Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

Я був уже достатньо обізнаний з Холмсовими методами, щоб простежити хід його міркувань: поглянувши на медичне знаряддя в плетеній торбинці, що висіла в екіпажі, освітлена ліхтарем, він миттю зробив належний висновок. А світло в нашому вікні нагорі свідчило про те, що ці пізні відвідини стосувалися саме нас. Трохи здивований тим, що могло привести до нас мого колегу-медика в таку годину, я рушив слідом за Холмсом до нашого кабінету.

Коли ми увійшли, зі стільця біля каміна підвівся блідий, вузьколиций чоловік із рудуватими бакенбардами. Він мав щонайбільше тридцять три роки, але його похмурий вид і землистий колір обличчя, які свідчили про те, що життя його не дуже милує, робили його старшим за цей вік. Його поведінка, як і в усіх вразливих джентльменів, була нервова й сором’язлива водночас; а тонка біла рука, якою він, встаючи, ухопився за полицю каміна, здавалася радше рукою художника, ніж хірурга. Вбрання його було строге й скромне - чорний сурдут, темні штани, приглушених тонів краватка.

- Добрий вечір, докторе,- люб’язно привітався Холмс.- Радий, що вам довелося чекати лише кілька хвилин.

- Хіба ви розмовляли з моїм візником?

- Ні, про це мені розповіла свічка, що стоїть на столику. Сідайте, будь ласка, і розкажіть, чим можу вам прислужитися.

- Я доктор Персі Тревельян,- сказав відвідувач,- мешкаю на Брук-стріт, 403.

- То це ви написали розвідку про рідкісні нервові хвороби? - спитав я.

Його бліді щоки спалахнули від задоволення, коли він почув, що мені відома його праця.

- Про неї так рідко згадують, що я вже зовсім поховав її,- сказав він.- Мої видавці запевняють, що її майже ніхто не купує. А ви самі, як я зрозумів, теж лікар?

- Відставний військовий хірург.

- Я завжди цікавився нервовими хворобами. Хотілося б студіювати саме їх, але, звичайно, мусиш задовольнятися тим, що маєш. Проте це не стосується справи, містере Шерлоку Холмсе, а я цілком розумію, який дорогий для вас час. Віднедавна в моєму домі на Брук-стріт трапляються дивовижні речі, а цього вечора сталося таке, що я більше не міг чекати ані години і приїхав до вас попросити поради й допомоги.

Шерлок Холмс сів і запалив люльку.

- Уважно слухаю вас,- мовив він.- Розкажіть-но про все, що вас так стривожило.

- Це такі дрібниці,- сказав доктор Тревельян,- що мені соромно про них і говорити. Але вся ця справа така незрозуміла, а остання пригода - така хитромудра, що буде краще, якщо я розповім вам усе як є, а ви вже судіть самі, що тут важливе, а що ні.

Розпочати мені доведеться з того, як я вчився. Я закінчив Лондонський університет, і ви не думайте, що я співаю собі хвалу, але професори покладали на мене великі надії. Скінчивши науку, я не кинув дослідів і залишився на невеличкій посаді в лікарні Королівського коледжу; мені пощастило привернути увагу до свого дослідження рідкісних випадків каталепсії і врешті одержати премію Брюса Пінкертона та медаль за розвідку про нервові хвороби,- ту саму, яку тільки-но згадав ваш друг. Я сказав би без перебільшення, що тоді мені всі пророкували блискучу кар’єру в майбутньому.

Лише одна велика перепона стояла на моєму шляху - бідність. Як ви легко можете зрозуміти, фахівцеві, що цілить високо, треба було відкривати власну практику на одній з вулиць біля площі Кевендіш, де найняти навіть найскромніше помешкання коштує великих грошей. Окрім цих витрат, треба ще якось жити, мати пристойний екіпаж та коней. Усе це було мені не під силу, і я вирішив жити скромно й заощаджувати гроші, щоб років через десять узятися до власної практики. Аж тут мені раптом допоміг несподіваний випадок.

До мене завітав джентльмен на ім’я Блесінґтон, зовсім мені незнайомий. Він з’явився в моїй кімнаті одного ранку й відразу перейшов до справи.

«Це ви той самий Персі Тревельян, що за свої великі успіхи нещодавно одержав премію?» - спитав він.

Я вклонився.

«Відповідайте мені щиро,- провадив він,- бо це у ваших інтересах. Щоб досягти успіху, розуму у вас достатньо. А як щодо такту?»

Почувши таке запитання, я не зміг стримати усмішки.

«Гадаю, що його в мене вистачить»,- відповів я.

«А щодо поганих звичок? П’єте потроху, еге ж?»

«Та що ви, сер!» - вигукнув я.

«От і добре! Тоді все гаразд! Але я мусив про це спитати. Чого ж ви з такою головою й без практики?»

Я знизав плечима.

«Ну-бо! - провадив він так само жваво.- Це давня історія. В голові у вас більше, ніж у кишені. А що ви скажете, якщо я допоможу вам відкрити практику на Брук-стріт?»

Я з подивом вирячився на нього.

«О, це більше в моїх інтересах, ніж у ваших! - вигукнув він.- Щиро кажучи, якщо це влаштує вас, то мене влаштує тим паче. Я маю, бачте, кілька зайвих тисяч і хотів би вкласти їх у вашу практику».

«Але чому?» - ледве видихнув я.

«Ну, справа це вигідна й до того ж безпечніша за будь-яку іншу».

«Що ж, по-вашому, я маю робити?»

«Зараз скажу. Я найму будинок, куплю меблі, сам платитиму служницям,- одне слово, вестиму все. Вам зостанеться лише протирати штани в кабінеті. Я даватиму вам гроші на прожиток і таке інше. А ви віддаватимете мені три чверті свого заробітку, решту ж залишатимете собі».

Отака була та дивна пропозиція, містере Холмсе, що з нею звернувся до мене той Блесінґтон. Я не випробовуватиму вашого терпіння розповіддю про те, як ми про все домовилися. Скінчилося це тим, що на Благовіщення я переїхав і почав практикувати на умовах, які він запропонував. Він теж поселився зі мною - на правах постійного пацієнта. Виявилося, що в нього було хворе серце, тож він потребував постійного медичного нагляду. Дві кращі кімнати на другому поверсі він зайняв під вітальню й спальню. Звички у нього були досить-таки химерні - він сторонився людей і нечасто виходив з дому. Не відзначаючись особливою точністю в житті, він був ретельним лише в одному: щовечора, однієї й тієї самої години, заходив до кабінету, переглядав книги запису хворих, відкладав убік п’ять