Повія - Мирний

- Та знi­май­те вже, - пiд­су­ва­ючи до нього ко­ло­ду, ска­зав Книш i по­чав Зда­ва­ти.

У бе­сiд­цi ста­ло ти­хо. Чут­но тiльки, як кар­ти сла­лись, па­даючи на стiл, та шур­ша­ли на зе­ле­но­му сук­но­вi.

- Раз! - мо­вив Книш, роз­див­ля­ючись свою кар­ту.

- Два, - ти­хо обiз­вав­ся Ру­бець.

- Три! - ви­па­лив Се­лезньов.

- Бог з ва­ми! Бе­рiть, бе­рiть! - за­го­мо­нi­ли Книш i Ру­бець. I зно­ву ста­ло ти­хо.

- Семь чер­ва! - гук­нув Се­лезньов.

- Вiст! - ска­зав Книш.

- Пас! - обiз­вав­ся Ру­бець.

- Одкривайте!

Рубець роз­гор­нув на сто­лi кар­ти.

- Без од­ной! - скрик­нув Се­лезньов, роз­гор­та­ючи i свої. Книш по­чер­во­нiв i зоз­ла ки­нув ко­ло­ду, а Се­лезньов, зда­ючи, ус­мi­хав­ся. Тим ча­сом у ха­тах зас­вi­ти­лось. Ве­се­ленько заб­ли­ща­ли огоньки у роз­чи­не­них вiк­нах, за­бi­га­ли по стi­нах тi­нi, за­ме­ту­ши­лись по ха­тах лю­ди.

- Мар'є! Ти вже сьогод­нi, по­жа­лус­та, не за­ходь нi­ку­ди, - мо­ви­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на, сто­ячи на ку­хон­них две­рях, до бi­ло­лицьої мо­ло­ди­цi з чор­ни­ми очи­ма, що сто­яла пе­ред ума­за­ним у стi­ну дзер­кальцем i вив'язу­ва­ла го­ло­ву шовко­вим плат­ком. - Бо, бач, по­на­хо­ди­ли… Тре­ба хоч жа­реного їм пос­та­ви­ти.

Мар'я за­тих­ла, слу­ха­ючи. Се зра­зу - рво­ну­ла пла­ток з го­лови i швир­го­ну­ла йо­го на ла­ву. Чор­не блис­ку­че во­лос­ся як хмiль роз­ко­ти­ло­ся по її пле­чах, по ви­ду. Пис­ти­на Iванiв­на мер­щiй схо­ва­ла­ся в кiм­на­ту.

- Се чор­ти йо­го батька зна! - гук­ну­ла Мар'я, при­би­ра­ючи во­лос­ся з-пе­ред очей. - Се ка­торж­на ро­бо­та! I вiд­по­чин­ку то­бi нi­ко­ли не­має. I до обi­ду ро­би, i пiс­ля обi­ду ро­би ще й на всю нiч ста­но­ви­ся ко­ло пе­чi. Хай йо­го поб'є ли­ха годин­а! Хi­ба я най­ма­ла­ся на та­ку ро­бо­ту? Во­ни гу­ля­ють, бен­ке­тую­ть, а ти ро­би! Не бу­де сього: не хо­чу.

Смутна та сер­ди­та опус­ти­ла­ся Мар'я на ла­ву. Роз­пат­ла­ну й зас­му­че­ну зас­та­ла її Хрис­тя.

- Чому се ви, тiт­ко, не зби­раєте­ся? - не зна­ючи нi­чо­го, пи­та у Мар'ї.

- Збирайся!.. Хi­ба за ти­ми чор­та­ми збе­реш­ся куди-не­будь? - гук­ну­ла Мар'я, i її очi аж свiр­ко­ну­ли з-пiд чор­но­го во­лос­ся. - Ко­ли б днi бу­ли уд­воє бiльшi, нiж є, то й то б їм ма­ло. I вно­чi не спи, i то - ро­би!.. Се - му­ченька тяж­ка! се - ка­тор­га гiр­ка! I пiд­нес­ло ме­не, дур­ну, сю­ди слу­жи­ти! I по­раяли ли­хi лю­ди, щоб їм доб­ра не бу­ло! - сю­ди най­ня­тись! I пос­лу­ха­ла я їх, не­обач­на го­ло­ва!

Христя тiльки вит­рi­щи­ла­ся на Мар'ю. Чи дав­но во­на бу­ла в кух­нi, - Мар'я лю­бi­сiнька-ми­лi­сiнька бу­ла, зби­ра­ла­ся ку­дись iти, ви­ми­ва­ла­ся в ми­лi, роз­чi­су­ва­ла свої ку­че­ря­вi ко­си i пов'язу­ва­ла го­ло­ву, - як от уже прос­то­во­ло­са й сер­ди­та си­дить те­пер.

- Що ж там та­ке? - ти­хо спи­та­ла­ся во­на в Мар'ї.

- Що та­ке? - гук­ну­ла Мар'я. - Ота бi­ла ки­ця - прий­шла та ще й про­се своїм ко­ша­чим го­ло­сом… О, лу­ка­ва змiя!

- То ко­ли вам так тре­ба - хi­ба я не справ­лю­ся за вас? - мо­вила бо­яз­ко Хрис­тя.

Мар'я зра­зу за­тих­ла. "А справ­дi, - ду­ма­ло­ся їй. - Хрис­тя од­нак нi­чо­го не ро­бить. Хi­ба во­на не спра­виться за ме­не бi­ля пе­чi?" Щось теп­ле i од­рад­не її сер­це за­лос­ко­та­ло, по блi­до­му лич­ку, у чор­них очах заг­ра­ла-за­бi­га­ла ти­хая ра­дiсть.

- Христе, го­луб­ко! - за­мо­ви­ла во­на лас­ка­во. - То ти справ­дi пе­ре­мi­ни ме­не сьогод­нi. Так нуж­но, так нуж­но! А ба­ри­нi ска­жеш, що ти за ме­не усе по­ро­биш. - Встав­ши, во­на зно­ву взя­ла­ся за пла­ток.

- То я, ко­ли хо­че­те, за­раз пi­ду i ска­жу, - пи­тається Хрис­тя.

- Як хоч, - од­ка­за­ла Мар'я.

"А що, як розп­рин­диться на­ша ки­ця?" - зра­зу уда­ри­ло її в го­ло­ву. Во­на ма­ла зу­пи­ни­ти Хрис­тю, та та уже ок­ри­ла­ся в кiм­на­тах… зн­о­ву до­са­да ущип­ну­ла її за сер­це. "То б во­на пi­ш­ла, а там як хо­тять: хай со­бi прав­ляться, а то ще виско­чить та бу­чу зiб'є… Уже ж що бу­де - те й бу­де, а во­на пi­де!"

На две­рях зно­ву по­яви­ла­ся Пис­ти­на Iва­нiв­на.

- То йди со­бi, Мар'є, ко­ли хоч; Хрис­тя обi­щає за те­бе бу­ти, - ска­за­ла i за­чи­ни­ла за со­бою две­рi.

Наче сон­це зас­вi­ти­ло i виг­рi­ло: так ста­ло яс­но та лю­бо у Мар'ї на сер­цi й на ду­шi!.. "Ся Хрис­тя доб­ра лю­ди­на, - дума­ла во­на, - то­ва­риш­ка… Як усе на­ла­ди­ла лю­бо та ми­ло, без гу­ку то­го, без кри­ку".

- Я вже те­бе, Хрис­те, ко­лись де­сять раз пе­ре­мi­ню, - обi­цяє Мар'я, ко­ли Хрис­тя вер­ну­ла­ся в кух­ню.

- Та що ж тут та­ке? А ко­ли вам тре­ба йти… Ко­ли вас там хто жде? - ка­же Хрис­тя.

- Ох, жде! - зiтх­ну­ла Мар'я. - Чи так-то ме­не жде, як я, дур­на, му­чу­ся? - i, ус­мiх­нув­шись своїми чор­ни­ми очи­ма, по­про­щалася й пiш­ла.

Христя зос­та­ла­ся са­ма. "Чуд­на ся Мар'я! - ду­ма­ло­ся їй. - Ку­ди се во­на?.. Ки­ну­ла чо­ло­вi­ка, ки­ну­ла гос­по­дарст­во, щоб у най­мах вiк свiй ска­ла­та­ти! Чуд­на… От уже справж­ня го­родянка… Ще як упер­ше я її стрi­ла у Йо­си­пен­кiв, во­на ка­зала, що го­ро­дян­кою бу­ла, го­ро­дян­кою i про­па­де… Отак i ска­ла­тає свiй вiк мо­ло­дий… Ну, а по­тiм? Як ста­рiсть та не­мiч вiзьмуть своє? Ко­ли ро­би­ти не зду­жа­ти­ме, що то­дi?.. Зно­ву до чо­ло­вi­ка вер­таться?.. А як чо­ло­вiк не прий­ме?.. До жи­да у най­ми - во­ду но­си­ти, жи­дiвськi смiт­ни­ки воруши­ти­?.." Хрис­тi не раз до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти жи­дiвських найми­чок - обiд­ра­них, обiр­ва­них, без­но­сих, кри­во­но­гих… Страш­но гля­ну­ти на їх! А во­ни - не­на­че їм i го­ря нi­яко­го не­має - гуг­ня­вим ох­рип­лим го­ло­сом пе­ре­гу­ку­ються, жар­тують, ус­мi­ха­ються… "Нев­же i Мар'я дiй­де до то­го?.." Хри­стя аж струс­ну­ла­ся… "Не до­ве­ди, гос­по­ди!" Во­на са­ма не знає, чо­го ся Мар'я так їй по­лю­би­ла­ся. Щось рiд­не, щось доб­ре во­на по­чу­ває у їй. З пер­шої стрi­чi во­на зра­зу прикув­ала Хри­стю до се­бе. Iду­чи най­ма­тись, Хрис­тя страх як ба­жала стрi­ну­ти де-не­будь Мар'ю. А от же й ви­па­ло: не тiль­ки стрi­ла, а вмiс­тi прий­шло­ся й слу­жи­ти. Як Хрис­тя зра­дi­ла, ко­ли перш всього у чу­жо­му дво­рi стрi­ла Мар'ю. Так би й ки­ну­лась їй на шию, ко­ли б Мар'я зра­зу бу­ла приз­на­ла її. А то Хрис­тя здо­ров­кається, а Мар'я, мов чу­жа, ди­виться на неї. Ко­ли, роз­го­во­рив­шись, Хрис­тя ска­за­ла, що знає її, ба­чила там-то, Мар'я то­дi тiльки зга­да­ла…

- I вам не шко­да бу­ло ки­да­ти сво­го доб­ра? - спи­та­ла Хри­стя.

- Анi ка­пельки, - од­ка­за­ла Мар'я спо­кiй­но. - Хi­ба во­но моє? - до­да­ла ще спо­кiй­нi­ше.

"Чудна твоя, гос­по­ди, во­ля!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i прийня­лася в пе­чi роз­топ­лю­ва­ти.

Недовго Хрис­тi прий­шло­ся прос­то­яти ко­ло пе­чi, не дов­го пра­ви­тись. Са­ма ско­ра, та й дро­ва - не со­ло­ма, - хвилин­кою стра­ва пос­пi­ла. I по­да­ва­ти б, так з са­ду од­но до­но­си­ть­ся­: раз, два, три! - оз­на­ка,