Повія - Мирний

- сла­ла по­стелi за­мiсть ве­че­рi. Кар­по со­бi лiг, не ве­че­ряв­ши, i хоч ти­хо ле­жав, а й йо­му не спа­ло­ся… "Що, як справ­дi Грицько та­ку на­пасть зве­де на них? Хi­ба йо­му що? Нi бо­га в жи­во­тi, нi грi­ха - на ду­шi, нi жа­лос­тi в сер­цi… Та ще як при­га­дає за зем­лю", - по­ду­мав Кар­по.

- I тре­ба то­бi бу­ло тим плат­ком очi прик­ри­ва­ти? - ска­зав вiн, по­чув­ши важ­ке Одар­чи­не зiт­хан­ня.

- А що?

- Та так… Про­па­де ще пла­ток… - звер­нув­ся Кар­по, щоб не вра­жа­ти Одар­ку не­ра­дiс­ною звiст­кою.

- Хай про­па­де. Я ось ду­маю, що ко­ли вий­де доз­вiл хо­ва­ти, то не ко­му прий­деться - як не нам… Ска­же­мо Хрис­тi, ко­ли вер­неться, що ко­ристь з зем­лi бу­де на­ша - от i все.

- Коли то ще бу­де! - сум­но од­ка­зав Кар­по i за­мовк.

На ра­нок обоє повс­та­ва­ли, на­че п'янi, i зра­зу роз­бiг­ли­ся: Кар­по пi­шов ско­рi­ше на по­ле, Одар­ка зос­та­ла­ся до­ма. В обiд зiй­шли­ся, шоб мовч­ки поїсти стра­ви, i зно­ву розiй­шлися до ве­чо­ра. За цi­лий день од­не од­но­му сло­ва не ска­зало. Так ми­нув i дру­гий день, i тре­тiй, на чет­вер­тий ра­но при­бi­гає Ки­ри­ло.

- Прислано вiд ста­но­во­го - хо­ва­ти, - при­вi­тав­шись, ска­зав вiн. - Уже i до­зор зня­ли.

- Хто ж бу­де хо­ва­ти? - пи­тає Одар­ка. - Чи не той, хто на­ряджав сто­ро­жу?

- Цебто Грицько? - зди­ву­вав­ся Ки­ри­ло. - Той за­хо­ває! - до­дав да­лi, скрут­нув­ши го­ло­вою.

- А що, зiг­нув­ся б? - пи­та Одар­ка.

- Та го­дi то­бi! - пе­ре­бив її Кар­по, якось вiльно зiтх­нув­ши. - Уже ж не ко­му при­хо­диться, як не нам. Ста­ра, царст­во їй не­бес­не, бу­ла при­хильна до нас… Грiх нам бу­де не знарядит­и її на той свiт. Бi­жи, лиш, Одар­ко, по жi­нок, а я… От, мо­же, Ки­ри­ло та Панько да­дуть по­мо­ги яму ко­па­ти.

- А чо­му ж! Мож­на! - згод­жується Ки­ри­ло.

- От i доб­ре. Уже по­обi­даємо ра­зом, - до­дає Кар­по.

Одарка зра­зу ки­ну­лась на се­ло зби­ра­ти жi­нок, ба­бiв, а Кар­по з Паньком - за зас­ту­пи та на цвин­тар. Ки­ри­ло зо­стався у Кар­по­во­му дво­рi тру­ну з до­щок зби­ва­ти.

Як не кло­по­та­ли­ся, як не би­ли­ся, не ки­да­ли­ся сю­ди та ту­ди Кар­по з Одар­кою, щоб ско­рi­ше по­ря­док уми­ру­щiй да­ти, та нi­як то­го дi­ла в один день не скiн­чиш, - ба­га­то захо­ду. Ста­ру об­ми­ли, на­ря­ди­ли i по­ло­жи­ли на сто­лi. Одар­ка са­ма хрест ви­лi­пи­ла з вос­ку i свiч­ку зас­вi­ти­ла в голов­ах… Тлiє та свi­чеч­ка, ки­дає жов­тий свiт на по­чор­нi­ле ли­це вми­рущої… У ха­тi ти­хо, нiх­то не чи­тає над по­кiй­ни­цею, - тiль­ки ста­рi ба­бу­сi кру­гом обс­ту­пи­ли стiл, i хi­ба яка закашл­яє або пе­рех­рес­титься, шеп­чу­чи ти­хо мо­лит­ву, i тим зво­рух­не не­за­мут­ну нi­мо­ту… А над­во­рi - рай: сон­це, на­че пан­на у пиш­но­му одя­гi, роз­гу­ля­ло­ся ро­зiг­ра­ло­ся; со­нячнi па­ро­си так i но­сяться в про­зо­ро­му по­вiт­рi, так i при­щуть зо­ло­ти­ми­ стрi­ла­ми; гнуться, ла­ма­ються, осi­да­ють iскорками­ на пиш­но уб­ра­ну зем­лю, на роз­кi­шiю вкри­тi лист­вою сад­ки… Пташ­ки ля­щать, тер­ко­тять, спi­ва­ють; ще­бече со­ло­вей­ко i своїм го­ло­сом криє цьомкан­ня кро­пив'янки; кує зо­зу­ля, а її пе­ре­би­ває крик­ли­ва iвол­га; гу­де сум­но одуд, а гор­ли­ця ще жа­лiб­нi­ше тур­ко­че; цвiрiньк­ають джи­куни-горобцi, а до їх з ви­со­кої ви­со­кос­тi, не­на­че срiб­ний дзвi­нок, до­но­ситься жай­во­рон­ко­ва пiс­ня… Рап - та й го­дi! Все жи­ве, ра­дiє… Шма­то­чок то­го раю за­бi­гає й у Прiсьчи­ну ха­ту: то сон­це ус­ко­че у вiк­но, за­бi­га зай­чи­ка­ми по стi­нах, по до­лiв­цi: то пта­ши­на пiс­ня до­ле­тить у розчин­енi две­рi… Шко­да, що нiх­то то­го не ба­чить, нiх­то то­го не чує! Са­ма гос­по­ди­ня на­вi­ки зас­ну­ла, а її то­ва­риш­ки - нiмую­ть кру­гом неї…

Не до­див­ля­лись до свi­то­вої кра­си Панько i Кар­по, пра­цю­ючи над глу­хою до­мо­ви­ною. Во­ни пос­пi­ша­ли з робо­тою, та пос­пi­ли, ко­ли вже по­ча­ло сон­це сi­да­ти. Ра­зом з ни­ми пос­пiв i Ки­ри­ло, од­лив­ши тру­ну не­мов на за­каз, - хоч i со­с­нова, та вист­ру­га­на глад­ко, ви­гинб­лю­ва­на по-сто­ляр­ськи, во­на зда­ва­ла­ся не­на­че з жов­то­го ка­ме­ню ви­те­са­на або з вос­ку ви­ли­та, так її пильно приг­нав Ки­ри­ло.

Увечерi Кар­по збi­гав до ба­тюш­ки i за пол­ти­ни­ка вимо­вив на­ри, хрес­та. А за­пе­ча­та­ти - ба­тюш­ка обi­цяв зай­ти на цвин­тар, бо од­нак вiн жи­ве не­да­леч­ко вiд йо­го.

На дру­гий день зби­ра­ли­ся хо­ва­ти. Як­най­ра­нi­ше зби­райсь, а все день за­га­яний, про­па­щий. Бу­ла са­ме су­бо­та. Ка­р­по i Ода­рка по­рi­ши­ли хо­ва­ти впiвд­нi: до то­го ча­су мож­на з ва­ри­вом спра­ви­тись. День, як i вчо­ра, ви­пав ясний-по­гожий; сон­це - аж пе­че; пташ­ки ще­бе­чуть. Пiс­ля снiданн­я по­ча­ли зби­ра­ти­ся лю­ди. Чи­ма­ла куп­ка зiб­ра­лась: шiсть чо­ловiка тре­ба пiд тру­ну, од­но­го - з хрес­том; п'ять-шiсть ба­бусь ста­реньких при­ди­ба­ло про­вес­ти по­кiй­ни­цю, ти­хо спла­к­ну­ти; десь два слiп­цi узя­ло­ся з про­во­ди­рем, - i прово­дирю знай­шли ро­бо­ту - нес­ти ко­ли­во… Ти­хо-ти­хо потя­гла­ся­ про­це­сiя з Прiсьчи­но­го дво­ру че­рез май­дан, по­вз церк­ву, на кла­до­ви­ще. По­пе­ре­ду хлоп­чик з ко­ли­вом; за ним - Кар­по з хрес­том; за хрес­том - но­га в но­гу шiсть чо­ловiка не­суть на­ри з тру­ною, зак­ри­тою пок­рiв­лею до поло­вини; у го­ло­вах - Одар­ка сум­на-не­ве­се­ла; за нею - куп­кою ба­бу­сi шкан­ди­ба­ють; а на са­мо­му кiн­цi два слiп­цi, забравш­ись за ру­ки i пiд­няв­ши го­ло­ви вго­ру, бе­реж­но ви­ступають, роз­ма­ху­ючи впе­ред се­бе дов­ги­ми цiп­ка­ми. Сон­це стоїть над го­ло­вою, сяє, грає на по­жовк­ло­му обличч­i по­мершої, стри­бає по її зак­ри­тих очах, не­на­че хочг розтулити­, не­на­че ка­же: та розк­рий їх, глянь, - як усю­ди гар­но, i теп­ло, i ве­се­ло!.. Шко­да пра­цi! Тру­па ти­хо коли­шеться пiд рiв­ною хо­дою шес­ти чо­ло­вi­ка, а ра­зом з тру­ною i Прiсьчин труп хи­тається, не­мов жу­риться, що прий­шло­ся свiт по­ки­да­ти…

- Стiй! - хтось ска­зав з-пiд тру­ни, ко­ли наб­ли­зи­лись до це­рк­ви. Усi ста­ли. Чо­ло­вi­ки спус­ти­ли бе­реж­но на­ри з пле­чей на зем­лю, щоб пе­ре­дих­ну­ти.

- Поти спо­чи­не­мо, мо­же б, хто хоч три­чi уда­рив у дзво­на, - ска­зав Ки­ри­ло.

- Та хоч i я, - обiз­вав­ся мо­ло­дий чо­ло­вiк з чор­ни­ми вусам­и й ки­нув­ся до дзвi­ни­цi.

Гучно-зично за­гув ве­ли­кий дзвiн з дзвi­ни­цi i роз­ко­тив­ся в по­вiт­рi. За ним ти­хо за­те­ленька­ли не­ве­лич­кi дзво­ни­ки, не­мов ма­ленькi дi­ти зап­ла­ка­ли за своїм ста­рим батьком по по­мер­шiй ма­те­рi… Усiм ста­ло сум­но-сум­но; лю­ди, за­чув­ши дзво­нiв, зах­рес­ти­лись-за­мо­ли­лись…

А то хто по шля­ху в се­ло тро­хи не пiд­тюп­цем бiжить-поспiшає i пря­мi­сiнько че­ше на куп­ку лю­дей, що стовпили­ся­ бi­ля тру­ни? Лич­ко мо­ло­де, дi­во­че, за­ли­те слiзьми, при­бите пи­лом, за­жу­ре­не-зас­му­че­не!.. Ось-ось уже не­да­леч­ке вiд куп­ки - бi­жить, про­жо­гом ки­дається мiж лю­дей… Ось уже й бi­ля тру­ни… Гля­ну­ла…

- О моя ма­тiн­ко! Моя го­лу­бонько! - роз­дав­ся ураз­ли­вий вик­рик тон­ко­го пла­ку­чо­го го­ло­су над людськи­ми голова­ми­.

- Та це Хрис­тя?.. Во­на! - ра­зом скрик­ну­ло кiлька чо­ло­вi­кiв, i всi вит­рi­щи­лись.

Христя при­па­ла до тру­ни i стра­шен­но за­ле­мен­ту­ва­ла, її гiр­кий плач пок­ри­вав гуч­ний гук дзво­нiв.