Втеча від себе - Самчук Улас

І як щось починати знову, то починати від нового. А, як його диктує безоглядн сьогодні.

— Повірте, Віро, зо всіх фантастичностей, що їх не бракувало нам в минулому, найбільшою фантастичністю для мене є цей факт, що ми сидимо з вами біля цього ось стола, — говорив Нестор, і при цьому обома руками вдарив по настільнику перед собою. — Я був переконаний, що вас і вашого батька проковтнула "родіна" і то навіки. І тому поставив на цьому крапку... І не мав щастя довідатись щось про це від інших.

Віра на це казала:

— Не хотілося більше вас тривожити. Ви були нами втомлені.

— Але ж тут не про втому. Чи ви можете уявити, що ваш батько є для мене втіленням корінного представника нашої раси? Мені хотілося б знати про нього не лишень з теперішнього, але й з минулого... В його предках. Це рідкісний феномен, можливо останній могикан того етнічного матеріялу з якого збудовано основну формулу цього явища. З вашої цікавої родини він ще один і зберігся в його автентичності, бо його брати і навіть сестра, це вже виродження... Це вже початки іншої породи, тому він мене особливо цікавив, і чи можете ви сказати, що з ним сталося? — говорив зацікавлено Нестор.

Віра глянула на нього поглядом, у якому блиснули іскорки радости, що Нестора дивувало.

— Ви не повірите, але він також тут, — сказала Віра тоном вдоволення.

Нестора це вдарило, він робить великі очі.

— Але як? То він тоді не від'їхав? — майже викрикнув він.

— Від'їхав, — казала спокійно Віра. — Але вернувся.

— Неймовірне. Іван Мороз? Цікаво. Яким таким чином? —•викрикнув Нестор.

— Але це факт, — казала Віра.

— Може скажете, як це могло статися? — питав Нестор.

— Цього ніхто з нас не знає. Не говорить. Він появився ще того самого року, коли нас ловили, а виринув в таборі ДіПі в Ульмі десь роком пізніше під прізвищем Сенишин. Ми були тоді в Парижі, він, видно, багато пережив, тому став відлюдком, не прозраджувався з цим нікому, навіть Водяні, які жили в Реґенсбурзі, довгий час нічого про нього не знали, а ми довідались, аж почався виїзд до Америки, сорок дев'ятого року ми спровадили його до Канади, спочатку до такого містечка Сан Тома в Онтаріо, а опісля ми купили йому недалеко містечка Оранжвілу невелику ферму, де він живе і тепер зовсім самітньо, ми до нього інколи цілою галайстрою заїжджаємо, багато мови, але про себе він ні слова. Мовчить, майже нічого не знаємо що з нашою мамою, дядьками, знаємо лишень, що дід і баба Лоханські померли і це все, що він нам прозрадив.

Отаке щось говорила Віра про свого батька і була, видно, стурбована, бо та батькова мовчанка впливала на неї бентежливо, бо їй здавалось, що з ним щось психічно не зовсім в порядку... І просила Нестора, щоб той його там, сливе по сусідству, відвідав, побачив на власні очі і, можливо, щось про це ближче довідався.

Це дуже цікаво, Нестор з цим годиться, але пригадуючи свою останню з ним зустріч, як також його психічне наставлення, взагалі він не переконаний, що з такої зустрічі могло б щось позитивного вийти. Він це намагався пояснити Вірі.

— Люди, типу вашого батька, — казав Нестор, — дуже горді, вони переконані, органічно переконані , що вони є, як у нас казали, пуп тієї землі, і що вони все знають, і все краще знають, і ніхто інший у світі не має чого їм казати. Вони хворіють хворобою всезнайства і це їх переслідує так само, як шизофренія звичайних шизофреніків. Вони бояться нової думки, вони не визнають своєї неспроможности, вони ненавидять тих, що намагаються їм помогти і особливо відчувають і бояться тих, які їх розуміють. Цих вони вважають прямими своїми супротивниками і ведуть з ними боротьбу не на життя, а на смерть. Ніяких компромісів. І я боюсь, — казав Нестор, — що моя особа для вашого батька, саме і є такою.

Віра вислухала це уважно і казала:

— Я це розумію. Мій батько належить до еґоцентриків такого порядку, але ми помітили, що з ним щось, дуже поважне, сталося. Він якась інша істота. Там на тій своїй фермі, він, мов би, новонароджена людина, зовсім відмінна від тієї, яку ми знали колись. І я чомусь переконана, що тепер, він з вами знайшов би спільну мову, це видно також і з Сашком, з яким він просто не міг спокійно говорити, тож то тепер вони розмовляють годинами. І розуміються.

При цьому Нестор цікавився, що там з ними сталось взагалі, як це було зі самою Вірою, на що вона, без найменшого вагання, оповіла таку історію: тієї фатальної ночі, до будинку де вона жила в Мелінґені, під'їхало автом троє чоловіків, і в тому числі також її батько, які наказали їй негайно збиратися. Вона протестувала, намагалась ставити спротив, але її перемогли, винесли з дому і втиснули до авта. Біля неї сидів батько, який намагався її втихомирити, на передньому сидженню, біля шофера, сидів дебелий козарлюга в американській уніформі при револьвері, який говорив по російськи, і який був в цьому головним заправилом.

Була ніч, мабуть північ, вони скоро доїхали до табору "Смерть фашизму", де було дуже рухливо, саме тоді увігналися якісь польські офіцери з американським військовим поліцаєм, які намагались знайти якихсь там своїх громадян, таборове начальство було заняте, вони з батьком були змушені чекати збоку між натовпом, освітлення було досить слабе, і вона почала розглядатися, як воно й що воно, і між тим батько відійшов, а в той час до неї підступив шофер, який їх привіз і стишеним голосом сказав:

— Слухайте, дівчино... Якщо хочете — можу вам помогти.

Вона на це й схопилася.

— Поможіть, ради Бога — поможіть!

— Йдіть, — каже, — до мого он авта, воно порожнє, входьте до заднього сидження і лягайте на дно. Будьте обережні. Я зараз маю виїжджати.

На роздуми чи здивовання не було часу, вона негайно кинулась до авта, що стояло збоку в тіні, втиснулась до середини, згорнулась у три погибелі, прилягла до дна, скоро почула, що на неї було щось накинуто, і також скоро загарчав мотор. При виїзді з брами маленька зупинка, шофера щось питали, він щось відповідав, вона була ні жива, ні мертва, але це тривало секунди, машина рушила кудись, їхала, брала швидкість, час тягнувся, вона почала боятися, хто його зна, хто він і що він і куди він її везе, але по часі машина зупиняється й вона чує:

— Ей, дівчино! Можете вставати. — І вже по українськи, бо до цього часу він говорив лиш по російськи, і в голосі чулася довірливість. Було темно, стояли бо-зна де, як звичайно руїни, а шофер каже:

— До чорта з ними! Я також не збираюся вертатися, мені того досить, надивився, що не забуду до смерти. Спочатку воно все йшло добровільно, але дедалі люди почали сперечатися... Далі боронитися. Їх хапали... У таборі вже нема місця сісти, а їх тягнуть і тягнуть, поведінка жаська, людей б'ють, як худобу, деякі намагалися тікати, їх ловили і тут же стріляли за будинком, скидали до ями. Багато самогубства. Минулої ночі в сусідньому селі ми приїхали брати жінку і знайшли її з петлею на шиї. Щоб не лишати слідів, ми забрали її до табору і вкинули до загальної ями. Треба мати чортяче серце, щоб таке бачити і з ним годитися, мені того досить, кінець! Тепер лиш скажіть, куди з вами? Маю, між іншим, дівчину, і ви могли б прилучитися до нас, їдемо на захід, сюди скоро прийдуть "визволителі".

Пропозиція була приваблива, але Віра була так перелякана, що боялась всього, у нього те авто, за ним можуть шукати, до того, Віра не мала зі собою нічого, крім того, що на ній, а тому треба було шукати нових виходів з положення. Думала про Врінґлерів, про тітку Татяну, також про Нестора, і пригадала Сашка з його пропозиціями, вона знала його як людину, його до неї відношення, знала де він жив, а тому... Сталося і сталося добре.

— Я була винятково щаслива, — казала спокійно Віра. — У цій співпраці таких грізних сил я врятувалася, мені ж було три й пів року, коли мене вперше, серед зими й ночі, викинуто з моєї рідної хати... І ось щойно тепер я знайшла її знову. Бути гнаним, під загрозою, не знати чому і за що... У такій атмосфері, повірте мені, не тяжко стратитись. Але мені щастило... І завдячую за це Сашкові. І тут не лишень те матеріяльне, розуміється, що і це дає особливу приємність. Але головне, ми віднайшли себе духовно... То ж ми були призначені на відпадки... До звальної ями. І це був Сашко, що відгадав це одразу, знайшов він мене не випадково. Він знав становище наших батьків, зрозумів їх приречення, збагнув помилку їх взаємин і забажав хоч би частинно це направити. Ми походимо з ним з різних історичних просторів, ми різні біологічно, але наша спільна катастрофа народження, змусила нас зробити компроміс. Я слабо розуміюся в питаннях родової спадковости, для мого батька, це мало не трагедія, для моєї бабці Марії це було б єрессю віри, це саме, можливо, повторили б й рідні Сашка, але ми, як вирвані з ґрунту істоти, відчули, збагнули, зрозуміли, що раз нас породжено на цей світ, ми повинні знайти в ньому й відповідне для себе місце. І ми його знайшли.

Таке ось говорила Віра і, здавалось, що їй хочеться перед Нестором себе виправдувати. Тож між ними, свого часу, відогралась своєрідна драма серця, яка без сумніву, не залишилася без наслідків на її життя взагалі, і причиною цього була їх спроба оборони перед тим, що сталося пізніше. Спроба поквапна, розпачлива, але дуже органічна і, мов крик природи, зухвала.

Нестор відповів на це глибоким мовчанням, у якому відчувалось таке ж глибоке розуміння. Слів не було. Це виходить поза межі вислову, але це факт. Намацальний, гострий, вражаючий. Атмосфера плянети це мусить в собі розчинити, тому наша воля також... Віра це, здається, розуміла й зрозуміла і дивилася на Нестора дружнім поглядом, що нагадував їх минуле.

Ця розмова забрала їм годин зо дві, невдовзі появився і Сашко з Наталочкою — гарненька, кароока дівчинка у червоній сукеночці, білих панчішках і чорних, лякових черевичках. Підбігла до Нестора і запитала:

— То ви той дядько з Канади?

— Так, це я. А ти Наталочка? — відповів Нестор. Наталочка зніяковіла, вагалася, що їй ще сказати.

— Чи ви знаєте того віршика? Чи знаєте того віршика? — запитала вона несподівано, і цим вирвалась зі свого зніяковіння.

— Може ти скажеш якого?— питав Нестор.

— А того... А того... "Питаються жабенята найстаршої жабки", — пояснила Наталочка.

— Ага.