Останні орли - Старицький Михайло

Одного разу, смерком, вона навіть бачилася з матір'ю дівчинки. Жінка їй дуже дякувала за гроші й присягалася в своїй відданості й готовності виконати будь-яке доручення своєї добродійниці. Радість добросердої єврейки при зустрічі з Сарою і запевнення її були такі щирі, що дівчина мало не розплакалася від зворушливих слів і пестощів жебрачки й пообіцяла давати їй через Естерку різні доручення, а також просити її поради й допомоги в скрутну хвилину. Ці дві віддані істоти в підневільному житті Сари серед чужих, байдужих людей були її єдиною втіхою та надією. Дівчина навіть почала плекати знову несміливі надії і в довгі години самотини вигадувати різні плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цієї жахливої неволі та з'єднатися знову з друзями і з любим, єдиним Петром.

Якось у світлицю до неї прийшла тітка, принесла медяників, наливки й завела дружню розмову. Останнім часом тітчина ласкавість трохи розвіяла Сарине недовір'я до неї, і хижий дзьоб та яструбині очі старої почали їй здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожі й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.

— А ти з кожним днем усе кращаєш, моя Сурочко, — співала тітка. — Не натішуся тобою... Так полюбилася ти мені... Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покійна Дебора!

Сара поцілувала тітчину руку, а та пригорнула її голівку до своїх широких, плескатих грудей.

— Ой дукатику мій, скарбе дорогий! — вела свою пісню Рухля. — Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розірвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобі не довіряла, думаю собі: як же б це він єдину свою дочку не жалів? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грізьбу ти їжак їжаком... Випий іще чарочку наливки — вона тобі на користь...

— Боюсь, мамо, — сором'язливо відповіла Сара. — Зовсім уп'юся, в мене й так голова наморочиться...

— Пусте! Це квасок, — підлила вона знову їй у чарку. — Заснеш краще — та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обіцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема...

У Сари мало не вихопилось "і слава богу!", але вона стрималась і тільки зашарілася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували іскорки в очах.

— Недобрі вісті чула я на базарі, — провадила Рухля, — ой мамеле, які недобрі! Бодай їх ніколи не чути!.. Кажуть, що за Баром і за Уманню з'явилися знову гайдамаки, що всі хлопи тікають у ліси й стають гайдамаками... Ох, ферфал! Що буде, боже мій, що буде!

— Всі хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? — стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тітчиних слів.

— Усі, кажуть, як один! Їх пани вішають, ріжуть, а вони панів палять... Ой, Содом і Гоморра! Вони собі ріжуться, а нам, бідним синам Ізраїлю, найгірше! Запопаде хлоп — вішає, запопаде шляхтич — вішає... Ох, ох! На всіх розбійників і шиї не вистачить!

— І сюди прийдуть гайдамаки? — особливо зацікавлено спитала Сара.

— Хто його знає! Сюди раніше ніякий біс не заглядав... Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всі хлопські села, а втім, хто його знає! Такі часи настають, як за фараона в Єгипті... Куди нам тікати і хто виведе народ твій, боже Ізраїлю? — майже заголосила Рухля, вельми налякана звістками і добре-таки розчулена міцною наливкою.

Сару ж, навпаки, охопив настрій зовсім не відповідний до звісток, і вона не могла його навіть приховати. "Ех, коли б гайдамаки сюди! — вихором налетіли на неї гарячі думки. — Вони б урятували мене! Тільки на них і надія!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем і душею я давно їхньої віри, що молюся потай розп'ятому богові й на його любов сподіваюсь... Не повірять, може? То я б послалась на Петра... а його, лицаря, напевне всі знають... Ну, а якби й вбили, то смерть ліпше, ніж насильство, ніж ненависний шлюб! А втім, це мені тепер не страшне, — усміхнулась вона, — та й гайдамаки мусять знати Петра... А може, й він, скарб мій, діамант мій, прибув би теж сюди... Ех, якби він знав, то перший знав." — Ця думка блискавкою вдарила Сарі в серце й примусила його болісно стиснутись.

— Ох, ті підлі хлопи! — скаржилась Рухля. — Через них і пани чинять гвалти.

— А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сиділи б? — заперечила Сара. — Пани ж грабують хлопів і примушують їх міняти віру... а віра кожному дорога.

— Так, так! Віра дорога... віра батьків священна! — палко мовила Рухля. — За неї можна вмерти, і хай той буде проклятий з роду в рід, хто відступиться від своєї віри!

— Я думаю, що проклятий і лях, — додала Сара, — він силоміць навертає до своєї віри.

— І той проклятий! — погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодійно, зморшки на лобі, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, і в очах засвітився масний полиск. — Ось що, моє райське яблучко, — поцілувала Рухля кілька разів у щоку і в лоб Сару. — Скажи мені одверто, як матері, чого так батько в'ївся в тебе, що й тепер аж пінить, коли про тебе говорить?

Сара поблідла й задумалась на хвилину, а потім стрепенулась і заговорила, немов ніяковіючи й соромлячись своїх інтимних признань.

— Я вам, як рідній матері, признаюся, тільки, на бога, ні слова батькові, а то він уб'є мене...

— Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь ні перед ким і словом, — забожилася Рухля, тремтячи від цікавості й підливаючи знову Сарі в чарку темнуватої рідини.

— Батько, щоправда, й раніше зі мною був суворий, — почала Сара, — і вимогливий. Я боялася не тільки його слова, а й погляду... Тільки, треба сказати, що він не шкодував на мене грошей і дарував мені часто й перли, й дукати, й адамашок, і оксамит.

— Ой-ой! — кивала захмелілою головою Рухля, пронизуючи з-під навислих сивих брів яструбиними очима Сару. — Виходить, він все-таки по-своєму любив свою дочку...

— Не знаю, може, він більше любив себе, — мовила Сара, — та все ж таки мені ще так-сяк жилося... Тільки не було в мене ні подруги, ні рідних... і я жила, нудячись в самотині... ну й сама не знаю, як покохала одного...

— Кого, кого? — видивилась на неї зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.

— Ой мамо! Вам же однаково... ви не знаєте... — ніяковіла, червоніла й блідла Сара.

— Ні, ні, скажи: це на твою користь...

— Ох, батько ніколи й нізащо не погодиться видати мене за нього заміж. Я й тоді це знала, а тепер ще більше впевнена в тому.

— Це ще побачимо, ти тільки скажи, — наполягала тітка.

— Гаразд... Але, на бога, — нікому... Ані словечка, а батькові особливо!.. Я навіть не сміла й натякнути йому, а тільки одвертала підозру зовсім в інший бік... У Великій Лисянці, куди ми часто з батьком їздили, є бідний крамар, що на голові носить лоток з медяниками й цукерками. Він такий гарний і такий нещасний, що серце моє одразу до нього прикипіло, ми перемовились словом, другим — і зрозуміли одне одного...

— І це правда? — суворо спитала стара.

— Їх бін аїд, — відповіла з ледве помітною усмішкою Сара. — Ну, подумайте ж самі, моя мамо, — зацокотіла вона, щоб приховати від тітки своє потаємне, — хіба ж батько погодиться віддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мріяла про це, а так тільки крадькома любила та старалася морочити батька. І все було б нічого, якби він не надумав віддавати мене заміж... та ще зразу, силою...

— А як твого коханого на ім'я? — несподівано спитала її тітка. Але Сара була готова до цього запитання й відповіла спокійно:

— Абрум Мінц.

— Ось воно що! — розвела Рухля руками й опустила на груди обважнілу від хмелю голову. — Тільки чого ж це він, дурень?.. Не втямлю...

— Мені тоді, та й тепер, усі чоловіки, крім Абрума, — ніж у серце, а тут раптом силують... Якби мені дали хоч на деякий час спокій, щоб я могла забути свого Мінца, а то ж не дають... "Виходь зараз заміж, я наказую!.." Ну, а мені тоді, та й тепер — краще смерть, аніж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, — упрохайте батька, щоб дав мені спочинок хоч на рік... Я за цей час забуду Мінца й тоді виконаю батькову волю беззаперечно... Мені б тільки рік один, щоб забути... Я ось і тепер уже трохи заспокоїлась, а за рік, певно, вилетить у мене з голови ця примха... Тільки рік прошу я, моя дорога мамо! — й вона кинулася цілувати й обнімати стару.

— Ой дитино моя люба, моя сиріточко, — щиро розніжилася тітка й почала голубити Сару. — Все, все заради тебе зроблю... ублагаю, умовлю батька... А він мені зовсім не те... дурницю якусь молов, а я бачу, що ти добра дитина й справедливо просиш... Не знаю, чи виклопочу тобі спокій на рік, а що до весни, то напевне. Будь спокійна, мій адамантик дорогий!

— Мамо! Рідна моя! Рятівнице моя! Вік за вас молитимусь! — скрикнула Сара й кинулась в обійми до своєї опікунки.

Через два дні після цієї розмови повернувся Гершко, й повернувся в доброму настрої. Рухля страшенно зраділа з цього, а Сару, навпаки, обійняв холодний трепет. Про гайдамаків Гершко відгукнувся зневажливо: їх, мовляв, передушать усіх, як блощиць, якщо вони тільки надумають поворушитися. А в Польщі починаються нові часи; набридли вже панам хлопи, і вирішили вони раз назавжди поквитатися з ними, а замість їх інших поселити, а з тими закордонними, котрі заступаються за них і втручаються в справи Польської держави, вирішено просто... повигонити їх з Польщі й Варшави, та й взагалі йдеться до того, щоб запровадити в Польщі всі старі звичаї.

— Ой вей, а що ж буде з нами? — запитала тривожно Рухля. — Захотіли поквитатися з хлопами, то, може, схочуть і за євреїв узятися?

— Ні, про це не турбуйся: євреїв пани не чіпатимуть. Ну, хіба може пан жити без єврея? Пхе! Панові без єврея те саме, що рибі без води... Кишеню, звичайно, потрусять, та й то тільки там, на Дніпрі, а сюди до нас ніхто й не загляне сто літ! Там уже почалася розправа, — провадив Гершко. — Ой, ой! Що робиться: пани й конфедерати збираються в команди, а налякані хлопи тікають із сіл, мов миші від пожежі...

Сара, бліда й збентежена, слухала батькову розповідь, і кожне його слово впивалося стрілою в її серце.

А Гершко був з чогось дуже задоволений: чи ці вісті підбадьорили його, чи він встиг укласти з новим паном добрий гешефт, чи, може, десь знайшов скарб...