч міркувала вона, як би це за допомогою Естерчиної матері сповістити свого сокола Петра про себе й дістати від нього звісточку. Це бажання, або ліпше сказати мрія, загорілося днів три тому в Сариній душі й тепер пекло її вогнем... А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозуміла її, а усміхалася й кивала головою просто так?
Уже посутеніло, й засмучена Сара зібралася була йти до своєї світлички, як нараз хтось несподівано шарпнув її за рукав.
Сара швидко оглянулась.
— Ой, це ти, Естерко? Чому так пізно? — кинулась вона до дівчинки.
— Не можна було... Хазяйка коло хвіртки сиділа... Я, як стемніло, перелізла через паркан.
— Вей мір! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! — вона вхопила дівчинку за руку й, одвівши її в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотіти, весь час тривожно озираючись навколо:
— Мені неодмінно треба побачитися з твоєю матір'ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумієш?
Естерка вся перетворилася на слух і, широко розплющивши очі, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила.
— Oй, яка важлива! — говорила Сара. — Там далеко-далеко, звідки привіз мене мій батько, є молодий єврей... жених мій... Розумієш? Тільки батько не хоче його нізащо... він бідний... То я хочу написати йому й послати нашому наймитові листа... він знає, де Абрум, він знайде його й передасть... Але, боронь боже, якщо батько дізнається, що я пишу йому. Ой мамеле, що мені тоді буде! Тоді все ферфал! Розумієш? Так треба, щоб і муха не знала, щоб і стіна не чула...
— Ой-ой, який секрет, розумію! — мало не задихнулася Естерка від хвилювання.
— Атож, атож! Так ось що: перекажи матері... нехай вона про це подумає і порадить, що робити? Або нехай вона спробує найняти якогось хлопа, щоб повіз листа мого в Лисянку, під Чигирин... Я не знаю, скільки миль туди... ми недовго їхали... та однаково, я нічого не пошкодую... Розумієш?
— Гіт, гіт! — кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за ріг хати, почувши хазяйчин голос.
— Чого ти, Саро, до ночі стовбичиш тут? — незадоволено мовила Рухля. — А я тебе все жду вечеряти.
— Даруйте, мамо! — обняла Сара її за шию. — У світлиці душно, а тут так гарно, я задумалася і забула про вечерю.
— Ну-ну, тільки не задумуйся: цур їм, тим думкам!
Наступного дня, як посутеніло, Естерка постукала в паркан і через шпарину шепнула Сарі, що мати взялася за її справу, бо ладна заради неї перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, і додала, нарешті, що коли мати знайде хлопа та обміркує гешефт, то тоді навідається...
Три дні до пізньої ночі просиджувала Сара в своєму дворику, попросивши дозволу в тітки й після вечері дихати годинку-другу чистим повітрям. Та все було марно:
ні Естерка, ні її мати не з'являлися ні в дворі, ні під парканом. Коли й третього дня ніхто не прийшов, Сару охопив одчай, і від цього вона, мабуть, злягла б у ліжко, якби четвертого дня зранку не з'явилася до її тітки з таким нетерпінням очікувана Естерчина мати.
Це трапилось під час сніданку, в присутності Сари.
Жебрачка сміливо ввійшла до світлиці й, не виявивши нічим, що вона знає Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи їй вигідний гешефт: якийсь економ, мовляв, привіз на базар добру вовняну пряжу в мітках і недорого править, то вона ладна сторгувати її для пані.
— А щоб я не помилилася, — додала вона, — то нехай вельможна пані дасть мені для взірця своєї нефарбованої вовни, я порівняю, котра пухнастіша й м'якша... нехай пані дасть ключі, я знаю, де в коморі лежить вовна.
Рухля гостро поглянула на жебрачку й відповіла їй пиховито:
— Ні, тобі я не довірю ключів, піду краще сама.
Жебрачка низько вклонилась і шанобливо,стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сінешніми дверима, то вона, сміючись, звернулася до збентеженої й сторопілої Сари:
— Я так і знала, що ключів вона мені не дасть. Ну й гіт!
— Моя рідненька! — кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом.
— Нехай панна сидить... на всякий випадок... так безпечніше... Я б і сама кинулась цілувати своїй благодійниці руки, та боюся... Ну, так слухай: мені Естерка все розповіла. Тільки важка це справа... Хто візьметься в таке пекло їхати? Хоч і хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, — треба вибрати вірну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли візьметься, хоч і за добрі гроші, то вже поїхала... Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити гроші... Ой-ой, ще й як погодиться, та тільки й за околицю не виїде, а сховає гроші за пазуху, і бувай здоровий, — щоб я мала стільки добра, коли брешу.
— То немає, виходить, вірного посланця? — засмучено спитала Сара.
— Чому немає? — мовила єврейка. — Якщо людина щось хоче знайти, то вона цілі дні шукає, поки не знайде. Є в мене вірний і чесний хлоп! Цяця...
