Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Коли людина старішає, вона сумує за рідним краєм. Довгі роки я мріяв про англійські ясно-зелені поля та живоплоти. Врешті я вирішив ще хоч раз побачити їх перед смертю, зібрав трохи грошей на дорогу й оселився тут, серед вояків,- я ж бо знаю, чого їм треба, чим їх потішити, й цього заробітку мені цілком вистачає.
- Ваша розповідь вельми цікава,- мовив Шерлок Холмс.- Про вашу зустріч із місіс Барклей та про те, що ви впізнали одне одного, я вже чув. Як я зрозумів, після розмови з нею ви пішли до її будинку, зазирнули в скляні двері й стали свідком сварки між нею та її чоловіком, під час якої вона звинуватила його в колишній підлоті. У вашому серці вибухнула ціла буря почуттів, ви кинулися через травник і ввірвалися до кімнати...
- Саме так, сер. Барклей обпік мене таким поглядом, яким ще ніхто не дивився на мене; за мить він похитнувся і впав, ударившись потилицею об ґратці. Але помер він не від цього падіння: смерть уразила його, тільки-но він побачив мене. Я прочитав це на його обличчі так само, як зараз читаю отой напис над каміном. Для нього моя поява була все одно, що постріл у його зрадливе серце.
- А далі?
- Ненсі знепритомніла, і я взяв з її руки ключ, щоб відчинити двері й покликати когось на допомогу. Аж тут, відмикаючи замок, я зрозумів, що найкраще було б залишити все, як воно є, і забиратися геть, бо ця справа може одразу обернутися проти мене, та й моя таємниця будь-що стане відома всім. У гарячці я вкинув ключ до кишені й загубив свою палицю, ловлячи Тедді, що подерся вгору по портьєрі. Посадивши його назад у скриньку, з якої він устиг вилізти, я побіг звідти так швидко, як тільки міг.
- Хто це - Тедді? - запитав Холмс.
Чоловік нахилився й відсунув передню стінку скриньки в кутку. З неї миттю вилізло червоно-буре звірятко, в’юнке і спритне, з коротенькими горностаєвими ніжками, довгим вузьким носом і парою найгарніших червоних оченят, які я тільки бачив у тварин.
- Мангуста! - вигукнув я.
- Так, дехто зве його мангустою, дехто фараоновою мишею,- мовив чоловік.- Я називаю його Змієловом, бо Тедді чудово порається з кобрами. У мене тут є одна без отруйних зубів, і Тедді ловить її щовечора, потішаючи вояків у шинку. Що ще вас цікавить, сер?
- Що ж, можливо, ми ще звернемося до вас, якщо в місіс Барклей з’являться серйозні проблеми.
- Тоді я, звичайно, буду до ваших послуг.
- Коли ж ні, то навряд чи варто копирсатись у минулому небіжчика, хоч би який огидний був його вчинок. Врешті, ви, напевно, дістали задоволення вже від того, що полковника тридцять років гризли докори сумління. А ось і майор Мерфі йде по той бік вулиці! На все добре, Вуде. Хочу дізнатися, чи не сталося чого з учорашнього дня.
Ми наздогнали майора, коли він уже завертав за ріг.
- Це ви, Холмсе,- сказав він.- Ви, вже, напевно, чули, що весь цей шарварок так нічим і не скінчився?
- Тобто як?
- Медичний огляд показав, що причиною смерті була апоплексія. Як бачите, справа виявилась на диво простою.
- Так, на диво простою,- погодився з ним Холмс, усміхаючись.- Ходімо, Ватсоне. Мені здається, що наших послуг Олдершот більше не потребує.
- Цікаво тільки одне,- мовив я вже по дорозі до станції.- Якщо її чоловіка звали Джеймсом, а іншого - Генрі, то до чого тут Давид?
- Саме це слово, любий Ватсоне, мало б прояснити для мене всю цю історію, якби я був тим бездоганним логіком, за якого ви мене маєте. Це, безперечно, був докір.
- Докір?
- Так. Біблійний Давид, як ви знаєте, увесь час трохи грішив і одного разу вчинив те саме, що й сержант Джеймс Барклей. Пам’ятаєте отой дрібненький випадок з Урією та Вірсавією? Я вже добре-таки призабув Біблію, але, якщо не помиляюся, ви знайдете цю історію в Першій або Другій книзі Самуїла.
ПОСТІЙНИЙ ПАЦІЄНТ
Переглядаючи деякі з тих недоладних спогадів, де я намагався змалювати окремі розумові здібності мого друга, містера Шерлока Холмса, я зіткнувся з великими труднощами, добираючи приклади, що цілком відповідали б моїй меті. Адже в тих випадках, коли Холмс вдавався до аналітичного мислення і демонстрував свої особливі методи розсліду, самі факти часто бували такими незначними й буденними, що я не наважився б запропонувати їх публіці. З іншого боку, частенько траплялося, що він брався до справ, де факти були найцікавіші і найдраматичніші, але його власна роль у їхньому розкритті була меншою, ніж того хотілося б мені, його літописцеві. Невеличка справа, яку я описав під назвою «Етюд у багряних тонах», та ще одна, пізніша, пов’язана з «Ґлорією Скотт», можуть служити прикладами тих Сцилл і Харибд, що завжди загрожують історикові. Можливо, в історії, яку я маю намір описати, роль мого друга була не дуже помітною, але загалом обставини її були настільки прикметні, що я не можу дозволити собі вилучити її з цих нотаток.
Було це задушливої, хмарної жовтневої днини. Надвечір, однак, повіяло прохолодою.
- А чи не поблукати нам Лондоном? - запропонував мій друг.
Я втомився сидіти в нашій маленькій вітальні, тож радо погодився. Години зо три ми походжали Фліт-стріт і Стрендом, спостерігаючи за мінливим калейдоскопом вуличного життя. Розмова з Холмсом, як завжди, уважним до подробиць і щедрим на дотепи, захопила мене. Була вже десята година, коли ми повернулися на Бейкер-стріт. Біля наших дверей стояв екіпаж.
- Ти ба! Екіпаж лікаря, звичайного практика...- мовив Холмс.-
