Повія - Мирний

- Не му­ти дiв­чи­ни, не му­ти! - вiд­ка­зав па­нич, кiн­ча­ючи вми­ван­ня. Хрис­тя мер­щiй ухо­пи­ла таз з во­дою i ви­бiг­ла у кух­ню. Мар'я пос­ту­пи­ла­ся до па­ни­ча у ха­ту. I чує Хрис­тя, як не ду­же дав­но сум­на i сер­ди­та Мар'я ще­бе­че та ре­го­че.

- О-о! там є… - ка­же во­на, смi­ючись.

- Надбали батько з ма­тiр'ю, - до­дав па­нич.

Мар'я так i за­ли­ла­ся ре­го­том… Хрис­тя не роз­бе­ре, об чiм во­ни роз­мов­ля­ють, во­на тiльки до­га­дується, що про неї та рiч. її ущип­ну­ла до­са­да… "Ра­денька, що дур­ненька!" - дума­ла во­на.

Христя дав­но вже ви­тер­ла таз, та не хо­тi­ла нес­ти ту­ди, де стоїть вiн, до ре­го­че Мар'я. Ко­ли вiн, одiв­шись, пi­шов у гор­ни­цi чаю пи­ти, то­дi тiльки во­на од­нес­ла йо­го.

- От па­нич! От доб­ра лю­ди­на! Тiльки й по­ба­ла­каєш, ко­ли вiн до­ма, - Зiтх­нув­ши, мо­ви­ла Мар'я. Хрис­тя тiльки скрут­нула го­ло­вою, не зна­ючи вже, що й ду­мать про Мар'ю. Во­на мер­щiй пiш­ла приб­ра­ти па­ни­че­ву ха­ту.

Коли пiш­ли з до­му пан i па­нич, по­ча­ло­ся що­ден­не поран­ня. На Мар'ю зно­ву на­сi­ло. Сум­на, сер­ди­та, во­на по де­сять раз прий­ма­ла­ся за од­но дi­ло i, не до­ро­бив­ши, кидал­а йо­го. їй усе зда­ва­ло­ся не так, все бу­ло на за­ва­дi!

- Чи дов­го бу­деш пi­ни­ти отой борщ? - скрик­ну­ла Писти­на Iва­нiв­на i прий­ня­ла­ся са­ма кри­ши­ти зiл­ля, рi­за­ти м'ясо.

Мар'я хо­ди­ла, як со­ва, на­суп­ле­на, мов­чаз­на, то­рох­тi­ла ко­чер­га­ми, мис­ка­ми, горш­ка­ми. Па­нi со­бi сер­ди­лась, i Хри­стя не зна­ла, на яку їй сту­пи­ти, щоб ча­сом не по­вер­ну­ти то­го гнi­ву на се­бе. Який учо­раш­нiй день був для неї ти­хий та ра­дiс­ний, та­кий сьогод­нi буч­ли­вий та неп­ри­вiт­ний. Як на те, ще й дi­ти, не по­ми­рив­шись iг­раш­ка­ми, пiд­ня­ли крик-ре­ви­ще.

- Маринко! Чо­го ти пла­чеш? - гу­ка­ла з кух­нi па­нi. - Пi­ди їх за­бав чим­не­будь, - до­да­ла Хрис­тi.

Невеличку дiв­чин­ку Ма­рин­ку, що же­лi­па­ла на всi ха­ти, Хрис­тя узя­ла на ру­ки, но­си­ла, ши­ка­ла, дзенька­ла у вiк­но, - нi­що не по­ма­га­ло. Ма­рин­ка пру­ча­ла­ся, дря­па­ла­ся, рва­ла­ся до ма­те­рi у кух­ню.

- Не пус­кай її сю­ди! - крик­ну­ла па­нi.

Насилу Хрис­тя за­ба­ви­ла Ма­рин­ку, по­са­див­ши на ки­ли­мi гра­тись цяцька­ми, а тут Iвась роз­хо­див­ся - ве­ди йо­го купа­тись.

- Не мож­на. Ма­ма не ве­лять, - умов­ляє Хрис­тя.

- Купатись! - од­но ре­пе­тує Iвась, по­ки не вско­чи­ла черво­на, як огонь, Пис­ти­на Iва­нiв­на i не на­да­ва­ла ля­па­сiв. Iвась пiд­няв ре­ви­ще.

- А стид­но та­ко­му ве­ли­ко­му та так кри­ча­ти, - умов­ля­ла йо­го Хрис­тя. - Он бач­те, як Ма­рин­ка гар­но грається. От ця­ця ба­риш­ня!

- Ця-ця… - од­ка­за­ла Ма­рин­ка, гра­ючи очи­ма, i, вхо­пив­ши на обе­ре­мок зав­бiльшки з се­бе кук­лу, по­ча­ла її ко­ли­ха­ти.

Iвась, чер­во­ний, як кiш­ка, ско­чив до Ма­рин­ки на ки­лим i за од­ним ма­хом по­роз­ки­дав кук­ли геть по до­лiв­цi. Марин­ка зно­ву за­ле­мен­ту­ва­ла, а Iвась одiй­шов­ши до сто­лу, по­чав ги­ка­ти.

- Чи ви дов­го ме­нi бу­де­те кри­ча­ти? - гук­ну­ла па­нi, вигля­нувши з кух­нi.

- Он та… лається, - од­ка­зав Iвась i вка­зав на Хрис­тю.

Христя зав­мер­ла на мiс­цi: що, як па­нi справ­дi по­вi­рять? Та й не­доб­ра ж яка ди­ти­на!

Насилу Хрис­тя утi­ши­ла Iва­ся, на­си­лу зве­ла йо­го з Ма­ри­н­кою i тро­хи спо­чи­ла, ко­ли во­ни заг­ра­ли­ся. По­тiм, як у пе­чi ви­то­пи­ли, - тре­ба на стiл нак­ри­ва­ти. Прий­шов пан i па­нич - обiд по­да­вай, за сто­лом слу­жи: те прий­ми, те по­дай, те пе­ре­мий, пе­рет­ри.

Пiсля обi­ду на­го­до­ва­нi дi­ти за­мовк­ли, пан лiг спа­ти; па­нич пi­шов у свою ха­ту - за­чи­нив­ся. Прий­шлось спер­шу пе­ре­ми­ти по­су­ду та то­дi i со­бi за обiд сiс­ти.

За обi­дом Мар'я роз­го­во­ри­ла­ся. Роз­мо­ва вер­тi­ла­ся бi­ля па­ни­ча i хто вiн та­кий, i де слу­же, i який ввiч­ли­вий, доступ­ний, ба­ла­ку­чий.

- Коли б трош­ки пов­нi­ший, що б то за кра­си­вий був! - ви­хваляла Мар'я. - Тро­хи лиш чи на­ша па­нi у нього не теє… Бо як зай­де за нього роз­мо­ва - не нах­ва­литься ку­мом. Вiн хрес­тив Ма­рин­ку… А що па­нян­ки у го­ро­дi - то кож­на сьо­годнi б пiш­ла, аби сва­тав. Та ба! Нi на ко­го не хо­че промiн­яти по­па­дi. Пiп у церк­вi ве­чер­ню слу­же, а вiн з матушк­ою чаї роз­пи­ває. Прой­дис­вiт! А все доб­рий чо­ло­вiк, - додал­а Мар'я й по­зiх­ну­ла.

- Спати хо­четься? - пи­тає Хрис­тя.

- Аж гiл­ля гне! По­ду­май: анi на во­ло­син­ку не зас­ну­ла. Оце зра­зу пi­ду в ко­мо­ру та й за­ко­чу; а ти, будь лас­ка, попо­райся за ме­не.

Упоравшись, Хрис­тя по­ве­ла дi­тей у са­док. Па­нi со­бi вий­шла з ро­бо­тою на рун­дук i, му­ги­ка­ючи пiд нiс, щось пле­ла. Швид­ко-швид­ко пе­ре­би­ра­ли її тен­дiт­нi пальчи­ки якiсь прут­ки, з-пiд кот­рих вип­ли­ва­ла дiр­ча­ва сте­жеч­ка, да­лi - кру­жа­ло, да­лi зно­ву сте­жеч­ка. Хрис­тя зди­ву­ва­ла­ся… Во­на ба­чи­ла, як пле­туть жи­дiв­ки пан­чо­хи, тiльки це не те, це - щось iн­ше, дру­ге.

- Що то ви, ба­ри­ня, ро­би­те? - нес­мi­ло спи­та­ла во­на й по­червонiла. Па­нi, гля­нув­ши на неї, за­ре­го­та­ла­ся, дзвiн­ко, гу­л­ко так за­ли­ла­ся… Тi­ло її трем­тi­ло, лич­ко зарум'янило­ся­, два ря­ди бi­лих зу­бiв заб­ли­ща­ли, а очi так i гра­ли, так i го­рi­ли… "Та й хо­ро­ша ж яка па­нi, як регочеться­!" - подумала­ Хрис­тя.

- В'яжу, - од­ка­за­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на. - Не ба­чи­ла нi­ко­ли, що так вит­рi­щи­ла­ся? Ди­вись.

Христя збiг­ла до неї аж на рун­дук, а па­нi по­ча­ла показу­вати, як в'яза­ти.

У Хрис­тi аж в очах ми­го­тi­ло, го­ло­ва кру­гом хо­ди­ла, див­лячись, як швид­ко па­нi мi­дя­ним пру­ти­ком ха­па­ла нит­ку, в'яза­ла пе­те­леч­ку, в ту пе­те­леч­ку зно­ву втя­га­ла нит­ку i - не знать як - уже ро­би­ло­ся двi пе­те­леч­ки. Хрис­тя аж зiтх­нула.

- Не пой­меш?

- Нi.

- Хай ко­лись нав­чиш­ся.

День крав­ся до ве­чо­ра. Сон­це по­вер­ну­ло геть з по­луд­ня i стра­шен­но пек­ло; по­вiт­ря, аж жов­те, па­шi­ло, мов з пе­чi. У сад­ку, в про­хо­ло­дi - i то бу­ло душ­но-млос­но. Дiт­во­ра ве­ре­дувала, не гра­ла­ся.

- Веди їх у ха­ту, - ска­за­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

- Там же пан сплять, - увер­ну­ла Хрис­тя.

- Доки йо­му ру­ти­ти? Ще ма­ло спав? Од­на­ко­во вис­питься - та ii пi­де на всю нiч, - змор­щив­ши свої бi­ля­вi бро­ви, мови­ла па­нi.

Христя стрi­ла на две­рях па­на - зас­па­но­го, об­ли­то­го по­том.

- Оце га­разд, що ти йдеш. Да­вай мер­щiй вми­ва­ти­ся, - ска­зав вiн, ви­хо­дя­чи на рун­дук до жiн­ки.

- У-у, зас­ну­ло­ся! - по­зiх­нув вiн.

- Гаразд. Ви­ру­тиш день, а на всю нiч з до­му.

- Та тре­ба пi­ти; не мож­на - обi­щав. Та сьогод­нi не заси­джуся - к пiв­но­чi бу­ду до­ма.

- Гляди. Я бу­ду до­жи­да­ти, - ска­за­ла па­нi.

Сонце сi­да­ло, як пан ви­ми­тий, приб­ра­ний, по­су­нув пова­гом з дво­ру. Па­нi на крильцi при­мос­ти­ла­ся чаю пи­ти. Вий­шов i