Повія - Мирний

- Накривай на стiл, Хрис­те, бо вже швид­ко скiн­чать, - ска­зала їй Пис­ти­на Iва­нiв­на.

Христя нак­ри­ла i чи­ма­ло ще до­жи­да­ла у кух­нi, що ось гук­нуть - не­си! Не­має, не чут­но. Па­нi пiш­ла в са­док та там i сi­ла.

Христя по­ту­ши­ла свiт­ло i вий­шла на сi­неш­нiй рун­дук. Мi­сяць геть ви­со­ко пiд­няв­ся вго­ру, бi­лим свi­том вис­ти­лав зем­лю. Ти­хо хо­див йо­го срiб­ний свiт, мi­ша­ючись з лег­кою тiн­ню по­пiд ха­та­ми та за­бо­ра­ми. Не­бо й по­вiт­ря ми­го­тi­ло срiб­ло-си­зим по­лум'ям; не­ве­лич­кi зi­роч­ки лед­ве-лед­ве лу­пали у то­му бла­кит­но­му мо­ро­цi. По­вiт­ря стоїть - анi дих­не, не во­рух­неться, млiє у своєму ти­хо­му спо­кої, мiс­то нi­мiє, га­сить свiт­ло i пок­ри­вається сном.

Христя сi­ла на по­ро­зi, прик­ло­ни­лась го­ло­вою до од­вiр­ка. Ти­хий спо­кiй но­чi ко­ли­ше її, при­сип­ляв дум­ки в го­ло­вi, жа­лощi i ра­до­щi в сер­цi… От би ко­ли ляг­ти отам пiд ко­мо­рою, на свi­жо­му по­вiт­рi - i зас­ну­ло­ся б!.. I Хрис­тя со­лод­ко по­зiхає. Сон хи­ляє її, а з са­ду до­но­ситься ре­гiт, чут­но кри­ки… Нi, не спи, Хрис­те, до­жи­дай, по­ки клик­нуть те­бе!

Вiд нудьги Хрис­тя по­ча­ла сю­ди-ту­ди во­ди­ти очи­ма… Вiк­но з при­чiл­ку бу­ло вiд­чи­не­не, у йо­му свi­ти­ло­ся. То вiк­но з па­ни­че­вої ха­ти. "Чо­го ж у йо­го так ти­хо, чи не зас­нув, бу­ва?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i, пiд­няв­шись, поб­ра­ла­ся до вiк­на.

Коло сто­лу над бi­лим па­пе­ром зiг­нув­ся вiн: пи­ше щось. Ру­ка не­са­мо­ви­то бi­гає, ви­во­дя­чи стрiч­ку за стрiч­кою; мо­лоде ли­це йо­го, ото­ро­че­не ру­ся­вим пу­хом, то хму­риться, то про­яс­нюється; чор­нi бро­ве­ня­та то схо­дяться, то розхо­дяться; на ви­со­ко­му бi­ло­му чо­лi, у яс­них ка­рих очах бро­дить гли­бо­ка дум­ка. Вiн на хви­ли­ну зос­та­но­вив­ся, чо­гось ти­хо по­шеп­тав­ся сам з со­бою i, вхо­пив­ши пе­ро, зно­ву по­чав пи­са­ти: тiльки гост­рi кiн­цi йо­го по бi­ло­му па­пе­ру заск­ри­пi­ли…

Христя по­ми­лу­ва­ла­ся но­го мо­ло­дим лич­ком, та­ким заду­маним i та­ким яс­ним, бi­ли­ми тен­дiт­ни­ми ру­ка­ми, ка­рими очи­ця­ми, чор­ни­ми бро­ве­ня­та­ми i, по­ми­лу­вав­шись, по­ду­ма­ла: "От i не­во­лить свої мо­ло­дi лi­та над та­кою робот­ою!"

- Христе! Хрис­те! - до­нес­ло­ся до неї з кух­нi. Во­на, як опа­рена, ско­чи­ла - по­бiг­ла.

- Виймай жар­ке та да­вай. Во­ни i до свi­ту не скiн­чать. Хай стоїть пе­ред ни­ми, i хо­лод­не поїдять, як за­хо­тять, - гнiв­но ска­за­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на. - Бо я спа­ти хо­чу, - до­да­ла.

Христя заб­ра­ла стра­ву i од­нес­ла все у са­док.

- Эй ты, кра­са­ви­ца! - гук­нув на неї Се­лезньов. - Прине­си-ка сю­да во­ды. Хрис­тя при­нес­ла во­ду i, ста­нов­ля­чи, по­чу­ла, що щось трiм­ну­ло її за стан. Озир­ну­лась - то Се­лезньов по­силав до неї свою дов­гу ру­ку. Хрис­тя за­ша­рi­ла­ся i в од­ну мить зник­ла з-пе­ред їх.

- Эх, ско­рая! черт возьми! - ска­зав Се­лезньов.

- А ви, ка­пi­тан, по за­по­вi­дi пос­ту­паєте: хай пра­ва не знає, що ро­бить лi­ва, - за­ре­го­тав­ся Книш.

- Да прос­то хо­те­лось ущип­нуть…

- Не розв­ра­ща­йте моїх слуг, - мо­вив по­ну­ро Ан­тон Петро­вич.

- Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? - по­вер­тається до Кни­ша.

- Та й я по­вiс­тую, - од­ка­зав Книш.

- Без двох, - ка­же Ан­тон Пет­ро­вич, розк­ри­ва­ючи свої кар­ти.

- Ви, ка­пi­тан! - гук­нув Книш.

- А черт те­бя де­ри с тво­ей дев­кой! - скрик­нув каш­тан… I з гу­ща­ви­ни роз­дав­ся нес­тям­ний ре­гiт.

Христя, сто­ячи за бе­сiд­кою, нi­чо­го не ро­зiб­ра­ла, об чiм во­ни роз­мов­ля­ли, i тiльки об­ра­же­но про­шеп­та­ла:

- Чортова верст­ва! i со­ро­му йо­му не­має!

- Зачиняй вiк­на та ля­гай спа­ти! - ска­за­ла їй Пис­ти­на Iва­нiв­на, ко­ли во­на вер­ну­ла­ся до ха­ти.

Христя по­бiг­ла… Кру­гом ха­ти по­чув­ся стук, грюк, гар­ча­н­ня про­го­ни­чiв.

- А се на­що? - до­нiс­ся до неї з ха­ти го­лос квар­ти­ран­тiв, ко­ли во­на на­мi­ри­лась вiк­но за­чи­ни­ти, i йо­го бi­ле об­лич­чя по­ка­за­лось у вiк­нi.

- Не тре­ба хi­ба? - спи­та­ла во­на.

- Не тре­ба, - од­ка­зав вiн ти­хо i скрив­ся.

- Пора вже спа­ти! - не зна­ючи, як i на­вi­що, гук­ну­ла Хри­стя. Об­лич­чя йо­го зно­ву по­ка­за­ло­ся у вiк­нi, ос­вi­че­не ти­хою ус­мiш­кою, Хрис­тя мер­щiй одс­ко­чи­ла й по­бiг­ла у сi­ни.

Коли во­на ляг­ла, то пе­ред її очи­ма у тем­нiй тем­но­тi засу­нених сi­ней все сто­яло бi­ле об­лич­чя i сти­ха ус­мi­ха­ло­ся до неї… Во­на неш­вид­ко зас­ну­ла, ки­да­ючись ко­жен раз, як до неї до­но­си­ли­ся вик­ри­ки товс­то­го ка­пi­та­но­во­го го­ло­су.

II

***

Уже сон­це геть пiд­ня­ло­ся уго­ру, як Хрис­тя вста­ла. Мар'я ще не вер­та­ла­ся, па­ни спа­ли. Всю­ди бу­ло ти­хо, анi шерх­не нi­де. З ули­цi до­но­сив­ся го­мiн, бi­га­ни­на; то са­ме лю­ди пу­стилися на ба­зар. Хрис­тя зга­да­ла, що во­ди об­маль, ухо­пи­ла вiд­ра й по­бiг­ла до су­сiднього ко­ло­дя­зя по во­ду. I во­ди при­несла, i са­мо­ва­ра пос­та­но­ви­ла, а ще нiх­то не вста­вав. "- Ви­д­но, учо­ра до свi­ту до­си­дi­ли за кар­та­ми, що й пан зас­пав", - по­ду­ма­ла во­на, сто­ячи се­ред кух­нi й роздив­ляючись, за вi­що б їй ще прий­ня­ти­ся.

- Христе! - по­чув­ся го­лос па­на з кiм­на­ти. - По­ра вiк­на вiд­чиняти! - I вiн го­лос­но по­зiх­нув.

Христя по­бiг­ла. Вер­та­ючись, во­на стрi­ла Мар'ю. Об­лич­чя в неї бi­ле, як крей­да, очi чер­во­нi, оде­жа пом'ята, ко­си виби­лися з-пiд плат­ка, та й пла­ток сам по­лiз на­бiк, - або ж во­на цi­лу нiч не спа­ла, або ж, на хви­ли­ну зад­рiм­нув­ши, кинула­ся i за­раз по­бiг­ла до­до­му.

- Здоровi, тiт­ко! - ве­се­ленько при­вi­та­ла­ся Хрис­тя.

- Здорова, - пiд нiс ох­рип­лим го­ло­сом мо­ви­ла Мар'я.

- А чо­бiт i до­сi не по­чис­ти­ла? - гук­нув пан з кiм­на­ти.

- Дурна го­ло­ва! - мо­ви­ла Хрис­тя й по­бiг­ла за чо­бiтьми. По­ти во­на чис­ти­ла чо­бо­ти, Мар'я мовч­ки при­би­ра­ла­ся, пi­д­би­ра­ла свою роз­куй­да­ну ко­су, пiдс­мик­ну­ла пом'яту спiд­ни­цю. Гля­не Хрис­тя - нi­ма, мов­чаз­на Мар'я, аж сердит­а, i зно­ву прий­меться за чо­бо­ти. Ось во­ни в неї i заблища­ли­, мов ла­ком пок­ри­тi. Хут­ко пом­ча­ла їх Хрис­тя в гор­ни­цi.

- Чи Мар'я до­ма? - до­нiс­ся го­лос па­нiв.

- Дома, - од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Скажи, щоб зби­ра­ла­ся на ба­зар.

На Мар'ю на­че хто ки­нув гря­чо­го прис­ку!

- Бiси йо­го батько­вi! - гук­ну­ла во­на, тiльки що Хрис­тя по­казалася на по­ро­зi. - У нас нi­ко­ли так, як у лю­дей: пi­дуть на ба­зар, на­бе­руть днiв на два, на три, та й го­то­во. А в нас щод­ня тьопай­ся. За ша­га тiї ци­бу­лi ку­пи­ти - йди!.. I сьогод­нi йди, i завт­ра бре­ди… У дру­гих - ко­ли ку­хо­вар­ка, то во­на са­ма i на ба­зар, i все; а в нас - слiд­ком, як ду­роч­ка, тьопай­ся, та но­си, що їм зав­год­но ку­пи­ти… Бi­со­вi злид­нi! Бо­яться, щоб не вкра­ла, бач! - то­рох­тi­ла Мар'я, пов'язу­ючи го­ло­ву ста­рим плат­ком.

Пан швид­ко вий­шов одi­тий i, не ка­жу­чи нi сло­ва, пi­шов з ха­ти. Мар'я, вхо­пив­ши кор­зи­ну, по­вi­яла­ся за ним.

"Чого се Мар'я та­ка сер­ди­та? Що з нею?" - ду­ма­ла Хрис­тя, зо­с­тав­шись од­на се­ред мерт­вої ти­шi. Са­мо­вар наг­ра­вав су­м­ну-жур­ли­ву пiс­ню i