Втеча від себе - Самчук Улас
І це вже годі звати "еміграція". Це вже похід. Це вже розширення меж і засобів дії. Це вже закон.
Нестор та Ірина Сидоруки підпорядковані цьому законові, з початком 1953 року, вже громадяни Об'єднаного Королівства Великої Британії, оселені в місті Торонті, що над озером Онтаріо в домінії Канада і власники будинку на вулиці Ґотик, а одночасно вони приналежні до півмільйонної групи людей з назвою ukrainian. Так. Вони зложили присягу вірности її Королівській Величності королеви Великої Британії і всього Коммонвельту, вони цим зобов'язані, одначе їм не заборонено виконувати, як у думці, так і в ділі, зобов'язання їх роду і їх переконань. Вони в атмосфері найбільшого привілею людини бут свобідною.
Так, наприклад, цього названого року, жовтня чотирнадцятого, у годинах ранніх, Нестор Сидорук, виїжджає таксівкою до станції автобусів на вулиці Дондес, його проводить Ірина, щоб о годині восьмій, тяжким, двоповерховим, сірим "Ґрейгаундом" вирушити в дорогу. Призначення — Ню йорк.
Дві години згодом, вперше за свого життя, він переїжджає границю З'єднаних Стейтів Америки, яка пересікає міст "Свободи" на річці Ніаґара з пашпортом громадянина Коммонвельту Британія і почуттям великої певності на землі, яку, між іншим, весь день завзятюще знецінює проливний дощ, бо зводить видимість всього до, не більше десяти метрів, і тим самим можливість першого бачення цього дива до дуже скромних засягів.
Але все гаразд, все в порядку. Незграбному "Ґрейгаундові" це не назаваді, він виконує своє завдання без найменшого закиду і згідно з розкладом, біля восьмої вечора, зі звинністю моржа, він поринає попід Голляндським тунелем Гудзону, щоб за певну кількість хвилин, грайливо виринути на другому побережжі з кокетливо назвою Мангеттен.
Ню Йорк. Нарешті! Дозвольте, дозвольте — що таке Ню йорк? В контексті явищ урбаністики — злиток заліза, бетону і людського генія у гігантський вислів будови... Фантазія здвигнута до висот хмари, тріумф і твердиня потужних, апотез ентузіястів ґрандіозо.
Наступного дня, о годині восьмій вечора, у будові з написом "Український Народний Дім", що на Другій авеню цього ґрандіозо, під зарядом Об'єднання Українських Письменників, публічний Сидоруків виступ — "Література, як ідея й міраж". Переповнена, на пів тисячі публіки, авдиторія, люди Києва, Львова, Харкова, атмосфера високого наснаження тіла й духа.
Бути в Ню Йорку, а почуватися в Києві — привілей вибраних. Ми не еміграція, ми міграція, вибір позицій, стратегія незломних. Література їх мови наснажена тим же патосом, в її лябораторіях монтуються двигуни дії, одночасно це міраж, блукання пустель, царство незнаних, лагуна заперечених.
Такі ось думки, вириваються вони пристрасно, сприймаються спрагло, розцінюються марнотратно. Думай, супереч, кричи, це форум, це арена, це змагання істин, боротьба безсилля перевести їх в життя, коли всім, масою, нараз хочеться сказати все, щоб не сказати нічого. Свобода вино і незвичні до нього суб'єкти, швидше ніж треба, тратять тверезість. А одночасно, це настрій весни, в повітрі розчини тепла і надії, ось-ось загримить, поллє дощ і все заяскравиться.
А скільки тих несподіванок і які вони гострі. Знайомі й знайомі обличчя, патетичні обійми. Де це й коли це бачились, за ними таке побоєвище, роки великого ярмарку і нарешті ось, мов би зібрано разом в особливому місці для особливих несподіванок.
При вечері в ресторані цього ж таки Українського Народного Дому, де подають, і борщі, і вареники, і голубці, мов би це було в театральному ресторані перед оперою Києва, на Нестора чекає особливий удар. Довгий стіл, багато знайомих і в тому... О! Тож Татяна Григорівна, жива-живісінька і ще величніша, ніж було. І так обійми, мов би вони зливали людей, як огонь метал. І Микола Іванович! Денді. З голочки. І їх Мар'яночка... Як зоря, що вийшла із-за гаю. І ще більше; свят, свят, свят! То ж Сашко. Він. Доторкнись... У всій своїй винятковості... А за ним... Мій ти Боже! Привид чи сон? Неможливо, ніяк неможливо. То ж Віра! Жива, як бачиш і чуєш.
З цього воно й почалось наново. Довгий стіл, товариство, Нестор в центрі, підносяться тости, дзвенять чарки, гомонять промови, а Сашко, змовницьким тоном, ніби він нарешті прийшов до справжнього слова, яке він давно для цього приготовив, казав з полегшою:
— Ну, от, Несторе Павловичу — сталося. Ми ось і вдома. Ви переконаєтесь, що в ніякому вашому Луцьку, не знайдете такого вдома, як в цьому Мангеттені. Тут ви нарешті не якийсь фунт клоччя, а Ви з великої літери. І звучить це, як там не кажіть, гордо, отже п'ємо за ще одного світового — ре-мі-до-ля — українця, почесного громадянина сталево-бетонового Ню Йорку, Нестора Павловича Сидорука!
Аж тепер Нестор помітив, що перед ним шампанське, а коли випив, відчув, що і від нього вимагалось слова. Але де його взяти? Він так і сказав; — Дорогі! Коли бачиш чудо, — помахом руки він зробив знак параболи, — де взяти мову? То ж я, власною особою, провів цю лейді, — він вказав на Віру, — в дорогу "на родіну" разом з її батьком. Коли це, спитаєте, було? Пам'ятаю, пам'ятаю, десять років тому, дванадцятого травня. І як це сталося, що я бачу її тут, сьогодні, мало не у вигляді статуї з факелом свободи? Чудо це, а чи просто реальна реальність зложена з чудесного, як вода з Га-два-о? А коли реальність, Сашко правий, ми в Луцьку і шампанське чудове! Салют! — говорив Нестор з наміром закінчити тости розмовитись особисто.
Одначе не той настрій, говорення лиш в старті, поет Самонюк, прочитав вірш "Пожежа". "О, так, це пожежа, бурлить її жерло, розшматаним шматтям вирує огонь, ми в гарячі болю ступаємо твердо назустріч епохи новітніх змагань".
— Феноменально! — викрикнув Сашко. Бурхливі оплески. Професор Балюк, бувший в'язень Воркути, що за північним кругом, оповів, як то в Харкові з будинку "Слово", ночами, "Чорний ворон" вивозив поетів та письменників. — Це було, — казав він, — зморно. Як тільки, о другій годині ночі, на подвір'ю гаркне мотор, будов вмирала. Тиша гробова. На думці лиш, чи не за мною? Коли той скінчив, Сашко зауважив:
— Воно ще і тепер зморно. І лишиться на тисячоліття. Здобуток гідний революції геніїв.
Але найзавзятішу мову вимовив інженер Зеленко, давній, ще з гімназії приятель Нестора, який закінчив будівельний відділ політехніки Данціґа, приблукав до Мангеттена і працював у відомій фірмі будівництва "Блізне анд Ко." Він вказав на стіни з портретами Петлюри, Коновальця, Шевченка, Франка, на тризуб і на жовто-синій прапор і, затиснувши долоню в кулак, мов би він намірявся шмагнути когось по пиці, вирікав:
— І тому ми тут. Це факт. Цього домоглись "Чорний ворон" і геній людства. Нас розкидано, але ми не збираємось згинути. Це добрий ґрунт росту і ми вернемось. Підношу цей тост за вернемось! Вставай, Кальнишевський Соловок, Мазепо Бендер, Петлюро Парижа, Коновальцю Ротердаму! Вам дано право безсмертя і тим самим — вернемось! Вставай, народе залізної волі, титанічної непокори! Ти переможеш!
Це звучало, збентеження велике, а Сашко додавав пари: — Нічого, нічого. Ці стіни й не таке чули. 1915 року тут промовляв Троцький, він громив Романових ще чистіше, цей будинок звався "Лейбор темпель", на його стінах царював Карл Маркс, але, як бачите, часи міняються, і не конче в нашу некористь. Браво, Зеленко! Вернемось!
Настрій зростав, бажаючих говорити прибувало, одначе збувало часу, а тому промови вривалися, столи звільнялися, гості роз'їжджалися. Нестор зупинився, було, тут же в Давнтавні, готель "У Тіфані", під опікою колег з Об'єднання, але ситуація круто міняється, Сашко з Вірою конфіскують його безоглядно і ось, вони всі троє, плюс валіза Нестора, урочисто виповняють нутро їх Шевролета, Сашко при керівниці, біля нього Віра, біля Віри Нестор і машина біжить каньйонами вулиць в чисельному товаристві їй подібних, мов гігантська миша гігантської нори за якою, зо всіх боків, гоняться червоні й зелені світла, півморок ночі, луни сирен, гомін моторів. І така близькість. То ж оце зліва, рука до руки — Віра. Повніша, поважніша, спокійніша, але та сама. Нестор вірить й не вірить, виринає злива згадок, то ж було, то ж лишилосято ж не забулося. Як це зміряти, зважити, оцінити? Якою валютою?
І їх житло на енному поверсі енної вулиці високо в просторі. Від землі вверх, несе їх коробка обложена сірою тканиною, над входом моргають цифри — один, два, десять, дев'ятнадцять — стоп! Розсуваються двері... Коридор видається хистким, двері їх мешкання ніби врізьблені в сірий граніт, при дотику ключика вони відслонюють простір, стіни якого обшальовані деревом кольору каштану, з великим дзеркалом й галереєю ґрафік на синіх паспарту в чорних рямцях.
Двері навпрост зачинені, тож до права — дуже прошу, це передгра вітальні в присмерку привітного світла з фотелями подоби собак Бернадинів завжди готових до послуг з чого й скористався Нестор, весь понятий приємним здивованням. Кокетлива легкість, демонстративна затишність... Та ось, у сукні кольору кави, пані... І це має бути Віра, а той рослий, з нахилом до повноти, панисько, це Сашко. І ціла та світлиця, зі заслоненим вікном, яка може бути однаково світлицею, вітальнею, як також виставою старанно зібраних зразків мистецтва барви. Чи це вони ті самі, яких він знав колись? Можливо, можливо... Але на них вже почав діяти інший клімат. Це вже екзотика, затишок лагуни... Все тут своє, рахманне, вдоволене у легких, м'яких тонах.
— Ну, і от... — вирвалось у Нестора, який погруз у фотелі, розкинув на поруччя руки, мов би цим хотів все сказати, що було між ними колись.
— Ми у себе, — продовжував думку Нестора Сашко.
— Це шок. Усі ті минулі десять років, я був переконаний, що наша чудова Віра зі своїм могутнім родителем блаженствують в обіймах "родіни", а тут воно он як. Обман зору. І не знайшлось навіть душі, яка б захотіла з цього блуду мене вивести. Але зроблено. Добре зроблено. Хвалю! Ґратолюю! — говорив Нестор з виразо блаженного вдоволення.
— Такий був стан, ми недавно отаборились, не хотілось накидати комусь свої клопоти, кожний мав їх досить власних, але давайте про це завтра, то ж то сьогодні, ще на сон грядущий, Вірочка погостить нас... Щоб ви воліли? Чай? Кава? А може б ще раз по чарочці? Маю добрий бурбон, — говорив Сашко і кинув головою на розчинені двері сусідньої кімнати, де світилося світло.
— Признатися, волів би сидіти отак і думати...
