Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Правду кажучи, йому ні разу не довелося пошкодувати, що він відкрив цю справу. З першого ж дня вона принесла нам успіх. Кілька щасливих випадків і слава, яку я мав у лікарні, дозволили мені швидко досягти успіху, тож за останні кілька років я його неабияк збагатив.
Такі, містере Холмсе, моє минуле й мої стосунки з містером Блесінґтоном. Зостається лише розповісти вам, що привело мене до вас цього вечора.
Кілька тижнів тому містер Блесінґтон увійшов до мене, як мені здалося, надзвичайно збуджений. Він говорив про якесь пограбування, що сталося, як він сказав, в Іст-Енді. Це, як я пам’ятаю, дуже його схвилювало, й він наголосив, що нам треба поставити міцніші засуви на вікнах і дверях, не зволікаючи ні дня. Цілий тиждень після того він був страшенно стривожений, раз у раз виглядав у вікна й припинив звичайні короткі прогулянки перед обідом. Через те мені спало на думку, що він чогось - або когось - смертельно боїться; але коли я спитав його про це, він вибухнув такою лайкою, що я мусив облишити цю розмову. З часом, однак, його страхи розвіялись і він повернувся був до давніх своїх звичок, аж тут нова подія так приголомшила його, що на нього й досі жаль дивитися.
А сталося ось що. Два дні тому я одержав лист, який зараз прочитаю вам. На ньому немає ані зворотної адреси, ані числа.
«Російський граф, що мешкає нині в Англії,- йдеться в ньому,- був би радий, якби доктор Персі Тревельян погодився прийняти його. Він страждає на каталепсію, а доктор Тревельян, як відомо,- знавець цієї недуги. Граф має намір завітати завтра в чверть на сьому вечора, якщо доктор Тревельян вважатиме для себе зручним бути о цій годині вдома».
Цей лист дуже мене зацікавив, бо головною перепоною для моїх досліджень було те, що каталепсія - хвороба рідкісна. Тож зрозуміло, що в призначений час я був у себе в кабінеті, і хлопчина-лакей увів пацієнта.
То був літній чоловік, худорлявий, поважний і простакуватий з виду, анітрохи не схожий на російського графа. Мене більше вразили зовнішні риси його супутника - високого молодика, напрочуд гарного, зі смаглявим недобрим обличчям і геркулесовими руками, ногами й грудьми. Він підтримував свого товариша під лікоть, коли вони увійшли, й допоміг йому сісти з такою турботливістю, якої навряд слід було б чекати від людини з таким виглядом.
«Пробачте, що я увійшов сюди, докторе,- сказав він мені по-англійськи, але трохи шепеляво.- Це мій батько, і його здоров’я для мене найдорожче за все на світі».
Мене зворушила така синівська турботливість.
«Може, ви хочете залишитися тут з батьком під час прийому?» - спитав я.
«В жодному разі! - вигукнув він, сплеснувши руками.- Мені невимовно боляче дивитися на батькові муки. Якщо з ним трапиться один із тих страхітливих нападів, які його діймають, я не переживу. В мене самого до краю розхитані нерви. З вашого дозволу, я зачекаю в приймальні, поки ви оглядатимете батька».
Я, звичайно, погодивсь, і молодик вийшов. Я почав розпитувати пацієнта про його хворобу й докладно все занотовував. Однак він не відзначався особливим розумом, і відповіді його часом були незрозумілі, що я вважав наслідком поганого знання мови. І раптом, поки я писав, він узагалі перестав відповідати на мої запитання; обернувшись до нього, я здивовано побачив, що він сидить на стільці випроставшись, із застиглим обличчям, байдуже вирячившись на мене. У нього знову почався напад цієї загадкової хвороби.
Спочатку я відчув жаль і страх водночас. Але потім, щиро кажучи, професійна цікавість узяла гору. Я записав пульс і температуру свого пацієнта, зазначив непорушність його м’язів, простежив рефлекси. Ніяких відхилень від моїх попередніх спостережень не було. В таких випадках я досягав успішних результатів після інгаляції нітриту амілу; тепер я, здавалося, мав чудову нагоду перевірити його дію. Пляшка з ліками стояла внизу, в моїй лабораторії, тож я, залишивши пацієнта в тій самій позі на стільці, побіг униз. Я трохи забарився й повернувся хвилин за п’ять. Уявіть собі мій подив, коли я побачив, що кімната порожня, а пацієнт зник.
Спершу я, звичайно, вибіг до приймальні. Син пацієнта теж пішов. Двері до передпокою було зачинено, але не замкнено. Мій хлопчина-лакей, що пускає пацієнтів, не має жодного досвіду. Він чекає внизу й біжить нагору, щоб провести пацієнтів до дверей, коли я дзвоню з кабінету. Цього разу він нічого не чув, і все це залишалося для мене цілковитою загадкою. Невдовзі повернувся з прогулянки містер Блесінґтон, але я нічого йому про це не сказав, бо останнім часом намагався розмовляти з ним якомога менше.
Я й не думав, що мені доведеться ще раз побачити росіянина з сином; тож уявіть собі знову-таки мій подив, коли сьогодні ввечері вони обидва з’явилися в моєму кабінеті тієї самої години.
«Тисячу разів прошу вибачення за вчорашню несподівану втечу, докторе»,- мовив мій пацієнт.
«Мушу признатися, що мене це дуже здивувало»,- відказав я.
«Бачте, річ у тім,- зауважив він,- що коли я приходжу до тями після тих нападів, то майже не пам’ятаю, що було зі мною раніше. Я отямився в чужій кімнаті, як мені здалося, тож і вибіг на вулицю, поки вас не було».
«А я,- докинув син,- побачив, як батько пройшов через приймальню, й подумав, природно, що прийом уже скінчився. Лише коли ми повернулися додому, я почав розуміти, що ж насправді сталося».
«Гаразд,- сказав я, сміючись,- нічого лихого не сталося, хіба що ви страшенно заплутали мене; отож, сер, будьте ласкаві вийти до приймальні, а я тим часом радо знов візьмуся до огляду».
Десь із півгодини ми з літнім джентльменом говорили про симптоми його хвороби, а потім, виписавши рецепт, я провів його до сина.
Я вже казав вам, що о цій порі містер Блесінґтон звичайно гуляв. Незабаром він прийшов і піднявся нагору. Раптом я почув, як він збіг униз; за мить він увірвався до мого кабінету, мовби збожеволівши зі страху.
«Хто був у моїй кімнаті?» - закричав він.
«Ніхто»,- відповів я.
«Це брехня! - репетував він.- Підіть і погляньте!»
Я вирішив не зважати на його крик
